Особистості

Сергій Ваганов до середини березня цього року жив у Маріуполі, а відтоді весь час перебуває в Ужгороді. Дипломований лікар уже кілька років як знайшов своє покликання у фотографії. 2014го в його життя увійшла російськоукраїнська вій­на, змусивши фіксувати її перебіг від самого початку. Нині він хоч і на заслуженому відпочинку, не полишає фотоапарата. Світлини Сергія Ваганова воюють і захищають інтереси Віт­чизни.

 Як уживаються в одній особі журналіст і письменник? Це, виявляється, найдужче цікавить читачів чи колег. Їй-бо, до пуття і сам не знаю. Проте впевнено відповідаю, що оті двоє постійно шукають третього. Сміються. Хоч у жарті зазвичай тільки частина жарту. Бо третій жанр — це публіцистика, без якого на нинішньому інформаційному фронті ніяк не обійтися. Народився я і виріс у південному сонячному Запорізькому степу, де гарно родять не тільки пшениця, ячмінь та кущі, а й сміх. Гумор і сатира, підозрюю, в мені прижилися від батьків, дідів та всіх інших нащадків. Пам’ятаю, малим допитувався в дорослих, чому мене всі звуть «кущик». 

 Митці Закарпаття, які входять до Національної спілки художників України, в усі часи відзначалися самобутністю, багатожанровістю творчості. Широкі міжнародні контакти, спадкоємність поколінь — це теж про них. Про те, чим живе нині закарпатське мистецьке середовище, – розмова кореспондента «Урядового кур’єра» з головою обласного відділення НСХУ Борисом КУЗЬМОЮ.

41-річний Ілля Шполянський добре відомий у Миколаєві і навіть за його межами. Син священника, до 2014 року мав соціально орієнтований бізнес, займався волонтерством. Коли почалася війна на сході, віддав власний дім багатодітній сім’ї переселенців з Донеччини. А сам, залишивши родину і трьох дітей, пішов добровольцем в АТО.  Після повернення займався активною громадською діяльністю, створив і очолив у Миколаєві Асоціацію учасників та інвалідів АТО, яка допомагала ветеранам. 

Чим займається український нетворкінг, як війна позначилася на його діяльності, кореспондент «УК» дізнавався в розмові із президентом Української асоціації нетворкінгу, юристкою і психологом, яка живе на Закарпатті, Тетяною ЯЦУК. 

івненське обласне об’єд­нання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка активно обстоює повернення у шкільну програму творчості нашого земляка Уласа Самчука, якого справедливо називають волинським Гомером ХХ століття. З надією, що нині, коли українці припадають до своїх джерел, чиновницьку броню таки вдасться пробити разом з небайдужим суспільством.

Премії «Національна легенда України» всього два роки. Серед відзначених нею люди, про неймовірні вчинки або роботу яких неможливо говорити без вдячності та поваги. Нова українська легенда — Ігор Івасиків, 24-річний пожежник з Миколаєва, в якому за час війни було лише двадцять чотири спокійні дні. Решту часу місто несамовито обстрілює ворог. Наче мститься за те, що воно українське, чинить опір, живе. Нагородивши офіцера ДСНС України, Офіс Президента вшанував усіх надзвичайників області, бо саме там нині одна із вкрай складних і відповідальних ділянок роботи.

 «Мене звати Андрій Хливнюк, я вокаліст українського гурту «Бумбокс», а також рядовий батальйону ТОР підрозділу «Софія», Сил оборони Української демократичної держави. Маю десять діб офіційної відпустки, написав рапорт. У межах цієї відпустки давно було заплановано концерти гурту, два вже відбулися, ще один пройде сьогодні. Ці концерти благодійні. Їхня мета — привернути увагу до війни та зібрати кошти на потреби Збройних сил», — із таких слів розпочав зустріч із журналістами та українською громадою у Відні лідер гурту «Бумбокс».

«Світова історія сьогодні оселилася в кожній українській домівці», — любить повторювати письменник, дипломат Юрій ЩЕРБАК. І та історія, що оселилась у нас, крутіша за «Казино «Рояль». Принаймні книжки Юрія Щербака точно дають ці відчуття. На вулиці Антоновича, на Бесарабській площі чи в урядових кварталах відбуваються події, які дадуть фору найкрутішому серіалу. Уперше ми обговорювали політичні антиутопії Юрія Миколайовича.

У березні — квітні, коли Закарпаття, як і всі західні регіони України, накрила хвиля біженців, майже у всіх містах області й навіть центрах невеликих тергромад для переселенців організували безкоштовне харчування. Забезпечувала процес місцева влада — десь за рахунок місцевих бюджетів, десь перекриваючи гуманітарною допомогою. Люди мали доступ до безкоштовної їжі кілька разів на день за талонами чи згідно зі списками. Нині в більшості міст така опція для ВПО недоступна: харчують за гроші або тільки осіб із так званих незахищених категорій.

 Шушківці — одне з найменших сіл Тернопільщини, де тільки сотня жителів. За останні кілька місяців їхня кількість збільшилася чи не до 150.  У село приїхали внутрішньо переміщені особи. І все завдяки місцевому священникові, громадському активісту, блогеру отцеві Олексієві ФІЛЮКУ. Сільський храм, у якому він настоятель, у час великої війни став не лише центром духовності, а й волонтерства і підтримки. Добрі справи, до яких долучається, о. Олексій називає виконанням євангельських заповідей. 

Масштаб його творчої особистості складно виміряти і оцінити. Із плином років він зростає, стає більш багатогранним, яскравим, додає барв і відтінків. Його художні полотна надзвичайно популярні на світових мистецьких аукціонах, про митця друкують численні статті, монографії, книжки. Зрештою, він це передбачав, написавши, що колись його «світило» неодмінно зійде. І хай за життя митець так і не здобув визнання на батьківщині, нині на Сумщині пишаються земляком. Із 2007 року, відколи тут втілюють масштабний проєкт, присвячений митцеві, він не переривався і триває досі.