Прошу слова

  • Ірина ПОЛІЩУК

    Кому малинки з дустом?

    Недавно, перебуваючи в селі на Черкащині, зайшла на сільський базар і була вражена ось чим. Єдина ятка, до якої стояла черга, — та, де продавали засоби захисту рослин, зокрема й те, що використовують, щоб не росли бур’яни. Люди брали цю отруту для власних городів! Найцікавіше, що продавець, вочевидь, сам не був поціновувачем свого товару: коли молода пані попросила продати щось, щоб посипати полуничну грядку проти бур’янів, то він кілька хвилин буквально вмовляв її не купувати цієї шкідливої гидоти. 

  • Михайло БЕДРИЛО

    Коли одягнемо вояків у наші однострої?

    У світі поважають ту країну, де цінують власну історію. Найяскравіше відображення її моментів — знаки розрізнення й окремі елементи військового одягу. Як фахівець із понад 50-річним досвідом моделювання одягу беру на себе сміливість стверджувати, що навіть за нинішньої важкої й трагічної для України воєнної пори, коли, здавалося б, потрібно більше думати не про обмундирування, а про боєприпаси для солдатів, українська армія повинна захищати Батьківщину в національному однострої, а не в радянській (читай — російській) формі. Окрім того, після спілкування з представниками громадськості, науковцями, істориками, письменниками й військовими дійшов висновку, що в Україні настав час змінити зовнішній вигляд парадного і повсякденного одягу військовослужбовців ЗСУ (за винятком камуфляжного). 

  • Лариса ДАЦЮК

    Сервісу зі зв’язком не по дорозі

    Щоб не витрачати емоцій на характеристику якості наданих послуг, за часів СРСР просто казали: ох уже цей ненав’язливий радянський сервіс. І всі добре розуміли, про що йдеться. Відтоді минуло майже чверть століття, а віз і нині там. Причому тепер скаржитися треба не на державні структури, а на приватні компанії, які приватизували саме задля поліпшення їхньої роботи. Ось свіжий приклад. 

  • Павло КУЩ

    Боже, не був ти «донецьким»…

    На свого пригніченого співрозмовника я дивився немов у дзеркало. Ні, бачив-таки не свою похмуру мармизу, а його обличчя, але почув від нього саме те, що давно наболіло в моїй душі і вже аж ніжки звісило з кінчика язика. «Хто я тепер? — риторично запитує він. — Вранці прокидаюся із думкою, що я сепаратист. Вдень я вже зрадник Донбасу і бандерівець, увечері — один із «данєцких», яких заведено зневажати. А безсонної ночі згадую про свій справжній статус — безхатченко і вимушений переселенець, якому, м’яко кажучи, не завжди і не скрізь раді».

    Як ніхто інший, розумію цей зойк душі, бо й сам маю в паспорті донецьку прописку і тривалий час перебуваю у статусі, якого нікому й ніколи не побажаю. Не повірите, але коли чую чиєсь банальне запитання «Як справи?», іноді просто відбирає мову. Поки заціпеніло мовчу про своє невеселе, виручає автопілот: «Нормально!» А про що мовчу? 

  • Інна ОМЕЛЯНЧУК

    Відлуння «Варшавської мелодії»

    Нещодавно в Рівному йшла неперевершена «Варшавська мелодія-2». Із моєю улюбленою Адою Роговцевою, з Катериною Степанковою, з Ахтемом Світаблаєвим. Із переповненою вдячними глядачами залою: людям, виявляється, ще й як до мистецтва і в ці скрутні часи.
    Високе мистецтво тому і є таким, що воно вічне. Тобто актуальне для всіх часів і народів. Актуальне в радості й у горі теж.

     

  • Олександр КРЮЧКОВ

    Соромно за столицю

    Нещодавно побував у Рівненській області. Від поїздки до Острога й Дубна залишилися дуже приємні спогади. Міста вразили насамперед чистотою: акуратно вичесана молоденька зелена травичка — і жодного недопалка. Навіть на автостанціях, де завжди велике скупчення людей. Хороший настрій того похмурого дня підсилило спілкування з місцевими жителями: ледь не через слово чув приємні «прошу», «дякую», «пане» навіть з вуст молодих людей. Відзначив також доброту тамтешніх жителів, які усміхалися, відповідаючи на запитання. Тож, повертаючись маршруткою до Києва, згадував час, проведений у цікавих корисних зустрічах зі студентами й викладачами Острозької академії й робітниками і керівництвом підприємства «Дубномолоко».

    Коли ж біля метро «Житомирська» ступив на столичну землю, настрій одразу ж зіпсувався: запльований асфальт, купи сміття й недопалків, озлоблені обличчя і матюки. Неначе в іншу країну потрапив. Пізніше, в метро, якийсь молодик на ногу став — навіть не перепросив, а підіймаючись ескалатором на Інститутську, почув неприємний голос працівниці підземки, яка не просила, а кричала в мікрофон на пасажира, щоб він зняв сумку з поручня. 

  • Олег ГЕРМАН

    Довга дорога в Європу

    Їхав якось автобусом. Шлях від Малашівців до Іванківців (терени однієї сільської ради), що на Тернопіллі, нагадував місце зйомок для рекламного ролика про воєнне протистояння на сході. Тут не потрібні зайві витрати на декорації. По ліву руку — старечі порохняві, розкарачкуваті, обгорілі з давно відмерлим гіллям верби, що чимось нагадували пейзажі з кінострічки «Вій».  

  • Лариса КОНАРЕВА

    Головне, щоб не було війни

    Добре пам’ятаю з дитинства цей вислів, за яким стоїть уся наша історія: «Головне, щоб не було війни…»  Ось скаже це бабуся після півгодинних скарг на складності життя — і наче легше стало, наче заспокоїла себе і співрозмовників. Але нині сталося так, що життя складне, а війна забирає кращих. І горе розливається над країною, і минуле стає ближчим. Особливо зараз, напередодні 70-річчя перемоги над нацизмом. Історичні паралелі не дають спокою: плутанина правди і неправди, перекрученість людських доль, розділені родини, руйнування домівок і незрозумілі перспективи. Війною наче просякнуте все наше життя, навіть якщо зовні воно здається мирним.

     

  • Вікторія ВЛАСЕНКО

    Голос російської опозиції в ПАРЄ

    Квітнева сесія ПАРЄ пройшла без участі російської делегації, яка в січні на знак протесту залишила Страсбург. Депутати Держдуми образилися на санкції, запроваджені проти них асамблеєю через анексію Росією Криму і розгортання воєнної кампанії на Донбасі. Проте депутати ПАРЄ і журналісти мали змогу з перших вуст почути про те, що відбувається в Росії, адже Страсбург відвідали двоє відомих російських політиків. 

  • Володимир КРИШТОП

    Чи потрібні поштовикам віртуальні мільйони?

    Днями в Українському кризовому медіа-центрі відбулася прес-конференція в. о. генерального директора Укрпошти Ігоря Ткачука, яка мала доволі претензійну назву: «Укрпошта: 100 днів — результати і досягнення». Особливо спантеличило останнє слово, бо впродовж кількох минулих років поштовики аж ніяк не можуть похвалитися не те що досягненнями, а бодай якимись ознаками економічної стабілізації.