Цьогорічна зима ще не встигла показати вповні своєї сили, а для безпечного та безперешкодного руху автодорогами вже довелося щодоби залучати від 100 до 2400 дорожників та від 100 до 1600 одиниць техніки. Все залежало від погодних умов. За даними оперативно-диспетчерської служби Укравтодору, найскладнішими вони були 8 та 9 грудня на Київщині, Луганщині та Хмельниччині, де задіяли майже 700 фахівців та 380 дорожніх механізмів. 

Кажуть, Бог посилає рівно стільки випробувань, скільки ми здатні витримати… Це стосується і кожної людини окремо, і, як бачимо, не втрачає актуальності для цілих народів та країн. Очевидно, що Україна вже не раз переживала подібні періоди у своїй історії. Сьогодні наша держава підтверджує ще одну матрицю поведінки: якщо політики не справляються зі своїми обов’язками, політика переходить на вулицю. Однак, за словами  голови  «Українського форуму» Володимира Семиноженка, криза — це як хвороба, а будь-яка хвороба дає шанс вилікуватися. Про деякі рецепти виходу з кризи йшлося учора на круглому столі за участю провідних вітчизняних експертів, які, попри різне бачення шляхів виходу з неї, зійшлися на тому, що лише якнайширша поінформованість суспільства і  максимальне залучення всіх сторін до діалогу здатні убезпечити країну від подальшого ускладнення «хвороби». 

Нині, коли погляд будь-якої соціально активної людини прикутий до політичного протистояння у столиці, часто згадують минуле, пропагандистську машину СРСР. Свою справу вона не те що вміло виконувала — віртуозно.  Правду, яку треба було сховати від людей, забороняла або й зовсім секретила, а за потреби повторену тисячократно брехню робила правдою. Пам’ятаєте: «КПРС — честь і совість нашої епохи!»? Але ніде ж не друкувалося інше — свіфтівське  «Партія — безумство багатьох заради вигоди одиниць». 

Попри певне нагнітання ситуації в інформаційному просторі напередодні минулих вихідних, столиця пережила 14 і 15 грудня досить спокійно. Як і анонсували, в Києві відбулося дві масові акції: у неділю на Майдані Незалежності знову зібралася велика кількість опозиційно налаштованих громадян (за різними даними, до 200 тисяч), а Європейську площу зайняли прихильники чинної влади (до 50 тисяч). 

«Випадково я чув, як одна американська пані запитала, скільки коштувало б  купити хутір в Ісландії... Це викликало вибух гніву в  тому ісландцеві, до якого було спрямоване запитання. Він вичитав у відповідь цілий патер ностер (Отче наш. — О. П.) про те, що хутори ісландські взагалі не продаються, а переходять у спадщину сторіччя за сторіччям, а тим більше не продаються чужинцям... Парадокс: країна без меншостей — суцільно двомовна. Не тільки інтелігенція говорить по-англійському. Ледве чи можна знайти шофера автобуса, що не показав би вам дорогу, або продавальницю тістечок у крамниці, яка не відповідала б на всі ваші запитання доброю англійською мовою. Але, звісно, годі знайти двох ісландців, які б говорили англійською мовою між собою. Це не легше, ніж купити хутір чужинцеві». 

Скандали навколо квартир для військових набувають дедалі більшого розголосу. З цього приводу проводять журналістські розслідування, звільняють з роботи посадовців, влаштовують показові антикорупційні заходи. Втішає, що звертають увагу на виступи преси. Відреагували й на публікацію торік 5 грудня в «Урядовому кур’єрі» із заголовком «Круті віражі на квартирному небосхилі». Щоправда, реакція на статтю виявилася дивною.

Народився майбутній вчений 19 лютого 1860 року в німецькій родині гончара в естонському місті Дорпаті (тепер Тарту). Вихованець правничого факультету місцевого університету, кандидат дипломатії, знавець шведської, данської, голландської та німецької мов, відгукнувся  на пропозицію попечителя Київської навчальної округи, і його зарахували на  посаду бібліотекаря (де-факто — завідувача бібліотеки) Університету св. Володимира. Він очолював заклад впродовж 34 років, зробивши значний внесок у його становлення. 

Завжди, коли бачу на сцені чергове юне дарування, яке виводить тоненьким голоском шлягер або дефілює подіумом у модному вбранні, охоплюють двоякі відчуття. З одного боку — віддаю належне хлопчикам і дівчаткам, які стараються з усіх сил сподобатися глядачам і в юному віці починають штурмувати вершини шоу-бізнесу. З іншого — чомусь стає шкода тих вундеркіндів, бо всі оті сценічні досягнення — результат титанічної праці, щоденних репетицій, виснажливого графіка, що забирають у дітей не тільки фізичні, а й душевні сили. 

 Торік лісгоспи, що працюють під егідою Державного агентства лісових ресурсів, продали громадянам майже 900 тисяч ялинок (виручка становила 38 мільйонів гривень). Цього року голова відомства Віктор Сівець заявив про готовність запропонувати на продаж у півтора раза більше новорічних дерев.
За його словами, основну кількість ялинок вирощують на спеціальних плантаціях, зокрема під лініями електропередач. Тому шкоди довкіллю через заготівлю ялинок не завдають. Рекламуючи переваги натуральних новорічних дерев перед штучними, пан Сівець нагадав, що виробництво пластикових імітацій вимагає чималих витрат енергії, а коли така імітація стає старою і непривабливо, то під час її утилізації виникає багато проблем.

У далекому вже 1986-му і в подальші роки тисячі людей, ризикуючи життям і здоров’ям, протистояли чорнобильській біді. Вони — ліквідатори її наслідків, захисники наших життів.  Серед них 112 000 інвалідів-чорнобильців. Значна частина їх  об’єднана у  Всеукраїнську громадську організацію інвалідів  «Союз Чорнобиль України». Наш гість — її президент Юрій АНДРЕЄВ.