Останнім часом на офіційно не судноплавному Сіверському Дінці  можна побачити дедалі більше різних суден: від рибальських човнів, прогулянкових катерів до тримаранів та фешенебельних яхт.
«Будь-який плавзасіб, що виходить на воду, згідно із законом має бути приписаний до бази-стоянки. У нас в області вже понад 1700 човнів маломірного флоту, що перебувають на реєстрації, є й без реєстрації, — каже голова кооперативу рибалок «Танаїс» і водночас голова обласної громадської організації «Громада рибалок» Ми кола Ардальянов. — Баз-стоянок в області немає. Ми будуватимемо першу».

Живу в Шанхаї. Так називають жителі провулок Глінки, що в Ірпені на Київщині. Назва ця причепилася, очевидно, з українського словника сленгу, що означає «самовільно забудована окраїна міста» і мало стосується іншого значення цього слова — «місто в Китаї». І хоч майже всі жителі мого провулку — законослухняні громадяни і самовільно територію не окупували, місцева влада ставиться до нас чомусь як до людей другого сорту. 
У рейтингу місцевих таксистів провулок Глінки займає за жахливим станом доріг в Ірпені друге місце після вулиці Єсеніна. Тому, викликавши таксі, можна іноді довго очікувати на нього, бо таксистське братство довго вирішує, кому ж їхати у нашу тьмутаракань. І дорогою дивуються: «І як ви тут ходите»? 

Чи прикро їм за державу, не знаю, але те, що ці митники хабарів не беруть, відомо напевне. А ось обдурити їх майже неможливо. Контрабанду собачий ніс здатний виявити швидше за будь-який рентген, хоч би до яких хитрощів вдавалися ті, хто намагається приховати заборонені предмети, переміщаючи їх через кордон. Проте журналістка «УК» спробувала провести експеримент і облаштувати схованки так, щоб собакам навіть не спало на думку туди зазирнути.

Як Галичина, що не була тоді під владою більшовиків, сприйняла цю страшну трагедію своїх єдинокровних східних братів-українців, стала на їхній захист? Це запитання й визначило тему розмови  з науковцем.  
—  Чи з’являлася тоді у галицькій пресі правдива інформація про жахливий голод в Україні?
— Галичани, як, зрештою, й волиняни та буковинці, які не перебували тоді під радянським володарюванням, надзвичайно болісно сприйняли цю страшну трагедію українського народу. Найпопулярніша в Галичині газета «Діло» постійно вела на своїх шпальтах рубрики «Голод в Україні», «Рятуйте Україну!», «Статистика голодної смерті», «Чужинець про становище в Україні», у яких друкувала матеріали щодо Голодомору 1932-1933 років. Велику увагу цій проблемі приділяли також такі галицькі газети, як «Новий час», «Народня справа», «Нова зоря», «Свобода», «Українська громада», «Мета» тощо. Мовчала лише прокомуністична преса. 

Нині Бучанський міський парк з озерами та ставками є окрасою міста, в якому люблять гуляти його жителі та  гості. А ще три роки тому цих 42 га деякі представники територіальної громади пропонували розділити  на клаптики по 10 сотих під індивідуальну житлову забудову. Ініціаторами ж «паркової» ідеї були мер Бучі Анатолій Федорук та голова Київської облдержадміністрації Анатолій Присяжнюк. Нині вони пишаються своїм дітищем, хоча обслуговування парку та підсадка дерев обходяться місцевому бюджету в рік у понад 1,2 мільйона гривень. Тому керівництво міста вийшло з пропозицією до Київської облради щодо надання парку статусу національного з певним держфінансуванням. Бучанці сподіваються бути почутими. Про будні міста та проблеми, якими опікуються органи місцевого самоврядування, кореспондент «УК» розмовляє з міським головою Бучі Анатолієм ФЕДОРУКОМ. 

Загалом в Україні налічується понад сім тисяч об’єктів природно-заповідного фонду. Це заказники, заповідні урочища, регіональні ландшафтні парки тощо. Є й майже два десятки природних заповідників. Саме в них найсуворіший режим. Жодної господарської діяльності, можна лише проводити наукові спостереження. Це для того, щоб бачити, як живе природа без втручання людини. Така інформація має надзвичайну наукову цінність, дає змогу передбачати перебіг природних процесів, розуміти причини і наслідки змін в олюднених ландшафтах. 

Я інвалід І групи, дитина війни, паралізований, не ходжу. Нещодавно подав до суду на те, що мені не виплачують належної надбавки до пенсії як дитині війни. Місцевий Бучацький та Апеляційний суди винесли рішення на мою користь, проте місцевий відділ соціального забезпечення відмовляється ці гроші виплачувати. Але ж є рішення суду! Хочу знати, чи правомірна така відмова? А якщо ні — куди можу поскаржитися?
Моя дружина також інвалід. Допомогти одне одному не можемо, тому доглядає за нами невістка: пере, їсти варить, прибирає, миє нас. А отримує на догляд лише 13 гривень на місяць. Що це за сума така? Двічі в автобусі проїхати. А працювати й заробляти просто не встигає, адже доглядає день і ніч за двома інвалідами. Скажіть, як їй жити? І нам також. 

Останнім часом у нас багато говорять і пишуть про зміни в системі медичної швидкої допомоги. Йдеться і про екстрені виклики, і про оновлення автомобілів, і про забезпечення цієї служби сучасною матеріально-технічною базою… У цих змінах справді є сенс, але, разом з тим, було б непогано звернути увагу на морально-етичні якості працівників швидкої та навчити їх елементарних норм гігієни.  

Незабаром Україна відзначатиме ювілеї важливих історичних дат, зокрема 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка та 70-річчя визволення нашої держави від німецько-фашистських загарбників. Головне завдання, яке ставлять перед нами Президент України Віктор Янукович та уряд, — наголосив міністр культури Леонід Новохатько, відкриваючи в Каневі виїзну колегію галузевого міністерства, — присвятити цим подіям весь наступний рік. У зв’язку з цим міністерство планує залучити до формування річного плану роботи ініціативи громадських організацій, фондів, провідних ЗМІ, незалежних культурологів.   

 Будь-який попутник, разом з яким ви рушите на південь Луганщини, заговорить про воду. Так було й зі мною. У рейсовому автобусі розговорилася із сусідкою. За вікном періщив дощ. «З неба ллє, шахтна вода підтоплює, тільки в крані посуха, — невесело жартувала пані. — А особливо важко взимку: напору немає зовсім, тож біля колонок черги шикуються, ніби в кіно про блокадний Ленінград».
Луганщина — один із найбільш маловодних регіонів. Відповідну систему водопостачання свого часу в Донбасі створювали насамперед для потреб промисловості, й держава її дотувала. Та в кінці минулого століття, коли споживання води підприємствами зменшилося в кілька разів, стало складно підтримувати нормальний стан водогону. Це призвело до чи не повного колапсу системи. Від безводдя потерпають Свердловськ та Антрацит, Красний Луч і Ровеньки, Стаханов і Кіровськ.