Суспільство

Цього разу «черговим» прямої телефонної лінії Кабінету Міністрів був керівник Міністерства культури і туризму Михайло Кулиняк. Здавалось, головними дозвонювачами мали бути працівники галузі, люди, яких цікавлять проблеми культури і яким є  що запропонувати для її піднесення. Але перше ж звернення порушило, здавалось, логічне передбачення. 

Чи кожна з адміністрацій органів виконавчої влади у нашій державі є приязною до відвідувачів? Чи реально, щоб ставлення до людей, котрі звертаються до органів влади зі своїми проблемами або хочуть отримати певні адміністративні послуги влади, було доброзичливим? Відповідь на ці запитання дає виставка, розгорнута у Будинку уряду. 

Слова Михайла Грушевського «Писати історію, творити історію» — яскрава ілюстрація внеску у вітчизняний конституалізм Олександра Копиленка, одного з провідних українських учених-правознавців і водночас безпосереднього учасника творення Основного Закону незалежної держави. 15 років тому 35-річний фахівець, енциклопедичні знання якого вражають своєю глибиною, був якраз в епіцентрі вікопомних для вітчизняного державотворення подій, гідним вінцем яких стало ухвалення Конституції. Принагідно зауважимо, що Олександр Любимович  давній автор «Урядового кур’єра»: його перша публікація на наших шпальтах з’явилася ще 1992 року. Сьогоднішня наша розмова — своєрідний місток з 1996-го у 2011-й. 

Давно відшуміло свято Перемоги. Але на Пагорбі Слави в Черкасах ще й досі відчувається святковий дух, турбота нащадків про те, щоб не згасала пам’ять про тих, хто ціною власного життя захистив сьогоднішній мирний день. Про них нагадує й монумент «Батькіщина-мати», встановлений тут на честь визволителів ще в 1977 році.  

 Земельне питання актуальне скрізь. У Піднебесній, приміром, живе заповзятливий фермер Ян Юде, який для боротьби з самозахопленнями застосовує саморобну артилерію. 

 На засіданні Кабміну схвалено законопроект «Про ринок земель», що найближчим часом піде на реєстрацію у парламент, повідомив міністр аграрної політики та продовольства Микола Присяжнюк. Міністр наголосив, що купувати і продавати землю сільгосппризначення, відповідно до законопроекту, зможуть лише громадяни України, фермери і держава в особі державного земельного банку або державного земельного фонду.  При цьому на запитання «УК», чи можливе у майбутньому відкриття ринку для іноземців, Микола Володимирович відповів: «Думаю, найближчим часом — ні. Угорщина, Болгарія, Польща, що є членами Євросоюзу, досягли подовження перехідного періоду на 7-12 років, під час якого забороняється продаж землі сільгосппризначення іноземцям навіть у рамках ЄС. Український селянин настільки збіднений, що він звичайно піде на продаж землі, а потім матимемо проблему. Зрозуміло, якщо земля буде продана, то селянина у селі ніщо не триматиме».

 Великою ложкою дьогтю на святі останнього дзвоника моєї дочки цього року стали слова вчительки, яка звернулася до батьків з проханням не розходитися і визначитися шляхом голосування, яку другу іноземну мову вивчатимуть їхні діти у п’ятому класі. Оніміння, яке переросло у хвилю обурення, викликала, звичайно, не сама пропозиція, а «мовний асортимент», який було запропоновано. Батьки повинні були обирати між німецькою і… російською мовами. 

 Замість того, щоб нарікати на  темряву, краще запалити бодай одну свічку. Цей давній постулат мудрих неважко спроектувати на  одну з найскладніших проблем сьогодення — недосконалу систему державного управління. Відкладаючи її «на потім», ми істотно гальмуємо трансформаційні процеси, зазнаємо поразок  у боротьбі з корупцією, породжуємо нігілізм і зневіру в українському суспільстві.

Маршал Радянського Союзу Іван Конєв у своїх «Записках командуючого фронтом» чесно визнав, що шедеври знаменитої Дрезденської картинної галереї врятували завдяки «великому ентузіазму офіцера трофейної бригади за посадою і художника за освітою Л. Н. Рабиновича». От лише про військове звання людини, яка щоденно особисто доповідала командуючому про хід пошуків, на сторінках книги — жодного слова. 

 Антологію поезії, прози та художньої публіцистики чотирьох поколінь письменників Київщини, приурочену до 70-х роковин віроломного нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз та присвячену подвигу нашого народу в борні з фашизмом, випустило у світ за сприяння Київської облдержадміністрації книжкове видавництво «Буква».

У пам’яті кожного народу є дати, забувати про які — непростимий гріх. День 22 червня 1941 року, в який розпочалась Велика Вітчизняна війна, належить саме до таких. Однак цю дату не тішили увагою ні за радянських часів, ні навіть нині, коли, на жаль, вистачає охочих трактувати всенародну війну з фашизмом за совєтсько-німецький конфлікт, до якого ми, українці, причетні лише побіжно.

Ця непересічна людина є ходячою енциклопедією з історії свого рідного міста — Києва. Запитайте у нього будь-що, і Дмитро Васильович миттєво відреагує змістовною відповіддю. Під час інтерв’ю подеколи озивався телефон у закутку Українського дому, де нині змушений тулитися Музей історії Києва, йому мимохіть доводилося відволікатися до слухавки. Але жодного разу не перепитав: «Так на чому ми зупинилися?» Болючою темою для нього є окупація столиці, яку бачив на власні очі і відчув на власній дитячій шкірі. Оскільки цього літа виповнюється 70 років, відколи війська нацистської Німеччини вдерлися на територію тодішнього Радянського Союзу, і початку героїчної оборони столиці України, тему для розмови довго шукати не довелося.