За однією з версій, слово «поліщук» означає того, хто шукає поле. На Житомирщині старожили ще пам’ятають, як до масштабної кампанії з меліорації заболочених і перезволожених земель кожен придатний до хліборобства клаптик полів був величезною цінністю, а в період весняного танення снігів та осінніх дощів до багатьох поліських сіл розгрузлими ґрунтовими дорогами неможливо було доїхати ні трактором, ні запряженим кіньми возом.

Закопане у землю багатство

Нині на Житомирщині меліоровано 425,4 тисячі га земель, або кожен п’ятий гектар сільськогосподарських угідь. Зрозуміло, що таких площ значно більше на поліській півночі області, однак навіть на чорноземному півдні у Попільнянському й Адрушівському районах меліоративні канали — повсякденність, завдяки якій колишні мочарі дають рекордні врожаї пшениці, кукурудзи, соняшнику.

На 70% осушених земель нижче шару обробітку ґрунту прокладено керамічний дренаж, загальна довжина якого становить 161,5 тисячі км. Якби ці глиняні трубки, через капіляри яких вільно проходить вода, розташувати в одну лінію, то вона чотири рази охопила б земну кулю по екватору. Нормативний термін експлуатації закритого дренажу — 60 років, а прокладали його переважно на початку 1970-х. Однак, як вважають фахівці, він прослужить значно довше.

На 188,1 га меліорованих земель, або на 44% загальних площ, передбачено двобічне регулювання вологості. Такі меліоративні системи в усіх районах області, бо навіть кілька десятиріч тому зайву воду потрібно було відводити з полів навесні і восени, а в літню спеку зволожувати спраглі ниви. Важко переоцінити ефективність і економічність гончарного дренажу, який, на відміну від пластикових труб для крапельного зрошення, не потрібно щороку оновлювати. Крім того, життєдайна волога подається не на поверхню ґрунту, де швидко випаровується під сонцем, а вглибину поля, стимулюючи ріст кореневої системи сільгоспкультур і їхню стійкість до примх природи.

Колись колгоспне, а нині нічиє

На відміну від залізних труб зрошувальних систем на півдні України, глиняний закритий дренаж не цікавий мисливцям за металом, а тому спокійно лежить у землі. Складніша ситуація із прокопаними на поверхні меліоративними каналами, які потрібно доглядати: прочищати від нанесеного з полів мулу та регулярно викошувати траву й вирубувати чагарники. Ці роботи фінансують із держбюджету, виконують на міжгосподарських меліоративних каналах, утриманням яких опікуються міжрайонні управління водного господарства. Внутрішньогосподарські мережі, свого часу спорудженні державним коштом, відразу після введення в експлуатацію було передано на баланс колгоспів, а нині вони виявилися фактично нічийними.

На відміну від розпайованих земель сільськогосподарського призначення, меліоративні канали належать до земель водного фонду й не підлягають приватизації. Тож нинішні землевласники і землекористувачі-орендарі номінально не мають жодного стосунку до мережі гідроспоруд, розташованих фактично на їхніх полях, і юридично не мають права виконувати обслуговуючі роботи на чужій власності.

Щоб хоч якось врегулювати ситуацію, 13 серпня 2003 року Кабмін ухвалив постанову №1253, якою зобов’язав передати внутрішньогосподарські меліоративні системи в комунальну власність, тобто фактично на баланс сільрад. У більшості з них не було коштів на фінансування навіть нагальніших завдань, ніж догляд за каналами, не кажучи вже про юридичну сумнівність урядового рішення, адже землі за межами населених пунктів не належали до компетенції сільської влади.

Нинішню ситуацію з меліоративними системами, завдяки яким вирощують урожаї на п’ятій частині сільгоспугідь Житомирщини, ілюструє те, що в області на утримання міжгосподарських каналів загальною протяжністю 7,1 тисячі км держава за останні п’ять років витратила 4,3 мільйона гривень. На догляд за 6,5 тисячі км внутрішньогосподарських каналів за цей період надійшло тільки 0,6 мільйона гривень. Переважно це кошти фермерів, які вирощують овочеві культури і кровно зацікавлені в якісному відведенні зайвої вологи і літньому зволоженні полів.

Доречно акцентувати на тому, що на Житомирщині майже однаковий обсяг міжгосподарських і внутрішньогосподарських мереж, які не можуть ефективно функціонувати одна без одної. Однак держава надає на утримання своєї частки каналів усемеро більше коштів, ніж орендарі меліорованих земель та номінальні землевласники спрямовують на підтримання у робочому стані мереж, без яких ниви стануть болотами і мочарами. Найприкріше, що сумнівний приклад безгосподарності подають заможні агрохолдинги, які прагнуть отримати найбільші доходи з найменшими витратами і нещадно виснажують орендовані поля.

Роботу має виконувати фахівець

Після масштабних пожеж на торфовищах, що колись навіть теоретично не могли горіти, бо були перезволоженими, в Україні нарешті з’явилося розуміння того, що меліоровані землі — це штучно створені екологічні системи, якими потрібно управляти згідно з обґрунтованими проєктами, а не покидати напризволяще. Це повною мірою стосується навіть звичайних полів на колись осушених низинах, де агрономічна наука рекомендує сівозміни, у яких до 70% займають багаторічні трави. Однак це корм для худоби, якої у більшості сільгосппідприємств уже немає. Крім того, фуражні сільгоспкультури за рентабельністю на порядок поступаються пшениці, а надто соняшнику.

Напрошується висновок, що на меліорованих землях потрібно не тільки витрачатися на догляд за колись побудованими системами каналів, а й займатися рослинництвом з урахуванням особливостей осушених земель. Фахівці багато надій покладають на створення ринку землі та її перехід до тих, хто на ній господарює. На відміну від горе-орендаря, завдання якого якнайбільше урвати на чужій власності, хлібороб-землевласник зацікавлений у збереженні і поліпшенні своїх полів.

Приклад Польщі це засвідчує, хоч не слід забувати, що фермерська нива чи паї одноосібника — тільки складова спільного і єдиного для всіх меліорованого масиву. Тож у поляків діють товариства власників осушених земель, члени яких щорічно сплачують внески, що в середньому відповідають вартості двох центнерів жита за кожен гектар.

Зрозуміло, що викосити траву чи вирубати чагарники власники полів можуть своїми силами, зарахувавши виконані роботи у спільні витрати. Однак видалення мулу з каналів, прочищення колекторів, що забезпечують двобічне водорегулювання систем гончарного дренажу, догляд за затворами на гідротехнічних спорудах — все це роботи, які потребують фахових знань і спеціальної техніки. Незалежно від того, хто оплачуватиме догляд за внутрішньогосподарськими каналами — ОТГ як правонаступники сільрад і нові власники колись отриманих меліоративних мереж чи фактичні землевласники, найраціональніше доручити виконання цих робіт міжрайонним управлінням меліорації, нині структурних підрозділів басейнових управлінь водних ресурсів.

Однак після реорганізації у 2017 році Житомирського обласного виробничого управління меліорації і водного господарства у нинішнє басейнове управління водних ресурсів ріки Прип’ять у назві установи пропала навіть згадка про меліорацію, а кількість працівників у підпорядкованих управлінню структурах скоротилася на 40%. Ніхто не знає, чи триватиме далі оптимізація, розрахована на технічне обслуговування тільки державних міжгосподарських меліоративних систем. Отож цілком вірогідно, що після того, як ми похопимось і візьмемося за наведення ладу із внутрішньогосподарськими мережами, займатися цим уже буде нікому.

Болота як гарантія водності

Більшість із нас переконана, що Україна багата прісною водою. Однак, за даними ООН, ми на 116-му місці у світі за її запасами на душу населення. У сусідній Білорусі, яка на 89-му місці, цей показник майже вдвічі вищий. Така ситуація з якістю води, за якою ми на 95-му місці у світі. Не дивно, що влітку в обмілілих і забруднених побутовими стоками річках періодично гине риба. І навіть там, де нібито вже не залишилося промислових підприємств, що потенційно можуть скинути шкідливі речовини.

Екологи переконані, що нинішні проблеми із забезпеченістю України високоякісною прісною водою зумовлені загальносвітовою зміною клімату і надмірним осушенням боліт на Поліссі. У них акумулювалися велетенські запаси вологи, що підтримували високий рівень підземних ґрунтових вод, та живили тисячі джерелець і сотні малих річок. Вони впадали у середні й великі, що протікають всією Україною, аж у Чорне море.

Нині вже навіть меліоратори визнають, що цілком імовірна ситуація, коли на Поліссі воду доведеться переважно подавати на поля, а не відводити з них. Однак з’ясувати, чи не доречніше частину осушених за часів СРСР меліорованих угідь повернути у природний стан, ніж на тотально розораній землі вирощувати далеко не середньоєвропейські врожаї, немає у кого. На питання, хто нині власник меліорованих земель, відповісти мав би Держгеокадастр, де такої звітності не передбачено. Стосовно віддачі сільгоспугідь, то це вже прерогатива департаментів агропромислового розвитку та економічної політики, де, звісно, теж не ділять збіжжя на зібране з колись осушених та звичайних полів.

Натомість метеорологи інформують, що за останні 25 років річна кількість опадів на Поліссі зменшилася на 25—30%, а кожен з поліщуків уже пересвідчився, що пересихання криниць з не баченого навіть старожилами дива перетворилося на буденність. У такій ситуації кероване повернення частини малоцінних осушених земель у природний стан може стати благом, а спонтанне знищення внутрішньогосподарських меліоративних систем — призвести до катастрофічних наслідків.