З давніх-давен край за Карпатами — рідний дім для людей, які представляють найрізноманітніші національності та конфесії, і це не просто нечисленні групи. Розмаїтими «клаптями» загальнозакарпатський «етнічний кожух» вкривають поселення угорців, словаків, румун, росіян, ромів. Це поміж українців, яких більшість.

Можна уявити, яка ситуація була б, якби не звичка шанувати людей іншої віри та походження. Тож тут нормою вважається не ображатися на сусіда, який ходить не до твоєї церкви, має інший колір шкіри, говорить не завжди зрозумілою тобі мовою. Засвоєні змалечку уроки поведінки в дорослому житті стають твердими переконаннями, що не можна нав’язувати іншому свій спосіб мислення, світогляд. І цим, мабуть, пояснюється той міжетнічний мир і спокій, який завжди існував у цьому краї.

Щоправда, і на Закарпатті траплялися намагання вбити міжнаціональний клин. Сліди замовних акцій проти угорців, зухвалі вибухи гранат і пожежа, спричинена вкинутим коктейлем Молотова в офіс їхнього національно-культурного товариства, ведуть до виконавців із-за меж України. Але їхні дії не мали бажаного результату: взаємне довір’я між етносами не зруйновано.

Згадані випадки дали поживу для розкручування угорської теми: начебто представники цього етносу мають інші, ніж решта громадян України, цінності й прагнення. Частина аналітиків лякала суспільство «загрозою» від національної меншини.

Якщо ці мудрагелі з-поза меж області продукували «загрози», говорячи про «окремішність» і «войовничість» місцевих угорців, то із Закарпаття лунало: не шукайте ворогів там, де їх немає. Ці думки неодноразово висловлювали керівники області, лідери національних товариств. І ось, здається, все заспокоїлося, буря в склянці води втихомирилася.

Але! На авансцену випливла інша «небезпека» — від ромів. Це змушує ще раз говорити про інспірованість такої тематики ззовні. Як і раніше, негативним відлунням у всеукраїнському масштабі озвалося… Закарпаття. З тієї причини, що представники цієї меншини, табори яких понад місяць тому громили в Києві, а наприкінці минулого тижня — у Львові, приїхали не звідкись, а з краю за Карпатами.

У Києві, де ромів били й палили їхні намети члени організації «Національні дружини», обійшлося без жертв. У Львові, де погромом із застосуванням холодної зброї відзначилися 16—17-річні підлітки, трагедії не уникнули. Від ножового поранення помер 24-річний ром, ще кількох членів розгромленого табору, зокрема й 10-річного хлопчика, поранено.

Правоохоронці, сподіваємося, знайдуть винних і покарають з усією суворістю. Ми ж глянемо на цю справу з іншого боку: що вивело правопорушників на стежку насильства і ксенофобії?

Палити намети, вбивати й калічити людей насильників не навчали у школі, до цього їх не закликали батьки… Важко не погодитися з головою Закарпатської облдержадміністрації Геннадієм Москалем, який пояснює зухвалі напади на ромів, які почастішали в різних регіонах, тим, що «частина суспільства сприймає їх із мовчазною згодою».

Критикуючи правоохоронні органи за недостатньо жорстке реагування на знущання над ромами, Геннадій Москаль наполягає на необхідності їхнього інтегрування в суспільство. А ще зауважує, що на Закарпатті, де проживає половина ромів України, випадків насилля над представниками цієї меншини нема.

Свій висновок роблять і етнологи, які стверджують: закарпатці, тісно спілкуючись між собою в різнорідному етнічному котлі, здобули імунітет від міжнаціональних конфліктів.

У багатьох населених пунктах Закарпаття роми мають свої табори, де живуть за встановленими правилами. Вони зводять собі комфортні житла, централізовано вивозять сміття, а їхні діти відвідують школи. Мають власне самоврядування. Чи є серед них крадії і жебраки? Звичайно, але не більше, ніж серед інших.

Роми справно виконують функцію санітарів-очищувачів, збираючи на свої підводи відпрацьований метал, інший брухт, які потім віддають на перероблення.

Мабуть, більшості з нас до вподоби гаряча пісня ромів, їхній рвучкий танок, різнобарвний одяг?! Усе це — ознаки самобутності. Але фактом є і те, що представники цієї меншини недостатньо інтегровані в соціум, не готові брати за основу норми поведінки, звичні для суспільства. Але чи самі вони в цьому винні? І чи не треба всім нам узяти частину провини на себе?..

Тож допомагаймо їм здобути те, чого ще не засвоїли, не мають. А нищити їхнє майно, вчиняти насилля — це повернення в глухе середньовіччя. Етнічні суперечності в цивілізованому світі так не вирішують, про що скаже будь-який правозахисник. Виховання через насилля веде не до європейськості, а в бік цілком протилежний.