ВИДАННЯ 

Фахівці Українського інституту національної пам’яті: не відхрещуймося від пращурів

Усі події мають розглядатися в контексті своєї доби — всебічно і комплексно. Тільки така точка зору буде переконливою і справді об’єктивною. Саме з цих позицій розглядають свою діяльність фахівці Українського інституту національної пам’яті. На зустрічі із залюбленими в минувшину свого краю і своєї держави чернігівцями у рамках просвітницької програми «Зустрічі на стародавньому Дитинці» вони розповіли про власне бачення суті таких понять, як «історична пам’ять» і «національна пам’ять» та співвідношення між ними. І підкріпили свою розповідь презентацією доброго десятка нових видань.

Альтернатива — простір для дискусій

— Практично в усіх країнах створені такі інститути, як наш. Але вони всі мають цільове спрямування. Приміром, польський носить такий підзаголовок як «комісія з розслідувань» злочинів проти польського народу в часи тоталітарного режиму, — розповідає директор Українського інституту національної пам’яті, член-кореспондент НАН України Валерій Солдатенко. — Наша діяльність спрямовується в науково-дослідне русло, тому увесь нинішній колектив це — дослідники.

На підтвердження своїх слів гості презентували чотири книжки «Україна в революційну добу». Це історичні хроніки, які охоплюють 1917—1920 рр.

У радянські часи, за словами науковців, історична концепція зводилася до короткого переліку, в якому була Лютнева і Жовтнева революції, громадянська війна... І те, що вписувалося в цю схему, здавалося генеральною лінією розвитку суспільства, що не вписувалося — відкидалося. Ніхто не зважав на те, що в Україні, окрім отих соціальних процесів і зрушень, були ще й свої аспекти. Це, зокрема, відродження нації і державності, це спроба соборності.

Як об’єкт дослідження Українська революція цілком правомірна, вважають історики. Вона об’єктивно існувала. Ще 10 років тому казали: «Ну що вони вигадують? А де білоруська революція, де грузинська? Чому саме українська?» Довелося довести на реальних фактах, що в нас були свої політичні партії, центри політичної дії — такі як Центральна Рада, Директорія, Українська Народна Республіка. Та, зрештою, наочно можна подивитися 1919 рік: з одного боку соціальна революція і Червона армія, з іншого — петлюрівська.

Предок із мистецької уяви. Фото з сайту swordmaster.org

— Ось вам національна революція: стінка на стінку, а ще точніше — фронт на фронт, — аргументує Валерій Солдатенко. — Себто фактів вистачає, що Українська революція була, в основі якої — здобуття національної незалежності, розв’язання національного питання, будівництво власної держави. Але не слід оминати і соціальні аспекти. Скажімо, якщо прямо поставити загрубіле запитання: що для українського селянина в кінці 1917-го — на початку 1918 року було важливіше: захищати Центральну Раду під Крутами чи брати землю у свої руки? Виявляється, у битві під Крутами небагато селян було, а от за землю вони боролися. Тобто, соціальний момент обов’язково мав поєднатися з національним. От цим і продиктовані, зокрема, наші зусилля підходити до історії не вибірково, а комплексно. Не менш цікаві й альтернативи. Адже кожна політична сила в Україні пропонувала свій шлях розвитку.

Де закінчується наше?

— Продовжу тезу про альтернативність, — приєднався до розмови перший заступник директора, доктор історичних наук професор Володимир Кривошея.— Ми обговорювали в інституті, що наша національна пам’ять базується на чотирьох китах: Київська Русь, Козацька держава, Українська революція і незалежність 1991 року. У відповідь у Західній Україні почув альтернативну точку зору: а ви, мовляв, ще доведіть, що маєте якесь відношення до Київської Русі. Поїхав на міжнародну конференцію до Москви, а там: «Так Київська Русь — це наше, рідне! Яке воно ваше?» Польські науковці кажуть: «Та все те, що до Дніпра, — завжди була Річ Посполита»…

Тому підкреслюю: якщо ми відхрещуватимемося від пращурів, то ніякої національної пам’яті в нас просто не буде: інші постійно претендують як на територію, так і на пам’ять. Десь ми, можливо, у дрібницях будемо помилятися у наших наукових дослідженнях. Але якщо брати всю можливу етнічну нішу, з того моменту, коли з’являється мова чи прамова, на цьому ми зможемо вибудувати і політику національної пам’яті.

Володимир Кривошея презентував свою книжку «Козацька старшина Гетьманщини».

— Гадаю, не перебільшу, якщо скажу, що це найбільше надбання нашої історіографії на сьогоднішній день, — вважає Валерій Солдатенко.

Доктор історичних наук Лариса Буряк продемонструвала перший випуск збірника наукових праць інституту «Державотворчі та цивілізаційні здобутки українського народу. Національна та історична пам’ять». Це, можливо, перша спроба в нашій державі розібратися в цих поняттях у концентрованому вигляді — не на рівні окремих статей, а консолідуючи спільні зусилля українських авторів.