На початку 1990-х за державний кошт було проведено роботи з перерозподілу земель сільських, селищних, міських рад і зведено баланс земель у межах України. Цю інформацію коригували щопів року шляхом подання державних статистичних звітів за формою 6-зем та 2-зем. Фактично незалежна держава Україна узаконила те, що було за радянських часів.

І бюджет порожній, і земля в бур’янах

Для якіснішого формування балансу земель Держкомзем України (сучасний Держгеокадастр) розробив систему кадастрових номерів, виходячи з кодів Класифікатора об’єктів адміністративно-територіального устрою України, зменшивши облікову одиницю з території сільської, селищної, міської ради до кадастрового кварталу. Для завершення формування кадастру залишалося ув’язати площі ділянок у межах кадастрових кварталів і дочекатися, коли ділянки буде зареєстровано у держреєстрах. Але з 2005 року Держгеокадастр припинив проведення земельної реформи, й відтоді всю його діяльність було спрямовано на створення корупційної моделі для збагачення певних осіб, а про наповнення державного або місцевих бюджетів не йшлося.

Згідно із законом про землеустрій, землю можна використовувати: як засіб виробництва, тобто вирощування сільськогосподарських культур, багаторічних насаджень, лісів; як виробничий і комерційний базис для розміщення об’єктів, що дають прибуток; як соціальний, просторовий базис і екологічний ресурс. Найбільший прибуток у бюджети всіх рівнів дає використання земель саме як виробничого базису, тому що це податки на прибуток підприємств, із громадян, які працюють, робочі місця місцевого населення, їхня заробітна плата, яку повністю або частково буде витрачено в певній місцевості. Також це переробка продукції, отриманої із земель як засобу виробництва і відповідно додана до неї вартість. Тож держава насамперед повинна бути зацікавлена в тому, щоб надавати вільні земельні ділянки для розміщення об’єктів виробництва та комерційного використання.

Що ж відбувається в Україні з 2005 року? Замість того щоб залучати інвестора шляхом відкритих конкурсів, виходячи з інвестицій та продукції, яку він вироблятиме, створення робочих місць, надання соціальних гарантій працівникам і контролювання з боку держави конкурсних умов, державні чиновники вирішили продавати право оренди на аукціонах, тобто тому, хто дав більше грошей, особливо в тіньовому форматі.

Гроші ми проїли, а земля стоїть у бур’янах і її перепродують. Інвесторам, потенційним платникам до бюджетів продають право оренди на аукціоні, а ділянки, які вже ніколи не даватимуть додаткового прибутку, роздають безплатно, через корупційні схеми ОСГ та інші види приватизації.

Але цікаве почалося потім. До 2013 року держава визнавала відведення земельних ділянок, що було здійснене раніше, і їх використовували відповідно до постанов Верховної Ради України «Про земельну реформу» 1991 та 1992 років. Громадяни або юридичні особи зверталися до відповідної землевпорядної структури, замовляли документацію, яку затверджував відповідний орган, і ділянку передавали у власність або оренду.

Із 2013 року Держгеокадастр для створення максимально корупційного середовища спочатку ввів необхідність формування земельних ділянок, за незначними винятками, тільки шляхом розроблення проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок. А нині, щоб отримати під забудову земельну ділянку, навіть ту, що десятки років перебуває у громадянина в користуванні, необхідно: звернутися до відповідного органу державної влади або місцевого самоврядування для отримання відповідного дозволу на розроблення проєкту, надто що одним із цих органів стає Держгеокадастр; звернутися до органу Держгеокадастру для отримання переліку обмежень, отримання довідки зі статистичної звітності, проведення експертизи (якщо це передбачено законом); звернутися до Держгеокадастру та органів, визначених статтею 186-1 Земельного кодексу про погодження проєкту; звернутися до органу Держгеокадастру для реєстрації земельної ділянки; звернутися до відповідного органу державної влади або місцевого самоврядування для затвердження проєкту.

Якщо держава не легалізує процес, то й надалі змушуватиме людей торгувати з колін у прямому й переносному сенсі. Фото Володимира ЗАЇКИ

Щоб відкрити кіоск, потрібен майже рік

Тепер необхідність виконання другого та третього пунктів відпала, проте доводиться отримувати копії з публічної кадастрової карти. За кожним пунктом стоїть корупційна складова і немала.

Про яке ведення бізнесу може йтися, якщо особа навіть на земельні ділянки, на яких розташоване її майно (об’єкт нерухомості), вимушена всі ці дозволи роками збирати? І коли ж надійдуть відповідні платежі до бюджету?

Тільки для того, щоб встановити й відкрити, наприклад, на території міст Горішні Плавні чи Хорол Полтавської області кіоск для торгівлі овочами, потенційному підприємцеві потрібно витратити майже рік: день — на реєстрацію фізичної особи-підприємця в державного реєстратора; 10 днів — на реєстрацію ФОП у ДФС (податковій інспекції); ще декаду на отримання дозволу на можливе розташування ТС (заява до органу місцевого самоврядування — відділ архітектури та містобудування через ЦНАП); стільки само часу — на виготовлення паспорта прив’язки; 30 днів — на розгляд заяви ФОП в органах місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту; 180 днів (6 місяців ) — на виготовлення технічної документації; 30 днів — на затвердження технічної документації із землеустрою; 10 днів — на складання договору сервітуту земельної ділянки; 15 днів — на реєстрацію в реєстрі речових прав; 21 день — на підключення об’єкта до електропостачання тощо. Тільки після цього можна встановлювати кіоск і торгувати.

Загалом оформлення документів займає до 12 місяців, і це за умови доброї волі та згоди всіх учасників процесу: місцевих жителів, депутатів, державних службовців.

Встановлювати кіоск дозволено лише на певних територіях, зокрема у Горішніх Плавнях — у дворах багатоповерхових житлових будинків, а біля доріг заборонено.

Раніше молода сім’я в селі могла отримати земельну ділянку під забудову за 20 хвилин, а тепер їй потрібно витратити на це дев’ять місяців, а саме: два дні — на вибір ділянки і копіювання; 30 днів — на погодження сесії; 180 днів — на виготовлення технічної документації; 14 днів — ЦНАП — кадастрова реєстрація; 30 днів — на затвердження на сесії; 14 днів — на реєстрацію речового права; 10 днів — на винесення в натурі. Це без урахування значних матеріальних витрат і псування нервів.

Що більше перешкод на шляху отримання землі й заснування власної справи створює чинна бюрократична система, то більше громадян переводять свій бізнес у тінь і живуть в економічному підпіллі. За офіційними даними, таких тіньовиків у країні нині 53%, а за неофіційними — до 70%.

У Держгеокадастрі з 2016 року скасували статистичні облікові документи, викидаючи на смітник державні бюджетні кошти, витрачені на їх створення. Навіть складно уявити, як можна формувати бюджет держави без статистичної інформації. Основний аргумент Держгеокадастру для скасування облікових документів — начебто недостовірні в них дані, але якщо це справді так, то чому посадові особи свого часу не понесли адміністративну відповідальність відповідно до статті 186-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення?

Або ми зламаємо бюрократичну машину й, легалізуючи майно, бізнес і нерухомість кожного громадянина, виведемо народ з економічного підпілля, або держава й далі гибітиме у проваллі тіньової економіки і корупції й змушуватиме людей торгувати з колін у прямому й переносному сенсі.

Григорій ШАРИЙ,
завкафедри автомобільних доріг,
геодезії, землеустрою та сільських будівель
Національного університету
«Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка»,
доктор економічних наук,
для «Урядового кур’єра»