Написати про капітана Дмитра Прохорова з Кривого Рогу рекомендували його побратими, які дуже поважають свого командира роти. Коли Дмитро Олександрович пішов добровольцем на війну, у нього тільки-но народилася внучка. Дружина Дмитра Олена, яка тоді хворіла, каже, що чоловік залишив її, доньку та 77-річну бабусю саме тоді, коли їм його підтримка була найнеобхідніша. «Я категорично була проти, щоб чоловік ішов воювати, не бачила в цьому сенсу. Але серед наших знайомих чоловіків ніхто дозволу дружин не питав: розвернулися і поїхали в АТО», — згадує Олена. Колишній кадровий офіцер, випускник Київського вищого авіаційного інженерного училища (інженер-радіоелектронщик за фахом), як і його друзі, інакше вчинити не міг. Бо розумів, що саме так він має захищати і свою країну, і свою родину.   

«Я аполітична людина, Майдан дивився по телевізору. Підтримую всі зміни, яких потребує Україна. Коли почалася війна, я був уже цивільною людиною. Та прекрасно розумів, що треба щось робити: у мене хоча б досвід є, військова освіта і вік. Неправильно, коли молоді не навчені хлопці йдуть на війну… Я воював там, а дружина тут. Олена — суперволонтер! Напевно, хлопці пам’ятають надіслані нею передачі, підписані на ім’я командира, в яких завжди було багато коробок з харчами. Велика подяка всім нашим волонтерам з Дніпропетровська. Без їхньої допомоги було б набагато важче», — зазначає Дмитро.

Кілька разів тоді ще старший лейтенант Прохоров звертався у військкомат з проханням, щоб йог взяли на службу. Відмовляли: і спеціальність не така, і вік (тоді для молодшого командного складу було вікове обмеження — до 45 років, а доброволець був старшим). Врешті пообіцяли повідомити, коли буде вакансія. Згодом запропонували командувати ротою в 39-му батальйоні територіальної оборони («Дніпро-2»). У травні 2014-го Дмитро Прохоров прийняв командування і за 10 днів уже був із ротою в зоні АТО на Донеччині. Ось яку правду про бойові дії на сході України він розповів кореспондентові «УК». 

Фото надане автором

З обстрілів зрозуміли, що це російські військові

«Виїжджали туди роздягнені-невзуті, більшість хлопців отримали берці в ніч перед виїздом. Металеві каски — 1942 року. Бронежилети «Корсар» 4-го класу отримали вже в дорозі — вони начебто нічого, але дуже важкі, громіздкі. У роті були  мобілізовані з другої хвилі й кілька добровольців - різні і за віком, і за фахом, 90% із них військової справи не навчені. Озброєння тільки надлегке: гранатомети, автомати. Все старе. З техніки моя рота мала три КамАЗи, один з яких не зміг виїхати. І автобус «Ікарус». У батальйоні така сама ситуація. Один хімічний БРДМ на весь батальйон. Перші волонтери у нас з’явилися десь через місяць, щось стали нам надсилати. Але ніхто не голодував. У нас був прекрасний старшина. Всі належні за армійськими нормами продукти нам видавали, їжу готували. Ми ще примудрялися у місцевих жителів щось купувати. Ніколи нічого не забирали, а купували у складчину або міняли. Місцеві ставилися до нас, скажімо, десь 50 на 50. Відтоді їхнє ставлення до української армії не змінилося. Утім, у різних місцях по-різному.

Спочатку ми стояли на другій лінії. Прикривали дорогу, через яку йшли колони з постачанням військ. Перші потужні обстріли наших блокпостів (БП) з великокаліберного кулемета й мінометів почалися, коли ми зайшли за Старобешеве. З ким воювали? Тоді це були місцеві сепаратисти і заїжджі козачки. Коли опинилися за Новим Світом, зрозуміли, що там є російські військові (десь у 20-х числах серпня). За характером обстрілів побачили, що по нас гатять спеціалісти: і з трьох мінометів одразу повісити у повітря 10 мін могли тільки фахівці. Раніше обстріли були хаотичними. 

Як виходили з-під Іловайська 

Два блокпости наші встановили біля Горбачево-Михайлівки і Олександрівки — Світлого. Тут опинилися вже на першій лінії, а 40-й батальйон — за нами. Коли розпочався штурм Іловайська, 40-й забрали туди. Все нагадувало Радянський Союз, коли до якоїсь дати намагалися здобути перемогу, тому до 24 серпня кинули на штурм людей — погано озброєних, без військового досвіду. Ми стояли в лінію, за нами — дірка, практично до самого Маріуполя нікого не було взагалі. Ніякого підкріплення ніхто нам не обіцяв і взагалі нічого до нас не доводив. Ми просто стояли і виконували поставлене завдання. Напроти мого БП у прямій видимості перебував блокпост противника. Було їх чоловік 100—150: міномети, гармата. Нас усього 30 і гармата. Ми — на горі й вони — на горі. Одне одного без бінокля бачили. Я мав інформацію від розвідки, що 24-го ворог готує сюрприз. Але не передбачав, що буде ТАКИЙ сюрприз. Чекав більш жорсткого обстрілу, що нас накриє ворожа артилерія. Тому ми готувалися: заривалися, шукали укриття, запасали воду. Не думали, що відбудеться наступ.

24 серпня вранці увесь пропав зв'язок: із сусідньою ротою, з командуванням, із штабом. З усіма. На БП сусідів виїхали сім чоловік розвідки і не повернулися — потрапили у полон. Ми їх чекали-чекали… Тільки потім з’ясувалося, що на той блокпост вийшла колона російської бронетехніки і захопила наших у полон. В той же час російська бронеколона — 34 одиниці техніки — вийшла і на мій другий БП. Хлопці (30 вояків) прийняли бій… Він тривав усього 7 хвилин, адже сили були нерівні. Як наслідок: троє загиблих, 12 поранених, 15 полонених. Але — підбили БТР і сім хвилин протрималися.

Цього часу вистачило, щоб я під обстрілами (водночас техніка пішла і на наш БП) зміг прийняти рішення. Щоб не потрапити в оточення, був один шлях — назад, до Старобешевого. Треба було зберегти людей і техніку.

Штаб батальйону на чолі з полковником Сергієм Пасічнюком стояв поблизу Новокатеринівки, і я туди відправив розвідку. А ми стали вздовж  лікарні в Старобешевому (селище вже обстрілювали, воно горіло) й чекали на них. У селищі вже нікого не було, вибухали будинки, казна-що відбувалося. Це вже в ніч 25-го. Розвідники повернулися, розповіли, що штаб оточений і зайняв кругову оборону. Зі мною було 30 бійців, пушка — я повністю вивів з оточення боєкомплект, зброю, людей одного з БП. Вирішив зайняти оборону в Староласпі. І буквально за 5 хвилин, як ми пішли, лікарню і те місце, де ми стояли, накрили «градами». Ранком до нас приїхав замполіт, який з другою ротою відходив до Волновахи. Зібрали батальйон до купи й почали думати, як витягнути штаб із оточення. Розробили операцію. Хлопці зупинили якийсь зерновоз із причепом, висипали звідти насіння. Визначили точку збору. І  туди по болотах, по річці, по посадках потихеньку виходили штабісти (нам вдалося з одним із них зв’язатися). Комбат прийняв правильне рішення: табір, техніку залишити, а самим відійти в посадку. Звідти й спостерігали, як російські танки обстрілюють порожній штаб. Командування нашого батальйону — прекрасні командири, тому всі живі й залишилися.  Вдалося зерновозом повністю вивезти увесь штаб — 65 військових. Вони приїхали, землю цілували… Таким чином основна частина батальйону з-під Іловайська 26 серпня вийшла. Хтось загинув, хтось потрапив у полон, хтось виходив самостійно. Всім дали 10 днів відпустки, потім сформували батальйон наново. Перше, що зробили, поміняли комбата. Як ми не боролися за Пасічнюка, якого відправили у військкомат, нас не почули. Всі представлення батальйону на нагороди у відділі кадрів сектору «Б» чомусь викинули. А потім ще намагалися нас у дезертирстві звинуватити: мовляв, не було 39-го батальйону під Іловайськом… 

Трьохізбенка, Кряківка, корегувальники та «електрики»  

Після поповнення новим призовом батальйон відправили на Луганщину. Знову в нашої роти два БП — поблизу Трьохізбенки і Кряківки. Саме тут рота вела масштабні бойові дії. Між нами і противником — 150 метрів, цілодобово тривав стрілковий бій. Всі види артилерії, які існують, використовували по нас. Хлопці воювали героїчно, молодці! Я вишикував роту і оголосив, що йдемо у Трьохізбенку, «хто зі мною?» Всіх добровольців не міг із собою взяти, відібрав найдосвідченіших. І вони показали себе, звісно! Місцеві називали нас так само, як і захисників Донецького аеропорту, — кіборгами. 16 листопада минулого року ми зайшли у село, стали на позиції і почали воювати. Після першого ж бою до нас приїхали сусіди: 92-га бригада, «Айдар». Раді, що ми воюємо. Які тільки підрозділи не приїхали! Сказали, що допоможуть, «тому що ви ті, хто воюватиме, а не просто стоятиме». Які мінські угоди? Жартуєте? Найбільші бойові дії відбувалися саме з листопада і десь по кінець лютого. Найжорстокіші бої, справжня війна була! Цілодобові обстріли всіма видами артилерії, велика купа російських військ!  Звісно, коли по тобі щодня прицільно лупили, ми не могли не відповідати. І таку відсіч давали — мама. не горюй! Вони не соромилися, не зважали на жодні угоди…

Хлопці наші в Кряківці під обстрілами бігали по будинках, де люди залишилися, і дітей та старих у підвали закривали. Вибігає батько з дитиною, віддає її українському бійцю, а сам — мерщій у підвал. Міни летять, наш солдат дитину накриває собою. А потім місцеві приходять і кажуть: «А чого це ви нас обстрілювали?» Тому що їм так сказали, що це ми обстрілювали… Коли нам надходять продукти, ліки, хліб, ми місцевим жителям роздаємо. Вони до нас, як у магазин ходять. Тільки — безкоштовний. Посміхаються нам у вічі — і одразу ж корегують!

Під Кряківкою така трагічна історія сталася. Місцеві електрики їздили туди-сюди, лагодили електропостачання. Звернулися до наших хлопців з проханням подивитися, чи замінований стовп, щоб протягнути на ньому дріт. Володя Коновалов («Чечен»), Ігор Удовицький та Роман Богатир щойно під’їхали до цього стовпа, як їх в упор (метрів з 10—15) розстріляли. Хлопці загинули на місці, Роман досі лікується (він устигнув відскочити). Бійці з блокпоста прикрили їх вогнем, намагалися витягнути наших з-під обстрілу, але було пізно. Ось так загинули хороші хлопці…Потім ми шукали цих електриків, які прямо на засаду вивели, та, на жаль, не знайшли… Це ворожа диверсійна група була, ми її укриття виявили.

Коли стояли під Іловайськом і нас постійно обстрілювали, взяли в полон місцевого коригувальника. Він здав тих, хто йому за це платить. Це місцеві багатії — власники сільгосппідприємств, ми на їхніх землях стояли. Цих «князьків» ми також взяли. І докази їхньої провини надали. Однак їх відпустили! Чому? Запитали у командування, нам відповіли: «Наказ згори». 

Про ОБСЄ, спробу арешту, втрати… 

Питаєте, як мене мало не заарештували? Це ще до Іловайська, на БП за Новим Світом було. Блокпости особисто виставляв полковник М. зі штабу АТО. Приїхав і до нас, сказав, де маємо стояти. То була гора в прямій видимості се парів. Напроти — їхня позиція. Ми — як на долоні. Запитав у полковника, яке завдання маємо виконати. І сказав, що краще його виконаємо, якщо станемо метрів на 300 вище. Він — ні! Сів я тоді під єдиним  деревцем на тій гірці  разом з комбатом, пояснив йому все: і те, що я тут навіть добу не простою, що навіть окопи не дадуть вирити. Щойно ми там з’явилися, як міни  полетіли, почали нас обстрілювати. Комбат погодився і дозволив на іншій висоті розміститися. І ми там простояли три доби під обстрілами, жодної людини не втратили. Знову приїжджає М., каже, що мене заарештовує. Та бійці мої підійшли і йому роз’яснили, що цього робити не варто. Більше цей полковник у нас не з’являвся.

Кожен командир мусить завжди думати про дві речі: як виконати завдання і як зберегти людей. Навколо цього будується тактика ведення воєнних дій. Під час найважчих боїв під Трьохізбенкою ми не втратили жодного бійця. Жодного! За останній рік  рота втратила (важко видихає. — Авт.) трьох у Світлому, двох у засаді під Кряківкою, останки трьох пропалих безвісти нещодавно знайшов та ідентифікував «Чорний тюльпан». Хлопці потрапили у полон під Осиковим, де російські козачки стояли. Вони полонених розстріляли. Козачки ці розстрілювали не тільки полонених, а й місцевих. Тому їх свої ж (денеерівці!) і розігнали, та ще й кримінальні справи проти них порушили. Виходить вісім загиблих… Плюс двоє (я їх також до бойових втрат додаю) загинули вже тут, у мирному житті. Один у відпустці розбився на машині, а другий — демобілізований хлопець років 30 повісився. Ніхто не зрозумів, чому так сталося. Кажуть, у спілкуванні було все нормально.

Про ОБСЄ не хочу говорити… Утім, зазначу, що 80% того ОБСЄ, що я бачив, — росіяни. Одного поляка тільки зустрів. Спостерігачі приїхал — ніхто не стріляє. Поїхали — одразу стрілянина. Маячня якась! На наші позиції вони приїжджають постійно, а потім здають їх. Ось був випадок. Стоїмо на новому місці в секторі «А». За спиною на півкілометра закриті повністю, ніхто до нас під’їхати не міг. Щоб місцеві селяни не лазили, ми всюди понаписували таблички «міни». Ворожий безпілотник раз пролетів, другий, третій... Висів, висів…Напевно, нічого не роздивився. Тому що раптом до нас під’їхало ОБСЄ. Але ж «міни», побоялися рухатися далі. Кличуть мене, та я не обізвався. Дивна річ: щойно ми стали на нові позиції, а ОБСЄ вже тут — випадково, не туди потрапили, заблукали. А біля мене тупик, доріг нема, де б вони могли випадково проїжджати.

На передовій з того, що нам постачає Захід та американці, окрім сухих пайків, радарів і радіостанцій, нічого немає. Може, це і добре, тому що наш ВПК запрацював. І навіть те озброєння, що у нас на сьогодні є, дає змогу вести нормальну війну — треба лише кількість збільшити, і все. За цей рік наша армія суттєво змінилася, стала реальною бойовою силою. Про те, що російська армія набагато потужніша, кажуть політологи. Це міф! Бачили ми ту російську армію! До того ж стороні, яка обороняється, достатньо бути втричі меншою. Натомість агресор уже зазнав великих утрат — близько семи тисяч (хоча вони визнали десь тисячу). Це регулярні російські війська. А ще скільки найманців полягло! Вони їх не рахують. 

Усе дуже просто — ми на своїй території, не збираємося її збільшувати, тільки хочемо відстояти власні кордони. І я, щоб війна не прийшла в мою домівку, пішов воювати за свою землю».