На книжковій полиці ці чотири томи стоять поруч — масивні, об’ємні, у твердих яскравих обкладинках, наче випромінюють невидиме духовне світло, що струменить зі щільних сторінок, яких загалом 2632. До того ж завдяки убористому набору і розміру кожну можна щонайменше подвоювати. А якщо додати понад шість тисяч персоналій-покажчиків, розсип світлин, то вправі констатувати масштабну духовну панораму, котра не піддається жодному статистичному виміру.

Бо й справді: яка одиниця може стати еквівалентом десятків тисяч літературних і краєзнавчих, естетичних, географічних, духовних, інших фактів про «те, чого не прочитаєте в історії літератури» та «про час і про людей» — саме такі додаткові глави-уточнення автор виніс на обкладинку кожного тому. Йдеться про тетралогію відомого українського письменника Михайла Слабошпицького, який упродовж останніх чотирьох років видав книжки спогадів «Протирання дзеркала» (2017), «Тіні в дзеркалі» (2018), «З пам’яті дзеркала» (2019), «З присмеркового дзеркала» (2020).

Без випадкових імен

Спершу навіть саме наближення до них викликає читацький якщо не острах, то певне побоювання, вагання. Як осилити такі книжки, максимально насичені унікальною інформацією? Чи вдасться не потонути у плетиві часів, імен, прізвищ, подій?

Утім, це перші відчуття-враження. Занурившись у сторінки, непросто зупинитися на якійсь із них, бо мимоволі запитуєш себе: а що ж далі? Хто наступний у письменницькій дзеркальній пам’яті? У ній немає випадкових імен. Хоч і різних масштабів, кожне дотичне до літературного і культурно-мистецького життя не тільки України, а і Європи, світу.

І гортаєш сторінки, подорожуєш разом із автором і розумієш, як цікаво відкривати невідоме з життя видатних письменників і тих, хто відіграв у їхніх долях свою роль.

Навіщо протирати дзеркала?

Михайло Слабошпицький належить до майстрів слова кінця 1960-х — початку 70-х. Тонкий прозаїк, вдумливий критик, ґрунтовний літературознавець, гострий публіцист-полеміст — він одразу визначив свої літературні вектори.

Про мемуарний задум пише так: «Цієї книжки могло б і не бути, якби не втручання лікаря. Не медичне (хоч воно теж було), а втручання в літературну біографію автора зі словами: «Пишіть, аби вижити! Це буде найкраща реабілітація для вас». Цієї книжки могло б не бути, якби не аура людей, комічних і повчальних сюжетів, неймовірних деталей доби, які живуть у дзеркалі часу. Однак вона є, і описане в ній ви точно не знайдете в підручнику з української літератури. І саме для цього автор протирає дзеркало…»

Працюючи в редакціях газет, журналів, видавництв (до речі, зараз очолює одне з найбільш успішних і знаних «Ярославів Вал»), ретельно занотовував почуте, відчуте, побачене, пережите не тільки до записника, а й пам’яті. Але це не зібрання таких матеріалів, а мозаїчне панно з численних спогадів-нотаток — насамперед літературних, зокрема з життя письменницької Спілки, її очільників, сотень українських письменників, починаючи із 70-х років і закінчуючи сьогоденням.

Серед героїв оповідей — загальновизнані класики й ті, хто не обтяжений нагородами й лаврами, однак їхні імена так само записано в літературі. Поети і прозаїки з обласних та глибших периферій, видавці, партійні бонзи як за статутом і статусом, так і в самій літературній Спілці. Вони слугують інколи тлом, інколи головні герої, а трапляється, що в переліку через кому…

Ті, хто близько знає Слабошпицького-письменника, підтвердять: у сьогоднішній національній літературі навряд чи знайдеться енциклопедист, який би так вільно і розлого почувався в історії і сьогоденні як українського, так і європейського та світового письменства.

З неймовірною точністю

Мав приводи впевнитися в цьому, попрохавши надати інформацію про деяких письменників або літературний чи навкололітературний фактаж. Марк Аврелій чи Рафаель Багаутдінов, Марія Башкирцева або Бекон (сер Френсіс) Веруламський, Мері Леннарт чи Параска Маковська, Лопе де Вега, Енріке Ляррета, Томас Манн… Відповіді блискавичні, з деталями, максимально вичерпні.

Ці імена належать до різних сфер і сегментів не тільки творчості, вони — малесенька дещиця з кількатисячного, умовно кажучи, глосарію, щільно заповненого прізвищами під кожною літерою.

Звісно, в основі — літературне життя українських письменників різних поколінь. Це Павло Загребельний, Іван Драч, Дмитро Павличко, Світлана Короненко, Віталій Коротич, Юрій Щербак, Ліна Костенко, Григір Тютюнник, Євген Гуцало… За кожним прізвищем — конкретна ситуація: побутова, видавнича, редакційна, сімейна.

Легко помітити, що описуючи кожного, Михайло Слабошпицький наче десь збоку, невидимий для читача, аби уникнути суб’єктивізму та упередженості. І це вдається.

За покажчиком спершу виокремив письменників, з якими знайомий особисто, і прочитав відповідні сторінки. Об’єктивність і портретна точність максимальні, хоча сам автор не схильний її ідеалізувати, оскільки суб’єктивний чинник неминучий.

… У першій книжці іменний покажчик відкриває Іраклій Абашидзе, а в четвертій завершує Михайло Яцків. Між ними — абеткова історична епоха, зіткана з понад шести тисяч прізвищ. І, як наголошує письменник, «жодних намагань проілюструвати розташуванням авторів і книжок особисту літературну ієрархію власника бібліотеки. Там усе як у його житті й характері».

Фірмові мовні перлини

Чи не найголовніші особливості письма Михайла Слабошпицького — легкість, динамічність, точність. Характеризуючи творчість колег, з якими йому доводилося/доводиться зустрічатися й спілкуватися, авторові вистачає кількох штрихів, завдяки яким малюнок стає виразним, багатогранним.

Один із тисяч прикладів — спогади про незабутнього Григора Тютюнника. Образ цього віртуозного майстра слова виписано з тонкими побутовими деталями, в тому числі як водія-власника «Запорожця». Тож на сторінках назавжди залишається одухотворений і щемливий образ митця, чия творчість становить золотий фонд національної літератури.

Будь-який читач неодмінно зверне увагу на словник спогадів — основу основ творчості будь-якого письменника. У Михайла Слабошпицького він насамперед свій — легко впізнаваний завдяки численним неологізмам, забутим і рідковживаним словам, науковим термінам, котрі вкраплені так, що відразу впізнаєш саме цього автора.

Прозеліт, базграти, винюшковував, закнижнений, мільйоннолуність, бомбастика, волапюк, проочити, прямолиць, адоратор, суперлатив, очитаний, опривітнює… Власне, всі сторінки густо і розкішно пересипані мовними перлами, котрі роблять читання справжньою духовною розкішшю.

…Чи стане тетралогія п’ятикнижжям? Запитання логічне і правомірне, але навряд чи основне. Поки що впору констатувати масштабне духовне досягнення саме в українській літературі, що додає їй значимості не тільки на сьогоднішній, а й майбутній часи.