«Чуєш, сурми заграли…»

145 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ВОРОНОГО

ПАМ’ЯТЬ. У промові на параді в Києві з нагоди 25-річчя Незалежності нашої держави Президент України процитував слова вірша Маяковського «Товарищ москаль, на Україну шуток не скаль», що мають несподіване, але нині напрочуд актуальне продовження: «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав».

Це український переклад гімну комуністів «Інтернаціонал», виконаний поетом Миколою Вороним. На відміну від російськомовного варіанта з кровожерливою обіцянкою зруйнувати все «до основанья», у творі українця йдеться насамперед про торжество справедливості. Отож не дивно, що малоросійські послідовники Леніна віддають перевагу тексту на «общєпонятном язикє».

Натомість самого Миколу Вороного, якого за царської влади запроторили до тюрми за «український сепаратизм», більшовики розстріляли. Його стратили 7 червня 1938 року разом із селянами з Одещини, звинуваченими в «дискредитації влади та стахановських методів роботи».

На той час така сама трагічна доля спіткала сина Миколи Вороного — не менш відомого українського поета Марка Вороного, якого розстріляли на честь 20-річчя Жовтня у Сандармосі разом із 1111 в’язнями СТОНу — Соловецкой тюрьмы особого назначения. Так сама доля подбала, щоб український «Інтернаціонал» із взятого на озброєння катами гімну став грізною піснею Судного дня за скоєні проти українського народу злочини. 

140 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ

Серце матері, або Дві Марії

ПАРАЛЕЛІ. У людей, які жили за часів СРСР, слова «серце матері» зазвичай асоціюються з назвою повісті Зої Воскресенської та знятим за цим твором кінофільмом про Марію Олександрівну Ульянову — неньку цілої плеяди революціонерів із Володимиром Ульяновим-Леніним на чолі. Однак мало хто з радянських громадян знав, що відома дитяча письменниця, майстерна проза якої справді брала за душу — професійна розвідниця, а гіркі поневіряння політичних арештантів у роки царизму — мало не курорт на тлі жахіть більшовицького терору.

Красномовне того підтвердження — трагічна доля Марії Степанівни Крушельницької, чоловіка та п’ятеро дітей якої розстріляли без жодної вини. Так само, як мати Леніна, її українська тезка Марія присвятила життя родині. Причому відома актриса, яка грала на сцені галицького театру «Руська бесіда», і не менш популярна письменниця фактично пожертвувала талантом заради сімейного щастя Антіна Крушельницького — літератора, освітянина, діяча «Просвіти», а в роки визвольних змагань українського народу — міністра освіти УНР.

Здавалось би, сама доля намагалася врятувати родину, главу якої відрядили до Відня організовувати друк шкільних підручників для навчальних закладів України. Поза власною волею опинившись в еміграції, Крушельницькі у 1925 році переїхали з Австрії до рідної Галичини, яка на той час стала частиною Польщі. Причому колишній міністр освіти навіть зміг повернутись до роботи на освітянській ниві та став директором української гімназії.

Однак прагнення жити в Україні та радянська агітація, яка розповідала про «червоний рай» в УСРР, зробили свою чорну справу. Так само, як одурманені путінською пропагандою російськомовні жителі Криму і Донбасу, Антін Крушельницький втратив зв’язок із реальністю і навіть взявся редагувати прорадянські журнали «Нові шляхи» та «Критика». Великою радістю для родини стало те, що у 1932 році син Іван та донька Володимира виїхали до УСРР, де отримали престижну роботу, а Володимира буквально за рік захистила кандидатську дисертацію.

У травні 1934 року вже вся родина Крушельницьких опинилась у тодішній столиці УСРР Харкові, ще не підозрюючи, що всі репатріанти перебувають під наглядом спецслужб. Отож коли 1 грудня 1934 року в Ленінграді застрелили Кірова і по всій країні розпочалася кампанія пошуку «терористів», сім’я колишнього міністра УНР стала найзручнішим об’єктом показового покарання. Причому справу Антіна Крушельницького, який заради порятунку дітей зізнався в усіх мислимих і не мислимих гріхах, відправили на дорозслідування, а його синів Івана і Тараса розстріляли 17 грудня 1934 року в підвалах київського Жовтневого палацу.

Решта дітей, як згодом і сам Антін Крушельницький, отримали лише по 5 років таборів. Розпач матері був таким глибоким, що вона втратила мову і лише на смертному одрі, коли помирала від хвороби серця, прокляла чоловіка, який привіз всіх їх на смерть. Жінка ще не знала, що донька Володимира та сини Остап і Богдан разом із батьком навіки упокояться у карельському урочищі Сандармох, де 1937 року на честь 20-річчя Великої Жовтневої революції в числі тисяч в’язнів стратять Крушельницьких.

Натомість ще кілька поколінь українців обливалися сльозами над талановито написаною мелодрамою про «серце матері», чиї діти започаткували імперію терору, в якій безневинних людей розстрілювали списками та винищували Голодоморами. 

195 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ НЕКРАСОВА

Сіяч розумного, доброго, вічного

ТАЛАНТ. Відомі кожному крилаті слова про розумне, добре, вічне належать поетові Миколі Некрасову, який родом з України. Саме мати-українка, на відміну від типового поміщика-батька, навчила сина навіть у безправних кріпаках бачити насамперед людей, завдяки чому талановитий митець нарівні з Шевченком став духовним наставником не байдужих до долі простого народу патріотів.

365 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА ТУПТАЛА

Назву Ростову дав український святий

ПОГЛЯД. Канонізований у 1757 році Димитрій Ростовський (Туптало) став першим серед долучених до лику святих у так званий синодальний період, коли волею Петра І патріаршество в Московії ліквідували, а керівництво церквою перейшло до Святійшого синоду, підпорядкованого імператору. Отож визнання саме українця за походженням першим російським святим красномовно засвідчує, звідки навіть у ті часи йшло світло духовності на формально охрещену, але ще не тверду в християнстві Росію.

Головна заслуга нашого земляка, який родом із містечка Макарів на Київщині, — створення книги «Четьи Минеи» («Житія святих»). У цій праці, над якою автор трудився понад двадцять років, уперше зібрано воєдино вивірені за грецькими, старослов’янськими, латинськими, польськими джерелами розповіді про біографії і діяння святих. «Четьи Минеи» за впливом на православний світ стала другою за значущістю книгою після Євангелія. У зв’язку з цим історик Дмитро Лихачов заслужено назвав Димитрія Ростовського «останнім письменником, який мав величезне значення для всієї православної Східної і Південної Європи».

Саме Димитрій Ростовський дав назву Ростову-на-Дону, а не навпаки, як багато хто вважає. Після канонізації нашого земляка на його честь назвали споруджувану на Дону фортецю Святого Димитрія Ростовського, яка започаткувала одне із найвідоміших міст Росії, що колись, так само як Таганрог, вважалося малоросійським.

Натомість центром Ростовської митрополії, митрополитом якої 1702 року призначили Димитрія Туптала, був Ростов, який тепер нічим не примітний райцентр Ярославської області. Нині в містечку лише 30 тисяч жителів, а про його колишню велич нагадують тільки стародавні храми, споруджені тут за часів Київської Русі та Ростовського князівства.

До речі, дякою майбутньому святому Російської церкви Дмитру Тупталу лише замалим не стало фактичне заслання до Сибіру. За наказом Петра І у 1701 році 50-річному книжнику вже навіть надали сан митрополита Тобольського і всього Сибіру. Лише зглянувшись на тяжку хворобу, через яку Туптало майже рік прожив у Москві, цар переглянув своє рішення і відправив Димитрія у Ростовську митрополію. За керівництва нею нашого земляка тут відкрилася духовна школа — четверта після Києва, Москви і Чернігова на просторах неозорої Російської імперії.

Ще одного майбутнього святого — архієпископа Чернігівського Іоанна Максимовича (Васильківського), канонізованого у 1916 році під іменем Тобольського, Петро І таки заслав до Сибіру як покарання за дружбу з гетьманом Іваном Мазепою. Саме завдяки подвижництву духовного пастиря Чернігівщини та меценатству його світського покровителя з 1700 року в Чернігові почав діяти колегіум за зразком Києво-Могилянської академії, який фактично став першою семінарією в Російській імперії.

Висвячений за вказівкою Петра І у 1711 році на митрополита Тобольського і всього Сибіру, 60-річний подвижник за відведені йому долею три роки життя вдалині від рідної землі встиг немало: запрошені ним українці-майстри зводили православні храми в стилі українського бароко, а Тобольськ став п’ятим містом Російської імперії, де діяла духовна школа. До речі, саме з ініціативи Іоанна Тобольського в Пекіні відкрилася перша постійна православна місія, а численні малі народи Сибіру стали навертатися до християнства не примусом, а словом Божим.

Гріх не згадати ще одного митрополита Ростовського — уродженця міста Володимира-Волинського Арсенія (Мацієвича), якого Російська православна церква канонізувала аж у 2000 році. Він єдиний серед вищого духівництва наважився на спротив вінценосній блудниці Катерині ІІ, яка уславилася, про що не люблять згадувати у Росії, секуляризаційною реформою 1764 року. Фактично йшлося про не менш масштабні, ніж у часи більшовизму, закриття монастирів і вилучення у храмів земель та інших цінностей.

На відміну від Петра І, який лише адміністративно підпорядкував собі православну церкву, Катерина ІІ відібрала в неї майно, перевівши священнослужителів і навіть найголовніші лаври на державне утримання. Тож духівництво остаточно перетворилося на чиновників у рясах.

Митрополита Ростовського Арсенія, який відкрито назвав це злочином проти церкви, вищі ієрархи православ’я позбавили духовного сану, а Катерина ІІ повеліла його живцем замурувати в одному з казематів талліннської фортеці. 

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)