Маніакальне прагнення Росії до геополітичного домінування останнім часом стало предметом обговорення не лише на міжнародному рівні, а й на кухнях українців. Імовірність розширення агресії Кремля проти України вийшла в топтеми нинішньої «зими тривоги нашої». Як на це реагувати, щоб зберегти психічне здоров’я і здатність до опору? Як правильно комунікувати інформацію про Росію та росіян, які не приховують своєї ворожості до України? На кого орієнтуватися, оцінюючи загрози? Скільки і якого Путіна має бути в українському медіапросторі? Ці та інші запитання ми адресували соціальному психологові Олегові Покальчуку. І хоч він радить поблажливо ставитися до різних експертних оцінок, зокрема і його, висловлені ним в інтерв’ю Укрінформу думки можуть стати камертоном для визначення власної позиції, а то й дороговказом.

—  Олеже, українці вже протягом кількох місяців живуть в очікуванні повномасштабного вторгнення Росії, енергетичної кризи, значного підвищення тарифів, колапсу економіки і появи нових штамів коронавірусу. Як казав один з героїв саги про Гаррі Поттера, «людина не може відчувати стільки емоцій водночас —  вона вибухне». На вашу думку, нинішній емоційний стан співвітчизників ближчий до нервового зриву чи до апатії?

—  Емоційний стан людини ніколи не буває стабільним —  така біохімічна природа переживань. З огляду на це дуже кумедний з наукової точки зору вигляд мають розмаїті «індекси щастя». Але не менш дивацькі й коментарі стосовно якоїсь тривалої всеосяжної хронічної незадоволеності. Вульгарна соціологія —  це як розглядати якогось прадавнього комара в бурштині: ось він щойно збирався попити чиєїсь крові, й смола зафіксувала його намір. Можна тепер цю фіксацію крутити на всі боки: по-перше, красиво, по-друге, не вкусить.

Я б не говорив усерйоз у медичних термінах про переживання спільноти. Це така популярна помилка —  методологію аналізу особистості множити на сорок мільйонів і з розумним виглядом прорікати щось психіатричне. Спокуса справді велика, бо люди вдень, вочевидь, нервуються, але більшість із них на ранок таки попускає. Особливо після свят.

Можна говорити про втому —  є певні ознаки емоційного вигорання серед колишніх пасіонаріїв, але не більше. Анамнез треба вести із 2014 року: безпрецедентний масовий гормональний шторм, ейфорія, фантастичні мрії й нереалістичні очікування. Ця хвиля могла б природним чином увійти у свої береги, якби не почалася війна. Це як підводний землетрус, що породжує цунамі, коли берег розносить ущент не одна хвиля, а кілька. Ми вже й до війни було звикли, а тут епідемія. 

Я назвав лише три великі чинники, а ще ж є політика. Вона в реальності далеко не всіх зачіпає так, як хотілося б самим політикам, але для багатьох це теж травмуючий чинник. Додайте до цього оберемки особистих проблем —  й отримаєте постійно діючий стресогенний вплив без виразних перспектив його зменшення чи припинення.

А ось реагують люди на постійно діючі подразники по-різному. На це впливають вік, стать, рівень освіти і досвіду, коло спілкування —  в одних випадках гормони стресу виділяються більше, вмикається режим «бий-тікай-заклякни», в інших — ситуація осмислюється раціонально і сприймається як виклик, мотиватор до розвитку нової конкурентної стратегії.

Назагал можна сказати: що більше публічного квиління, то менше реального переживання, фізичної травми. Наш організм так влаштовано. Тому лайтеся на здоров’я, плачте, але щоб усе від душі —  тоді через хвилину ви вже усміхнетеся!

—  Вкрай тривожна тональність повідомлень закордонних ЗМІ про ймовірність нападу Росії на Україну напередодні нового року дуже контрастує із заспокійливою реакцією на це українських високопосадовців на кшталт «відпочивайте спокійно, святкуйте, загрози немає». На що українцям слід орієнтуватися в контексті оцінки реальних загроз із боку Кремля?

—  Тональність повідомлень преси — це як тональність курей у курнику, коли десь довкола ходить лисиця: багато дилетантського квоктання, хоч усе й небезпідставно. Продовжуючи це порівняння, нагадаю, що добрий вовкодав не гавкає безупинно у глупу ніч, а кидається лише тоді, коли може дістати злодія. 

Якщо говорити про наших високопосадовців, то ліва рука не знає, що робить права, та ще й пальці гнуть по-різному. Це якщо намагатися шукати якісь конспірологічні закономірності. Але треба також розуміти, що їхні репліки намагаються узгодити ще й із поточною євроатлантичною безпековою політикою, а та переживає не найкращі часи.

Що складніші схеми вам пропонують, то дальші вони від реальності —  хоч би тому, що в аналітиків —  здебільшого лінійна логіка минулого століття, а ми живемо в гібридні часи.

Категорично не можна самозалякуватися картинками агресії-окупації в дусі Другої світової й реагувати на «точні дати» мілітарного апокаліпсису. Слід поблажливо ставитися до експертних оцінок (зокрема моїх) різних відставних силовиків тощо. Точно знають ситуацію лише ті, хто безпосередньо тримає руку на пульсі оперативної ситуації, але вони зі зрозумілих причин говорити публічно нічого не можуть. І в цілому світі так.

Крім того, для публічної комунікації існує політична надбудова. І скрізь у світі вона примітивніша за конкретних фахівців, але така вже природа народом обраної влади. Тому коли ви чуєте якісь малозрозумілі політичні нісенітниці, просто порівнюйте їх з такими самими —  десь раціональне зерно і може знайтися.

Далебі, ми восьмий рік у війні, якщо хтось забув. У неї були, є і будуть різні фази. Хочете якось зменшити ризики гарячої фази? Підписуйте армійський контракт. Територіальна оборона потроху стає на ноги. Рух опору, врешті-решт, розвивається. Купіть мисливську зброю. Тобто є безліч точок прикладання в сфері зміцнення національної безпеки. З якихось медично-пацифістських причин не можете цього зробити? То обмежте свої панічні викиди межами туалету.

—  Якою має бути комунікація української влади щодо військової загрози з боку Росії, щоб зберегти баланс між підтриманням у людях готовності до захисту країни і збереженням їхнього нормального психологічного самопочуття?

—  Тут є кілька завдань. Перше —  продуктивна міжсекторальна співпраця у сфері національної безпеки. У 2014 році вона взагалі була ніяка, нині справи кращі, але далекі від досконалості. Але принаймні у всіх гравців є розуміння у потребі такої співпраці, хоч корпоративні інтереси нікуди не ділися.

Друге: в наші часи не буває ефективної тотальної мобілізації. Треба працювати лише з тими групами населення, які справді виявляють волю до опору. Тож пасивно-перелякана частина, дивлячись на такий рух, бачитиме, що захищатися є кому.

Але для ефективного цивільно-військового партнерства має бути сучасна законодавча база, своєрідний «патріотичний акт», як було у США після 9.11. І влада повинна довіряти народу, принаймні тій його частині, яка хоче захищати свою країну. Тут українська ситуація традиційно прикра. «Партнерство» означає справді партнерство, а не милостивий дозвіл поговорити крізь зуби у передпокої, бо ви можете їм паркет забруднити своїми берцями.

Комунікація влади —  це складова пропаганди. Коли вона є, всі з неї глузують, бо примітивна. Але вона мусить охопити якнайширші верстви, тут не до мудрування. Коли її нема —  кричать: «Ґвалт! Програємо інформаційну війну!»

Однак у стратегіях виживання пропаганда, навіть своя, — це останнє, на що треба орієнтуватися.

Страх —  це комплексне явище, сума різних емоцій. Людина може боятися глобальних явищ, але коли вона виходить на вулицю в ожеледь, то з великою ймовірністю можна сказати, що вона більше боїться впасти і зламати ногу. Утім, якщо вона при цьому продовжує боятися суто глобальних явищ, то напевне впаде.

Люди люблять боятися, хоч би що вони казали в опитуваннях. Інакше не існувало б дитячих страшилок і мегапопулярних художніх творів про різні жахіття —  згадаймо Стівена Кінга чи Говарда Лавкрафта.

Ризикну сказати, що війна —  це така сама форма соціального життя, як і всі інші. Людство здебільшого займається тим, що воює. Через штучно підкреслену неприродність війни ми трагічно сприймаємо жертви на фронті, але цілковито байдужі до жертв на автошляхах.

З точки зору посилення національної безпеки добре, що люди не ставлять страх війни у пріоритет. Полохливі люди —  проблема для всіх, а насамперед для самих себе. Розумні люди вже давно дійшли своїм розумом і знають, чого й скільки їм треба, а решта —  і в останню хвилину думатимуть: «А отам я ще бурячки посаджу».

—  Частині українців подобається, коли президента Росії, який тримає в напрузі пів світу, висміюють і зображують недолугим стариганом. Інша частина, навпаки, застерігає від недооцінки нашого головного ворога. Скільки і якого Путіна має бути в українському медіапросторі?

—  Я немовби належу до тих, хто б застерігав від недооцінки. Але ми говоримо про публічну комунікацію.

Масове висміювання ворога —  це нормальна форма психологічного самозахисту, тут головне —  не повірити самим, що шарж є задокументованою реальністю. Путін у контексті історичних постатей навіть російської історії —  достатньо нудна, пересічна особистість. Йому дуже далеко до таких масштабних самодурів, як Петро І чи Єкатерина ІІ. Можливо, він бачить себе Іваном ІІІ, але мені він радше схожий на нездалого правнука Петра —  афериста Павла І з його фантасмагоричним індійським походом. І смерть унаслідок змови, а потім, за свідченням Гавриїла Державіна, всенародна радість — теж цілком імовірний сценарій.

Але Путін —  це лише маленька частина російської політичної реальності. Він нагорі тільки тому, що уособлює групові інтереси «кооперативу «Озеро» і захищає їх. Ми його зображаємо якимось азійським царем чи вождем, але він навіть не Каддафі чи Хусейн. Як особистість він нецікавий. Кадиров —  і той колоритніший, а може, десь і впливовіший.

У ставленні до Росії можна мати за взірець модель Ізраїлю, який створився у ворожому оточенні і так собі й живе, періодично і кваліфіковано даючи здачі надто завзятим сусідам. Ніколи в нас із російського боку нічого доброго не було, і потроху стає ще гірше. Культура? Путінська Росія має до неї такий самий стосунок, як теперішні єгиптяни до пірамід чи зубожілі греки до Гомера.

Та путінці хоч би прямі й зрозумілі. А російські ліберали ще огидніші, й це буде наступна наша проблема колись.

Нормальну інформаційну політику висловлено у старому гаслі Миколи Хвильового, дарма що він був комуністом: «Геть від Москви!» 

—  Якою, на вашу думку, має бути головна національна ідея українців —  виживання і збереження держави чи розвиток і рух уперед попри всі виклики і загрози, бо інакше ми не встоїмо?

—  У нас багато штатних фахівців з національної ідеї, тож тут мені важко сказати щось величне. З точки зору групової поведінки, об’єднавчий чинник — взаємовигідна кооперація.

Проблема ідеології в тому, що на етапі державотворення вона створює вертикальну ієрархію, і досить швидко конфлікти в цій вертикалі поглинають і нівелюють горизонтальний розвиток. Унаслідок дії ідеологічної держави заперечують те, з чого вона починалася.

У вашому запитанні закладено конфлікт, який є продуктом вертикалі. Держава —  це просто інструмент для людей. Але, ясна річ, вона завжди хоче надутися до таких розмірів, щоб заступити собою сонце. Електоральна демократія, хоч би якою кепською вона була, ці понти періодично здуває. Однак нормальні вибори —  це лише запобіжний клапан, але не розвиток.

Звісно, розвиток і рух — пріоритети. Гасло «держава понад усе» та інші подібні —  добрі, коли ти ще борешся за державу і віддаєш усе для цієї боротьби. А коли держава ствердилася, справедливо очікувати від неї вдячності. Якщо її немає, отже, в якийсь момент ідеалісти були запаморочені близькістю світлого майбутнього і, м’яко кажучи, програли це майбутнє цинічним прагматикам.

Ми, звісно, дуже поетична нація, але що менше поезії буде в державотворенні, то краще.

—  У «новорічному зверненні до нації» на фейсбук-сторінці одного політичного психолога прочитала його прогноз, що 2022-й буде не те щоб роком зла, а роком розчарування в ілюзіях і набуття сили тими, хто зможе це зробити. Яких ілюзій українцям, на вашу думку, слід позбутися передовсім?

—  Класичний набір поведінкових стереотипів є в новелі Остапа Вишні «Чукрен»: «Якби ж знаття. Забув. Спізнивсь. Якось то воно буде! Я так і знав».

А от щодо ілюзій… Позбудьтеся геополітичних ілюзій і про Росію, і про ЄС та США. Це не пуп Землі й навіть не нижче. Три чверті населення Землі взагалі живуть за іншими звичаями — купіть нормальний глобус.

Корупцію не можна викорінити, її можна легалізувати або зменшити до некритичного розміру завдяки зусиллям інших корупціонерів-конкурентів. І це зменшення особисто вам теж нічого не дасть і не забере, якщо ви не олігарх. Від переставляння ліжок у парламенті нічого не зміниться. І доброго царя ви теж ніколи не оберете.

Путін не нападе, він уже напав.

ЛГБТ не викрадатиме ваших дітей. Їм і своїх нахіба не треба.

Вакцинація не врятує вас від світової змови. Відсутність вакцинації —  теж не врятує.

Реальні права не можна успадкувати, їх треба заслужити. Коли ви чогось від когось вимагаєте, спитайте себе, чим і скільки ви за це згідні заплатити.

Надія ЮРЧЕНКО,
Укрінформ
(Надруковано зі скороченнями)