ПАМ'ЯТЬ

Ушанування жертв Голодомору потрібно не мертвим - воно потрібно живим

Левкові Лук'яненку належать пророчі слова: "Допоки нація не буде знати своєї історії, вона й блукатиме в тих ідеологічних манівцях".

Актуальність висловленого згадується і нині, в День Пам'яті за убієнними. Не на війні - зброєю чи тортурами, а в мирний час - нелюдською політикою тоталітарного "перевиховання" штучним голодом.

Цієї суботньої днини не зайве розворушити болючі спогади, відчути себе однокореневою спільнотою зі своїм народом, запаливши бодай маленьку свічку, вогонь якої разом з мільйонами інших свічок скрізь, де живуть українці, освітить небесний пантеон душ, котрим доля сподобила лихі літа.

Шкода, та ще й досі побутує звичайна міщанська думка, мовляв, навіщо ворушити минуле, з'їдати серце гіркотою, що це навіть шкідливо, передусім для молоді, підлітків.

Не погоджуюся! Адже забудькуватість ніколи не прикрашала жодну націю. Лише правда, хоч якою б гіркою вона була, є найкращими ліками від суспільного безпам'ятства. Й не для того, щоб мститися, а щоби не припуститися фатальних помилок на шляхах власної історії.

"Нам потрібно вчитися, а ми з голоду не можемо по світу ходити. Одноосібники і колгоспники - всі пухнемо з голоду, тому що працювати ми не можемо, а хліб дають тільки тим, хто має трудодні.

Скоро наближаються Жовтневі свята, нам потрібно радіти, а у нас з голоду в очах пожовтіло, в шлунку болить від того сміття, яке ми зараз їмо, тому що у нас забрали не лише хліб до зернятка, а й картоплю, квасолю і все, що їсти. З картоплі роблять горілку, а нам нічого їсти". Так писали школярі з Вінниччини у своїй учнівській заяві на ім'я республіканського керівництва.

Було, та не минуло

Подібних заяв з усіх куточків України до республіканського і союзного керівництва восени 1931 - навесні 1932 року надходило сотні, якщо не тисячі. У зведеннях ДПУ навесні 1932 року йдеться про численні випадки голоду. Отже, намарне заперечувати архівні дані: керівництво тодішньої держави мало інформацію про критичну ситуацію в Україні.

І як це не сумно, саме голод, перші ознаки якого з'явилися ще наприкінці 1931 року і який почав поширюватися в Україні на початку 1932 року, підказав знавісливу думку тодішнім компартійним керманичам зробити його зброєю для вирішення інших завдань.

Адже була цивілізована альтернатива виходу з кризи: кардинально переглянути надмірні плани хлібозаготівель, припинити варварське знищення села, оголосити райони голодування зонами гуманітарного лиха і надати їм термінову широкомасштабну допомогу. Замість цього сталінський тоталітарний режим не тільки не відмовився від реалізації надмірних планів хлібозаготівель, а й застосував до українського села безпрецедентні репресії, спрямовані на забезпечення їхнього виконання і позбавлення селян продуктів харчування.

У липні 1932 року Кремль визначив для України свідомо нереальні плани хлібозаготівель, небезпідставно кажуть історики. Сталінські емісари Молотов і Каганович отримали чітку інструкцію: "Застосовуйте всі заходи для того, щоб ізолювати плаксивих та гнилих дипломатів і забезпечити по-справжньому більшовицькі рішення".

Реалізація цих намірів неминуче прирікала село на голодну смерть. Єзуїтський план знищення українських селян майстерно був замаскований під надмірні плани хлібозаготівель.

Закон п'яти колосків

Сталінська постанова від 7 серпня 1932 року за так зване "розкрадання колгоспного майна" карала розстрілом або позбавленням волі не менше 10 років. Жорстоко репресували навіть за кілька зрізаних на ще недавно своєму полі колосків. Саме ця ухвала стала основою для розгортання масових репресій проти українських селян, які прагнули лише одного - вижити.

Мій, світлої пам'яті, дідусь розповідав, що спійманий "на гарячому" підліток, який на світанні збирав колоски на колгоспному полі, завбачивши районного енкаведиста, котрий вирізнявся особливою люттю і запопадливістю перед режимом, посивів на очах у своїх однолітків.

І ще один вражаючий факт від нього я почула в дитинстві. На залізничному вокзалі в Бердичеві навесні 1932-го він виміняв сорочку на холодець, щоб нагодувати трійко малолітніх дітей. Та коли голодні малі накинулися на цю "царську страву", батько з слізьми вирвав з їхніх рук миску: на дні її він побачив людський мізинець...

Об'єктами репресій з осені 1932 року стали не тільки рядові селяни, а й місцеве керівництво. Приміром, очільників Оріхівського району Запорізької області звинуватили в саботажі і засудили на великі строки. Сталін особисто надав "Оріхівській справі" широкого розголосу, аби залякати місцевих керівників, які, на його думку, були "гнилим елементом" і запопадливо не забирали продовольство в селян.

Цього виявилося замало. Тоді до репресивних заходів додали натуральні штрафи - вилучення продовольства і худоби в господарствах, що "заборгували" за нереальними планами хлібозаготівель. На початку зими 1932 року ЦК ВКП(б) наказав вивезти з українських сіл усі наявні зернові запаси, навіть посівний матеріал, що й було зроблено.

Отже наші селяни голодували, а тим часом комуністичне керівництво продовжувало пащекувати про умисний саботаж українцями хлібозаготівель. Замість допомоги 1 січня 1933 року "батько народів" надіслав українським селянам телеграму, в якій відкрито і грубо погрожував застосуванням "суворих заходів покарання" до всіх, хто не побажав добровільно здати нібито прихований хліб.

Цією телеграмою українських селян було звинувачено в саботажі і нею ж санкціонувалися поголовні обшуки та вилучення останніх запасів їжі.

Сталінська телеграма 1 січня 1933 року фактично була ультиматумом, який підтверджує штучність голоду і його антиукраїнську спрямованість. Зі спогадів тих, хто пережив лихоліття, відомо, що останні вузлики з насінням висохлі від голоду матері зазвичай ховали в дитячі колиски. Та знаходили і там, перетворюючи їх на труни...

"Чорні дошки" - на чорній совісті

"Ця бригада ходить по хатах і бере, що у кого хоче, і де діває - невідомо. Є випадки, коли забирають хліб, скільки є, а як не даєш з будинку, то заарештують і забирають все майно. Як не даєш, то ще і поб'ють, або не пускаєш у будинок, то вони двері б'ють. Дехто і купив хліб, то бригада говорить "украв з колгоспу", а то беруть із льохів капусту, огірки і все", - з опису про "діяльність" так званих "буксирних бригад" в селі Краснопіллі тодішньої Одеської (сьогодні Кіровоградської) області кореспондента газети "Радянське село".

Влада діяла немов інквізиція: без суду і слідства. Зокрема зініціювала спеціальний позасудовий репресивний захід - занесення на "чорну дошку" районів, сільрад, сіл і колгоспів за "невиконання хлібозаготівель". Це означало їхню повну ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону вивезення яких-небудь товарів та інші жорстокі репресії, що часто було рівнозначно смертному вирокові їхнім жителям. Село чи кілька сіл оточували солдати зі зброєю і прирікали "неслухняних" на голодну смерть.

Старенька бабуся з Сатанова, що на Хмельниччині, який тоді був прикордонням, згадувала, що з польського боку Збруча родичі через річку кидали вузлики з насінням на радянський бік, та прикордонникам було суворо наказано відбирати їх в селян і повертати назад.

Ще одна директива зловісного "вождя народів", що побачила світ 22 січня 1933 року, заборонила виїзд селян з території УРСР та Кубані, їм припинили продавати квитки на залізниці та водному транспорті, дороги блокували підрозділи ДПУ. Заарештовано було майже 220 тисяч селян, з яких понад 186 тисяч силоміць повернули додому вмирати голодною смертю.

Злочин замовчування

Чому ж і в ті страшні роки, і аж до 1987 року радянська влада замовчувала факт голоду в Україні? Чому сільрадам під час реєстрації смерті у 1933 році забороняли вказувати її причину? Навіщо більшість книг РАЦС про реєстрацію смертей за 1932-1933 роки було знищено? Відповідей на ці та інші запитання тих років і досі немає.

Вочевидь даремно ті, хто докладав рук до цього страшного злочину, сподівалися, що могили невідспіваних жертв геноциду проти українців назавжди заростуть травою забуття. А ми, їхні нащадки, не дістанемося архівів, документи яких і сьогодні вражають своїм цинізмом.

Вони красномовно свідчать, що коли мільйони українських селян вмирали голодною смертю, в державних резервах Недоторканного і Мобілізаційного фондів було накопичено 3,034 млн тонн зерна (на 1 січня 1933 року). Цієї кількості вистачило б для забезпечення хлібним раціоном (при денній нормі 1 кг) до нового врожаю 15 млн осіб у 1933 році.

Величезні обсяги зерна та інших продуктів експортувалися з України в інші регіони СРСР та за кордон. Із Радянського Союзу в 1932 році було експортовано 1,6 млн т зерна, а в 1933 році - 1,8 млн т. У цей період впали світові ціни на пшеницю, тож її експорт не давав великих валютних надходжень - вигідніше було продавати ліс, якого тоді було вдосталь.

Отже, висновок з цих незаперечних фактів лише один: в Україні було свідомо здійснено продуману систему репресивних заходів із позбавлення селян їжі та припинення доступу до неї, оскільки кремлівське керівництво використало штучний голод для знищення українського селянства. Тобто це був не просто голод - а Голодомор.

Живімо і пам'ятаймо

77 років, які відділяють нас від тих страшних голодних днів, - миттєвість історії. Та варто використати її, щоб осмислити минуле і безпомилково спроектувати майбутнє.

Час не лише лікар, він ще й великий учитель, який не дасть і сьогоднішнім, і прийдешнім поколінням права забути зиму і весну 1933-го. Сьогодні багато що з архівних матеріалів стало відомо широкому загалу не лише в Україні, а й у світі.

Вже язик не повернеться назвати вигадкою те, що це були часи, коли щодня голодна смерть косила десятки тисяч українців - літніх, жінок, дітей. Або той факт, що восени 1933-го за парти сіла лише одна третина учнів.

Ми знаємо, звідки взялося "населення" вимерлих районів. Виявляється, масштаби злочину сталінський режим вирішив приховати масовим переселенням на наші землі селян з Росії та Білорусії.

Восени і взимку 1933-го, як свідчать автори унікального картографічного видання "Україна. Голодомор 1932-1933", підготовленого видавництвом "Картографія" спільно з Українським інститутом національної пам'яті, до тодішніх Дніпропетровської, Донецької, Одеської та Харківської областей планово переселили майже 22 тисячі господарств.

Згадане видання викладає й географію "чорних дощок", місця поховань та споруджені меморіали на вшанування пам'яті жертв голоду 1930-х безсмертної, за словами академіка Ігоря Юхновського, нації, котра пережила страшенні катаклізми.

От тільки доводиться разом з Левком Лук'яненком жалкувати за тим, що карта вийшла всього тритисячним накладом, а в Україні близько 18 тисяч навчальних закладів. Тож ще залишається чимало тих, хто, не знаючи власної історії, приречений блукати манівцями...
 

Олеся ЛІМАРЕНКО,
історик для "Урядового кур'єра"