Україна перебуває на складному етапі пошуку шляхів розвитку економіки і управління нею. Вносять різні пропозиції з цих питань. Серед них безальтернативні: ринкова економіка, європейський вибір, децентралізація управління, розвиток територій, економічна самоініціатива і відповідальність людей. Для їх реалізації вкрай важливо визначитися, яким шляхом можна досягти мети.

Світовий досвід підтверджує, що це можливо лише за ефективного використання наявних ресурсів, зокрема земельних. Навколо них за всі роки державотворення точиться багато дискусій, часто нефахових, а тому безплідних. Такі дискусії загострилися нині у зв’язку з децентралізацією влади, виборами до місцевих рад. Для консолідації зусиль (незалежно від рівня управління, сфери діяльності й належності до партій) необхідно усвідомити, що ресурс землі успішно працюватиме, якщо навколо нього  і з його участю ефективно функціонуватиме агропродовольча галузь країни, вся її економіка. Це надто важливо тепер, коли аграрна галузь завдяки реформам доводить свою результативність.

Насамперед необхідно визначити мету земельної реформи. За нашими оцінками, це забезпечення виробництва агропродовольчих ресурсів у необхідній для країни кількості і з високим рівнем ефективності. Цю мету і передбачає ринкова система господарювання. Отже, ринок землі та система, в якій він повинен функціонувати, мають однакову мету. Тому стверджувати, що ринку землі не повинно бути, — невігластво. Але він повинен мати такі сегменти: ціну, вартість, бути складовою економічної субстанції через визнання його активом (капіталом), урахування її в системі регулівних (через ціну, систему кредитування, страхування) і розподільчих відносин (через бюджет).

Лише розв’язавши ці проблеми, можна порушувати питання про купівлю-продаж землі, що також є сегментом ринку. Але відкидання перелічених передумов її купівлі-продажу завдасть непоправної шкоди економіці й державі. З цієї причини безплідні нинішній Земельний кодекс, проекти законів про ринок землі, а українські селяни ось уже 100 років якщо і отримують прибутки, то на матеріальні ресурси, працю, але не на землю. Звідси диспаритет цін, брак інтересу до праці на землі, міграція селян за кордон та інші негаразди на селі.

Якщо селянинові віддати, а не забирати від нього належні йому 4500 гривень прибутку на 1 га сільгоспугідь (30 000 гривень вартість 1 га х 15% норми прибутку на землю як на актив, а в розрахунку на всю площу сільськогосподарських земель — понад 150 мільярдів гривень), у нього з’явиться економічний інтерес до праці на землі, й він її не покине, а працюватиме на ній і житиме. Тоді розвиватимуться території, села і держава.

Отож упровадженню ринку землі передує ще багато невиконаної роботи. Він сам запрацює, коли селянин знатиме реальну вартість землі, коли земля стане капіталом. Це мають розуміти ті, кому не байдужа доля України, і передовсім селян. Цими істинами повинні керуватися всі, хто претендує на голоси на виборах.

Петро САБЛУК,
екс-перший віце-прем’єр-міністр України, академік НААН,
для «Урядового кур’єра»