ДАТА

Завдяки Юрію Яновському, 110-річчя якого ми нині відзначаємо, Одеська кіностудія свого часу стала Меккою для митців

Біографія Юрія Яновського начебто типова для радянського письменника. Нагородженого орденом Трудового Червоного Прапора і удостоєного звання лауреата Сталінської премії прозаїка ще за життя визнали класиком, а його роман «Вершники» став еталоном революційної романтики в радянській літературі. Та насправді за цим лакованим образом — не тільки справжня новаторська творчість, а доля гнаного і голодного митця, який навіть після смерті не знав спокою.

Двоє "битих" - Довженко і Яновський. 1940 рік. Фото надане авторм

Чорноморський Голлівуд

Далеко не всім відомо, що Юрія Яновського сучасники називали «добрим генієм українського кіно». Саме письменник-початківець у березні 1926 року фактично очолив Одеську кіностудію, де впродовж двох років перед цим змінилося аж 5(!) директорів, а творча віддача потужного на ті часи кіновиробництва вимірювалась… двома повнометражними фільмами на рік.

Номінально керівником Одеської кінофабрики з листопада 1925 року працював Павло Нечеса — колишній матрос із дредноута «Императрица Екатерина», учасник штурму Зимового палацу в жовтні 1917 року та командир загону ЧОН («часть особого назначения») в роки громадянської війни. Зрозуміло, що попри бездоганну більшовицьку біографію, це була далека від мистецтва людина, через що Яновському — на той час редактору сценарного відділу діючого в Харкові ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління) — доручили шефство над кіновиробництвом в Одесі, а згодом відправили до міста над морем головним редактором кінофабрики. «Він був потрібен скрізь, і він скрізь був, — згадував Микола Бажан, — бо директор — Павло Нечеса — беззастережно довіряв йому в усіх творчих справах, та й у справах фінансових».

Результат не забарився: 1926 року Одеська кіностудія випустила в прокат 26 повнометражних художніх фільмів, а чорноморський Голлівуд перетворюється у Мекку митців — від сценаристів Бабеля, Каплана і Бажана до артистів Бучми й навіть столичної кінозірки Юлії Солнцевої. В останню, до речі, закохуються як сам художній керівник кінофабрики, так і його друг — колишній карикатурист газети «Вісті»… Сашко Довженко, який з легкої руки Юрія Яновського став кінорежисером.

Важко повірити, але перший фільм видатного майстра екрана — «Перукар Жан Ковбасюк», який вийшов у прокат з назвою «Ягідка кохання» — став провальним. Лише завдяки заступництву друга Довженку дали змогу реабілітуватися. Наступна стрічка — «Сумка дипкур’єра» — засвідчила мистецький хист початківця, а кінофільм «Звенигора» приніс заслужене визнання кінорежисеру, чий талант підкорив світ.

Навіть лише за відкриття Довженка Яновський вартий нашої вдячної пам’яті, хоч тільки цим його внесок у становлення і розвиток українського кіномистецтва не обмежується. Вже згадуваний Микола Бажан у журналі «Кіно» за 1926 рік цілком обгрунтовано писав: «Кінематографія РСФРР дає продукти значно нижчі й дає їх значно менше, ніж кінематографія України. Пересічний фільм РСФРР (різні «Сигнали», «Байкальські хатки» та «Спирки Шпандирі») ані з якого боку не може дорівнюватися пересічному фільмові України».

Додамо вже від себе, що з 1927 року єдина на той час в Україні Одеська кінофабрика почала забезпечувати 40% всесоюзного випуску фільмів, доходи від прокату яких дали змогу взятися за спорудження найбільшої тоді у Європі Київської кіностудії художніх фільмів.

…«Нагорода» для «доброго генія українського кіно» не забарилася. 20 серпня 1927 року наказом голови правління ВУФКУ художнього редактора Одеської кінофабрики Юрія Яновського за тиждень до завершення терміну контракту звільнили з посади «за абсолютне незнання кінематографії і за псування картин своїм монтажем, а також за складання гумористичних написів (йшлося про титри до тоді ще німих фільмів. — В. Ш.), чужих радянському духові…»

Юрій Яновський у робочому кабінеті. Фото надане автором

Українські «Вершники» — з Росії

Яновський повертається до Харкова і… літературної праці. Романи «Майстер корабля» та «Чотири шаблі» стають знаковими в його долі і творчості. Спочатку схвальні рецензії, а потім — дев’ятий вал нищівної критики. Особливо дісталося «Чотирьом шаблям», оголошеним націоналістичним твором. Його герої, мовляв, б’ються на смерть з денікінцями та іноземними інтервентами, а ось показу боротьби з «куркульсько-петлюрівськими бандами» автор цілеспрямовано уникає, як і зображення «чіткої класової диференціації українського селянства», що «ідеалізує сили явно непролетарські».

Чорний для України 1933 рік став чорним і для Яновського, який, на відміну від декого з колег, відмовився радісно виспівувати над мільйонами трупів «Партія веде!». В результаті твори важкохворого письменника, в якого видалили нирку, не друкують, його книжки вилучають із бібліотек, а на літературній діяльності вже начебто поставлено остаточний хрест.

Несподіваний порятунок прийшов з… Москви у вигляді персонального запрошення на представницький форум у ролі гостя. Виявляється, ще 1931 року журнал «Красная новь» вмістив у перекладі російською мовою кілька розділів опального в Україні роману. Вони потрапили на очі Максиму Горькому, який високо оцінив твір у листі до одного з членів оргкомітету з’їзду письменників: «Мені сподобалися «Чотири шаблі»; якщо вони написані молодою людиною, то з неї будуть люди».

Яновського начебто реабілітовано, однак не його творчість. На перший погляд уже ідеологічно витриманий роман «Вершники» відмовляються друкувати всі без винятку українські видавництва, до яких потикається автор. Натомість російський переклад тріумфально підкорює читачів спочатку журналу «Знамя», потім — «Роман-газети», а невдовзі виходить окремою книжкою у столичному «Гослитиздате».

Уперше запрошений на пленум правління спілки письменників України, він звернеться до присутніх: «Ми покликані бути інженерами людських душ, а ви хочете, щоб ми біля людських душ стали міліціонерами». Нечуване нахабство пригадають провінціалу з Харкова в 1937 році, коли письменника примушуватимуть покаятися в націоналістичних помилках. Від розправи врятує Москва, де до 20-річчя Жовтня ставлять прем’єру п’єси Яновського «Дума про Британку».

Невиправний Яновський укотре вийшов переможцем, хоча з гіркотою писав: «Мене навчили не зважати на жала, коли в руках є крихкі, важкого золотого воску щільники».

Похована «Жива вода»

Юрій Смолич у своїх «Розповідях про неспокій» згадував, як 1936 року Яновський організував для групи письменників-харків’ян автомобільну поїздку невідомою Україною. Як вимагав називати рідні українські річки їх прадавніми назвами Псло і Ворскло та цікавився місцями, пов’язаними з життям Панаса Мирного і Лесі Українки. Навряд чи когось із сучасних читачів це дивує, однак аж до 1939 року Лесина творчість на радянській Україні вважалася… націоналістичною.

Той самий Смолич розповідає, як у повоєнний час Яновського обурювали «інтелігенти москвофільської орієнтації» із Закарпаття, які демонстративно користувалися скаліченим до невпізнання «руським язичієм» і критикували приєднання свого краю до УРСР, а не РСФРР:

— Це ж наші рідні ренегати! Що може бути гіршого?! Хохол-ренегат — то найгірший україножер!

Заперечити нічого, бо підтверджень тому донині — на кожному кроці. Більше того, сьогодні як ніколи актуальні слова Яновського: «Боляче не те, що ми малокультурні в масі — цього можна позбутись. Боляче, що багато в нас «напівінтелігентів» — хилої, пролазної, безпринципної, гнучкохребетної, паразитної публіки, котра проходить життя, ні про що жодного разу серйозно не замислившись».

Не без участі цієї «публіки» написаний уже в повоєнний час роман «Жива вода» про реальний побут селян, які власним горбом відбудовували колгоспи, оголосили націоналістичним і натуралістичним. Та справжній шквал цькування Яновського розпочався після прийняття в жовтні 1946 року постанови ЦК КП(б)У про редагований письменником журнал «Вітчизна», що дало старт масштабній кампанії з пошуку і викриття буржуазно-націоналістичних поглядів по всій Україні.

Позбавлений будь-яких засобів заробітку, живий класик мусив виживати за рахунок розпродажу особистої бібліотеки. Та доля знову порятувала митця, бо коли горезвісний Лазар Каганович доповів Сталіну, що московський журнал «Знамя» надрукував «Київські оповідання» затятого «українського націоналіста», твір кремлівському горцю сподобався. Сталінська премія ІІІ ступеня стала для письменника не меншою несподіванкою, ніж для його гонителів. Тим, хто вважає ці рятівні оповідання анемічними і написаними на догоду владі, варто перечитати хоча б главу «Місто за дротом» з розповіддю про легендарний матч смерті гравців київського «Динамо».

20 лютого 1954 року письменник з дружиною зібралися в гості до друзів. Дорогою Яновському стало погано, однак вирішили не повертатися. Викликаний до чужої квартири професор діагностував інфаркт, з чим погодився консиліум медичних світил. Через п’ять днів прозаїка не стало. Причина смерті — прорив виразки шлунка, від якої загиблий потерпав ще з довоєнної пори.

Звісно, ніхто не застрахований від лікарських помилок. Однак привертає увагу, що невиправний Яновський незадовго до смерті взявся за твір про діяльність радянського підпілля в Києві. Тема вкрай небезпечна для правдивого дослідження, адже, як нині вже документально доведено, центр української столиці після здачі міста ворогу не без участі підпільників було підірвано радіокерованими мінами, в чому згодом звинуватили… бузувірів-фашистів. Та, як свідчать залишені письменником спогади, він поринув «у стоси архівних документів, стенограм, книжок, звітів підпільних організацій».

…Його поховали на околиці Байкового кладовища — майже біля смітника. І тільки коли Микита Хрущов, який став першою особою в державі, згадав про Яновського і захотів відвідати могилу письменника, вона за одну ніч перемістилася на центральну алею.

ДОВІДКА «УК»

Абсентеїзм (від лат. absentia — відсутність) — ухилення від участі у виборах, зборах тощо. Одна з форм свідомого пасивного протесту проти існуючої форми правління, політичного режиму, прояв байдужості до виконання людиною своїх прав та обов’язків.