Доля матері

Цю історію часів Другої світової війни про нелегку долю своєї матері мені розповів житель міста Старокостянтинова Хмельницької області Іван Сергійович Горбачук. Тому з невеликими правками подаю її читачам від його імені.

Залишилася з шістьма дітьми

— Моя мама Марія Петрівна народилася 1910 року в селі Зелена Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області. З дитинства тяжко працювала. У церковнопарафіяльній школі була тільки один день. Прийшла бабуся і забрала з уроків, бо треба було вибирати з річки коноплі.

Після одруження з батьком Сергієм Тодосьовичем Горбачуком на запрошення родичів поїхала з ним на заробітки в селище Кегичівка на Харківщині. Тут їх і застала війна. Батька одразу призвали в армію, а мама залишилася з шістьма дітьми. Найменшій було 8 місяців, найстаршій — 13 років.

Дуже важко їй, сердешній, доводилося з такою великою сім’єю. Але на початку червня 1942 року прийшла ще більша біда. Фашисти зігнали велику групу жителів Кегичівки, військовополонених у центр селища, вишикували в колону і нічого не пояснюючи погнали на захід. Мама теж потрапила в цю групу.

Щоб легше було пересуватися з дітьми, вона взяла візок, у який хотіла впрягти телицю, але спроба не вдалася. Тож на візку їхали чотирирічний Андрій, трирічна Віра і Люба, якій було лише 8 місяців. 11-річна Настя вела телицю, а 13-річна Надя й восьмирічна Марія штовхали візок, який тягла мама.

Довгі  місяці дороги

В одному із сіл, через яке проходила колона, місцеві жінки просили Марію віддати їм двох найменшеньких, Віру й Любу, розуміючи, яка доля їх чекає. Проте вона відмовила, бо не змогла відірвати від себе рідні кровинки і вірила, що вибереться з біди.

Одного дня серед охоронців-поліцаїв Марія Петрівна впізнала колишнього сусіда Павла з Кегичівки. Він давно не був удома й розпитував про сім’ю. Мама розповіла, що його дочка загинула від розриву бомби. Павло заплакав, переживаючи горе, а згодом порадив мамі потроху відставати, щоб коли колона проходитиме вздовж довгого яру, втекти. Сказав, що охоронців там небагато, і він буде серед них. Так і сталося. Разом з нею втекли ще кілька бранців, які почули цю розмову. Як потім з’ясувалося, всіх людей, що йшли в колоні, відправили в Німеччину.

Після втечі мама вирішила повертатися на малу батьківщину з надією, що там виживати допоможуть родичі. Харчувалися в дорозі переважно тим, що давали люди, і що знаходили в лісах. Іноді їх підгодовували німецькі вояки. Одного разу за якусь одежину мамі вдалося виміняти великий шмат макухи (вичавки з соняшникового насіння). Страву з неї готували просто: заварювали у воді. Ночували здебільшого в куренях, які будувала Марія разом зі старшими дітьми. Якось під час дощу заночували у стайні, де було багато закривавленої одежі. Як пояснили місцеві жителі, то був одяг розстріляних німцями євреїв.

Діти, і старші, й менші, мабуть, відчуваючи мамин відчай, терпляче зносили всі труднощі, не вередували.

Через два з половиною місяці, подолавши майже 1000 кілометрів, велика родина дісталася рідної області, дійшовши до міста Старокостянтинова. Там біля них зупинився вантажний автомобіль. Водій (двоюрідний мамин брат Іван Кравець) упізнав сестру.

Він довіз старших дітей до села, яке було недалеко від рідного маминого, а звідти до Зелена вони вже пішли самі. А мама пішки продовжила шлях з Надею, яка вела телицю, і найменшенькою Любою на візку. Її радості не було меж, коли побачила, що ще один родич виїхав їм назустріч кіньми. Так закінчилася для них ця довга і виснажлива дорога.

Родичі зустріли маму зі сльозами на очах, дивуючись її витривалості й терпінню. Але для неї всі страждання в дорозі мали другорядне значення, бо верх брало почуття материнської відповідальності за долю дітей.

Трохи перепочивши, мама пішла в сусіднє село Тернавка, де жила з батьком до війни.

«За що ж я воював?»

У листопаді 1943 року знайомі переказали Маринці (так її звали в селі), що її чоловік Сергій потрапив у полон і перебуває в німецькому концтаборі у Проскурові (нині Хмельницький). Знову пішки пройшла майже 80 кілометрів і за теплий одяг виміняла в охоронця-поліцая чоловіка.

Так у 1944 році на світ з’явився я, Іван. Після визволення Кам’янець-Подільської області від окупантів батько знову пішов на фронт. Незабаром його поранили, а після одужання він повернувся у свою частину. Воював, як виявилося, відважно: його нагородили орденом Червоної зірки. Не вдалося уникнути ще одного поранення в бою за місто Люблинець (Польща), цього разу важкого: лікарям не вдалося врятувати ногу.

Після війни мама працювала в колгоспі на різних роботах, а батько — у млині. Народили ще двох дітей — Ганю в 1946 році й Миколу в 1949-му.

Під час голоду в Україні 1947 року батько з братом Андрієм пішли на заробітки в сусіднє село Білогородка. Батько ціпом молотив жито, Андрій підносив снопи. За це отримали трохи зерна і буханець хліба. Дорогою додому Андрій, який ішов швидше, непомітно для себе з’їв увесь хліб. Коли до хати зайшов батько, він одразу зізнався у скоєному й почав плакати, боячись його гніву. Але батько не став сварити голодну дитину, а теж заплакав і в розпачі сказав: «За що ж я воював?»

Нові випробування

У 1950 році батьки, забравши дітей, поїхали на заробітки в Карелію. Однак мама на чужині жити не змогла і повернулась додому, а батько із трьома дітьми — Настею, Марією й Андрієм — залишився. Невдовзі він одружився з місцевою жителькою, а сестри й брат повернулися до матері.

Мама працювала в колгоспі на різних роботах і сама ставила на ноги вісьмох дітей — п’ятьох дочок й трьох синів (Люба померла чотирирічною). Старші діти допомагали доглядати менших.

Через дев’ять років батько приїхав до нас і попросив маму пробачити йому, казав, що хоче повернутись. Однак вона не погодилася, нагадавши, що в тій родині в нього вже п’ятеро дітей і про них треба піклуватися.

А 1962 року він знову завітав до Тернавки, взявши із собою другу дружину Олену. Мабуть, тільки така людина, як моя мама, з дуже доброю душею і відкритим серцем, могла щиро приймати таких гостей. 

Насамкінець. Марія Петрівна Горбачук померла 1998-го, не доживши два місяці до 88-річчя. Нині з великої родини залишилося три її доньки: Анастасія, Ганна, Віра і син Іван. До речі, Іван Сергійович пише вірші, частину з яких присвятив Марії Петрівні — Матері з великої літери.

Борис ДУЧЕНКО
для «Урядового кур’єра»