«За незалежність Луганської та Донецької народних республік на референдумі у двох східних областях України проголосували до 90% мешканців, причому Донеччина вже попросилася до складу Росії». Повідомлення, місце якому хіба що у програмі «95 кварталу», нині транслюють у новинах найбільші інформаційні агентства світу.

Мабуть, зайве підбирати епітети для характеристики так званого волевиявлення і розповідати, що для проведення справжнього плебісциту потрібна відповідна законодавча база, час для його підготовки, списки виборців, захищені бюлетені, виборчі комісії і дільниці, врешті відсутність бойовиків з автоматами поряд із урнами. Як зайве нагадувати й інші прописні істини сучасного світоустрою на кшталт тієї, що жодна частина будь-якої держави не може від неї від’єднатися, хоч би за це проголосували 200% мешканців регіону. Ну нема у міжнародному та національному праві такого законодавства. І той, хто цього не знає, — або ігнорує усталені норми, або демонструє перед усім світом своє невігластво.

Правду кажучи, невігластво організаторів псевдореферендуму, хай то путінські найманці чи так звана донецька еліта, мене не дивує. Одні за гроші реставрують імперію (однаково відсталу від цивілізованого світу царську, радянську чи російську), інші на плечах криміналітету обстоюють анклав, де у криваві 90-ті заробляли свій первісний капітал, а нині вже в статусі «білих комірців» спустошили державний бюджет.

Важче, а то й зовсім неможливо зрозуміти: за що борються пересічні жителі Донбасу, навіть якщо їх не 90, а лише 30%? Адже навіть найхмарніша затуманеність російською пропагандою мала б розвіятися, тільки-но бойовики показали своє справжнє лице. Напади і жорстоке побиття аж до вбивств мирних демонстрантів, які підтримують єдність країни, по-звірячому замучені місцевий депутат і київський студент, задушена вагітна жінка — касирка валютного обмінника, розстріляні місцеві бізнесмени, чия малолітня дитина залишилася калікою і сиротою, жахливі знущання над випадковими заручниками-шахтарями (зішкрябування розбитою електролампочкою татуювання з руки), садистське катування начальника міліції…

Чи варто запитувати, в якому сторіччі й на якому дикому континенті все це відбувається? Невже у ХХІ, невже у центрі Європи? Невже цих звірів хтось може підтримувати і йти перед ними живим щитом, з-за якого стріляють у солдатів, що прийшли захищати край від хаосу і терору? Невже розкол країни, громадянська війна і пов’язані з нею особисті жахи та біди кожної сім’ї по обидва боки протистояння варті того, щоб у такий спосіб «Донбас почули»?

А кого ж ми слухали всі 23 роки незалежності? Хіба не східні та південні регіони завдяки своїй густозаселеності диктували (за винятком однієї президентської каденції) решті країни кандидатури на найвищі посади? Причому висували якщо не комуністів, то місцевих кровопивць, які перетворили край на депресивний регіон, а значну частину його мешканців — на люмпенів без роду та племені. Хіба не Донбас одноосібно управляв усією Україною останні чотири роки, коли від сходу до заходу на всіх владних щаблях перебували виключно «македонці»?

Питання лише в тому, що це дало пересічним жителям регіону? Може, вони стали багатшими, успішнішими, живуть у містах із чудовою інфраструктурою і високим соціальним захистом? Мають що захищати, в ім’я чого боротися? Якщо ні, то чому свій гнів не спрямовують проти тих, хто розграбував не лише регіон, а й усю країну, поставивши її на межу банкрутства? Платив, а то й зовсім не платив мізерні зарплати. Не будував, а зачиняв лікарні. Замість модернізації вкрадених підприємств виводив награбований капітал за кордон. На власний розсуд правив, судив, саджав.

Невже й справді ці прописні істини так важко зрозуміти і не лякатися придуманих ворожою пропагандою «бЕндеровців», а боятися тих найманців, що залишають після себе пустелю, випалюючи адміністративні будинки, знищуючи міський транспорт, грабуючи магазини і банки? Вам, а не їм жити на цій землі, обирати нормальну владу, а не очікувати, що її принесе на своїх багнетах чужа армія.