Цей діагноз прирікає тисячі жінок боротися зі смертю щодня, ламає їхні долі й руйнує ще вчора щасливі сім’ї. Він часто не дає жінкам спізнати радість материнства, забирає у них повноцінне життя… Це рак молочної залози, який нині не шкодує навіть двадцятирічних дівчат.
Жінок з цією страшною недугою в Україні фактично кинуто напризволяще, тому і смертність через неї в нас велика. Їм дуже потрібна допомога й увага держави, і саме зараз, бо завтра вже може бути пізно.
Багатьох постраждалих від онкологічної хвороби жінок об’єднує Всеукраїнська громадська організація «Донна», яку створила й очолює майже 20 років Лариса Ященко. Колись лікарі встановили їй діагноз рак молочної залози і сказали, що жити залишилося кілька місяців. Та попри страшний вирок, жінка не лише вижила, подолавши хворобу, а й почала опікуватись іншими жінками з такою самою бідою. Опинившись наодинці зі смертельною недугою, вона зрозуміла, що жодної допомоги від органів влади, які мають опікуватися проблемами таких хворих, не дочекатися. Треба самій боротися і обстоювати права та потреби хворих на рак молочної залози. Так з’явилася «Донна», до якої входять 32 відділення в усіх куточках України. Вона об’єднує 142 тисячі жінок.
Завдяки активній діяльності «Донни», а особливо її мужній та невтомній очільниці, з 2011 року жінки, хворі на рак молочний залози, мають право отримувати групу інвалідності. Хоч багатьом дають здебільшого третю групу, яка, крім мінімальної пенсії, пільг не передбачає. Більш-менш налагоджено безкоштовне протезування. Проте найгостріші проблеми так і не розв’язуються.
До Києва на черговий з’їзд прибуло майже сто жінок з різних регіонів. Вони зібралися, щоб укотре звернутися до української влади з вимогами підтримувати їх у подоланні хвороби й не забирати останнього шансу на життя.
— На жаль, багато наших подруг ідуть з життя, хоч могли б ще пожити, — із сумом констатує Лариса Ященко. — Якби в Україні профілактика раку молочної залози була на належному рівні, вчасно та ефективно проводили курси лікування, і головне, щоб усе це було доступно нашим жінкам, тоді б смертність не була такою великою. Скажіть, як за пенсію 1200 гривень можна робити хіміотерапію, що коштує 5—6 тисяч гривень, і цю процедуру проводять не один раз?
До цих проблем варто додати й реабілітацію. Адже після ампутації молочної залози вона вкрай необхідна. У цей час може виникнути ще одна проблема — лімфатичний набряк кінцівки прооперованої сторони. Саме рання реабілітація зменшує виникнення цього ускладнення.
— Нам, онкохворим жінкам, потрібно проходити реабілітацію у спеціально створених для нас центрах, — каже голова Запорізького обласного та міського відділення ВГО «Донна» Олена Плечун. — У реабілітаційному центрі потрібно створити такі умови, щоб жінка, не соромлячись свого дефекту, могла психологічно і фізично підготуватися до подальшого життя. У деяких містах уже функціонують такі центри, зокрема у Луцьку, Хмельницькому, але вони повинні бути в кожному місті. Приміром, у нас у Запоріжжі велика організація і багато жінок перенесли ампутацію молочної залози, тож їм просто необхідний реабілітаційний центр.
Є проблеми і з тим, як дістатися до медичного закладу. Зокрема, у Броварах Київської області лікарня з онкологічним відділенням розташована у такому незручному місці, що туди не ходить жодний транспорт. Тому жінки місцевого осередку «Донни» порушують питання про маршрутне таксі, яке б ходило до лікарні.
Жінки з «Донни» постійно оббивають пороги кабінетів чиновників, посилають письмові звернення до різних інституцій, у яких викладають свої потреби й просять про допомогу в подоланні смертельної недуги. Та попри те, що наша держава повинна виконувати зобов’язання згідно з Конвенцією ООН про права інвалідів, стіна байдужості й нерозуміння у вітчизняній політиці ще дуже міцна. І онкохворим жінкам, яким, окрім проблем зі здоров’ям, випадає нести на плечах і тягар повсякденного життя, залишається сподіватися на власні сили і справжню мужність. Вони хочуть жити.
Ми в Google+