«Елітний чоловічий клуб набирає танцівниць віком від 18 років. Індивідуальний графік роботи. Взуття, костюми — за рахунок клубу. Досвід не обов’язковий. Навчання безкоштовне. Розглянемо кандидатури студенток. Іногороднім допоможемо із житлом. Зарплата — від 30000 гривень».

Це оголошення в метро спонукало до роздумів: у наш час на роботу запрошували токарів, слюсарів, швачок, представників інших робітничих професій. І молодь охоче йшла на виробництво. Я теж із задоволенням попрацював рік до армії монтажником радіоапаратури експериментального цеху на одному зі столичних заводів. Коли одного разу отримав 170 рублів зарплати, то був на сьомому небі від щастя. А мама не могла натішитися: нарешті син став помічником у сім’ї.

Нині перший і останній мій завод (після служби пішов учитися на журналіста) переживає не найкращі часи: територію під виробничими цехами потихеньку розпродали, робітників звільнили. І хоч продукція, яку випускає підприємство, потрібна державі й тепер, відновити колишню продуктивність завод навряд чи зможе. І серед причин цього — брак кваліфікованих робітничих кадрів. Їх тепер не готують у профтехучилищах! Не потрібні, вочевидь! Зате танцівниці для нічних клубів — на вагу золота. Інакше не розвішували б у вагонах метро оголошення, на лайтбоксах (світловий короб з розміщеною на ньому рекламною інформацією), ескалаторах.

«Ви, мабуть, теж думаєте: навіщо вчитися у школі, інституті? Крути собі голим задом перед чоловіками, в яких слина з рота капає, і долари рахуй», — вивів з роздумів голос якогось чоловіка за плечима. Я обернувся, але нічого не встиг відповісти незнайомцеві, бо репліку пасажира підхопила літня жінка: «Навчання безкоштовне. Чого вони можуть навчити дівчат, га? Розпусти!» Добре, що гучномовець у вагоні оголосив «Вокзальну», і я рушив до виходу.

Ставлюся негативно до нічних клубів. Бо нічого доброго вони не навчать безкоштовно дівчат без досвіду віком від 18 років. Але комусь вигідно утримувати такі заклади. Тому й заманюють вони до себе великими грошима нерозумних представниць слабкої статі. Останнім же часом на українських дівчат полюють (окрім нічних клубів) навіть туроператори. Інтернет просто кишить оголошеннями про набір «персоналу» на роботу у п’ятизіркових готелях Туреччини. Сезон там (прочитав кілька «запрошень») розпочинається у квітні–травні 2017-го, але роботодавці з цієї країни обіцяють уже у жовтні-листопаді цього року приїхати в Україну, щоб підписати контракт з учасницями шоу-групи або танцювального колективу 12—18 осіб.

Дівчатам роботодавець обіцяє теплу зустріч в аеропорту, проживання, харчування, переліт в обидва боки, гарантує робочу візу, трансфер, медичну страховку та зарплату 700—900 євро. Ще й так звану екстру на одну особу на місяць (20—25 доларів додатково за участь у понад 30 шоу на місяць). А ще роботодавець бере на себе навчання, постановку номерів, стажування — безкоштовно, зокрема студентам. Графік роботи — з 20.00 до 06.00 тиждень через тиждень.

Особливо затребуваними наші дівчата стають наприкінці року: нічні клуби тоді, крім шоу-балетів з елементами топлес, запрошують до себе стриптизерок. Послуги останніх зазвичай оцінюють дорожче, ніж просто танцівниць. Їхня ціна залежить не лише від майстерності на пілоні, а й від щедрості відвідувачів клубу: одна зі стриптизерок (прочитав в інтернеті) бідкалася, що тверезі чоловіки на приватних танцях економлять, а ось ті, що напідпитку, можуть викласти танцівниці за ніч до тисячі гривень.

Які танці виконує стриптизерка за тисячу гривень, можна уявити. Хоч танцями викрутаси біля пілона назвати важко. Такої самої думки і балетмейстер народного ансамблю пісні і танцю «Колос» лауреат міжнародних конкурсів старший викладач Національного університету біоресурсів і природокористування України Валерій Музальов: «Мені гірко дивитися на таких танцівниць, більшість із яких, безсумнівно, має талант. Але вони не розвивають його в потрібному напрямку. Наш народний ансамбль пісні і танцю «Колос» було створено 1957-го. За майже 60 років існування тут відтанцювали десятки тисяч студентів НУБіП. В основі репертуару — народні танці в оригінальних постановках, масштабні вокально-хореографічні композиції. «Колос» виступав із ними не лише в Україні, а й за кордоном. Майстерністю нашої балетної групи захоплювалися глядачі в Німеччині, Бельгії, Америці, Словаччині, Чехії, Польщі та інших країнах. Бо, як казали після концертів, у них немає таких народних танців».

Чи не тому деякі вихованці ансамблю працюють нині на професіональних сценах, зокрема в колективі Вірського, театрі опери та балету. Професіоналами їх зробили не пілони нічних клубів, а робота до поту на репетиціях.

До речі, академічним танцюристам 20000—30000 гривень зарплати ніхто не платить. Але професіонал ніколи не піде до нічного клубу. Бо він долучився до високого мистецтва і ніколи не переступить через свої принципи. «70—85% учасників нашої балетної трупи (а це студенти вишу) теж не вистачає на життя. Але вони підуть підзаробити, мабуть, до «Макдональдсу», а не до нічного клубу. Бо мають гідність!»

Великий Бернард Шоу колись сказав, що танець — це вертикальний вираз горизонтального бажання. У танцівниць нічного клубу й ансамблю «Колос» він різний, бо бажання виконавців різняться чистотою. Замислімося над цим.