Довоєнна битва за Київ

80-РІЧЧЯ ВИСАДКИ ПЕРШОГО У СВІТІ АВІАДЕСАНТУ

УРОК. Із 12 по 17 вересня 1935 року на величезному прямокутнику розміром 200 на 250 км поблизу Бердичева, Сквири, Києва проходили найбільші у передвоєнній історії СРСР військові маневри. У них задіяли 65 тисяч особового складу, понад тисячу танків, майже півсотні літаків та 25 тисяч коней. Головною особливістю навчань став не стільки розмах, скільки перше на радянській території практичне опрацювання завдань «глибокого прориву» моторизованих сил за підтримки авіації, згодом узяте на озброєння гітлерівськими армадами.

Попри присутність на маневрах наркома оборони Ворошилова, безпосереднім ходом навчань опікувалися видатні українські воєначальники — командувачі Київським і Харківським військовими округами Якір і Дубовий. Більшість підлеглих їм старших командирів свого часу пройшли школу Щорсівської дивізії або Червоного козацтва. Не менш промовисті назви задіяних на полі умовного бою військових частин: кавалерійський імені Раднаркому УСРР корпус, Чернігівська Червоного козацтва імені Комуністичної партії Німеччини кавалерійська дивізія тощо.

За планом навчань, «сині» наступали на Київ, а війська «червоних» захищали українську столицю. Головний удар завдавали з боку Житомира, однак біля річки Ірпінь «ворога» зупинили і розгромили, що майже з абсолютною точністю повторилось у 1941 році вже з реальними гітлерівськими армадами.

Не менш точно відображали стратегію майбутнього німецького бліцкригу зібрані в один кулак сотні танків, які вслід за вогневим валом артилерії й за підтримки авіації проривали оборону на широкій ділянці, відкриваючи піхоті і кавалерії шлях для наступу.

Особливо вразила іноземних спостерігачів із Франції, Італії, Чехословаччини, запрошених на маневри, висадка 1200 парашутистів, які «захопили» аеродром у Броварах, де невдовзі почали приземлятися десятки важких літаків із десантниками, гарматами і навіть танкетками.

Не менш важливим уроком навчань став висновок про безперспективність кавалерії за умов масованих авіаударів та гостру потребу військ у радіозв’язку, без чого годі добитися координації дій танків, піхоти, авіації й артилерії.

Однак здобутий на навчаннях безцінний досвід пропав марно, бо вже за два роки майже всіх старших командирів, задіяних у київських маневрах, розстріляли. Залишені на чолі Червоної армії Ворошилов і Будьонний згадали про уроки «Битви за Київ», як пророче називали знятий під час навчань повнометражний документальний фільм, аж наприкінці 1940 року, коли часу для кардинальних військових реформ уже не залишилося.

Навіть досвід першого у світі масованого авіадесанту пропав марно, хоч лише в Україні із квітня 1934-го по лютий 1936 року підготували 427 тисяч парашутистів, а парашутні вишки стали обов’язковим атрибутом усіх парків відпочинку великих міст СРСР. Натомість десантні війська у роки війни проти гітлеризму фактично перетворили на звичайну піхоту, а всього-на-всього кілька великих авіадесантів висадили у… власному тилу, як було це під Новоградом-Волинським і Москвою, щоб до підходу резервів хоч якось затримати безперешкодний марш ворожих колон.

Тим часом знищені й надовго викреслені з історії українські військовики Якір, Гамарник, Дубовий, Туровський, Шмідт, на відміну від Сталіна і його бездарних маршалів-кавалеристів, вже у 1935 році усвідомлювали, що успіх у майбутній війні моторів визначатиметься не стільки їх кількістю, скільки вмінням воювати по-новому.

15-РІЧЧЯ ЗНИКНЕННЯ ГЕОРГІЯ ГОНГАДЗЕ

Закон примноження зла

БІЛЬ. За всієї потрібності різнопланових реформ найважливіші для України правова і судова. Адже якби 15 років тому винних у вбивстві Гонгадзе покарали, наша країна була б іншою. Ми не докотились би до постійних фальсифікацій виборів і безкарного підкупу виборців, а одіозний Янукович та іже з ним ще після Помаранчевої революції отримали б належне за законом.

Натомість маємо те, що маємо: криваву війну та розмаїття кидалових у ролі почесних юристів, вибір між скуповуванням голосів за гречку або за гривні, аморальність влади й опозиції, які періодично міняються місцями, не стаючи від того ні на йоту кращими й чеснішими.

375 РОКІВ З ЧАСУ ПРИЙНЯТТЯ В КИЄВІ КАТЕХІЗИСУ ПРАВОСЛАВ’Я

Віра — одна, церкви — різні

МОРАЛЬНІСТЬ. Парадокс, однак якщо Московія, що в часи Київської Русі була диким закутком, нахабно узурпувала назву Русі-Росії, то Київська православна церква незбагненим чином стала іменуватись Московською. А коли в Києві вже постав собор Святої Софії, на місці Москви ще пролягали непрохідні ліси і болота. Навіть нині російська церква живе за українським законом чи, точніше, катехізисом, затвердженим за часів митрополита Петра Могили на Київському соборі (з’їзді церковних ієрархів) у 1640 році.

Не зайве нагадати, що Київська митрополія потрапила в підпорядкування Москві 1688 року, коли константинопольський патріарх Діонісій за 120 соболів та дві сотні золотих монет, отриманих під розписку від московських посланців, на вимогу турецької влади затвердив вигідне московитам рішення. Та вже за рік звинуваченого у симонії (продажу «духовних дарованій») Діонісія позбавили сану патріарха.

Ідеться не лише про канонічні питання, бо насправді головна різниця між українською і російською церквами світоглядна. Якщо перша з часів Петра Могили стала на захист православної віри і народу від утисків чужоземної влади, то Московська вірно служила царям з одіозними Петром І і Катериною ІІ включно, а нині — путінському режиму, забуваючи Христову заповідь: «Богові — Богове, а кесареві — кесареве».

50-РІЧЧЯ ПОСТАНОВИ ПРО УВІЧНЕННЯ ІСТОРІЇ КОЗАЦТВА

Замість запорозької Хортиці — музей дружби народів

ДЕУКРАЇНІЗАЦІЯ. Нині вже добре вивчений період політики коренізації в СРСР. В Україні він отримав назву українізації, коли у другій половині 1920-х років підтримували розвиток мов і культур корінних народів та надавали пріоритет національним кадрам.

Не менше уваги науковці приділяють так званій хрущовській відлизі, а ось період на межі правління Хрущова і Брежнєва, що став українським ренесансом, ще потребує серйозних досліджень, покликаних вивчити механізм цілеспрямованого доведення України та її народу до ролі «молодшого брата», гіркі плоди чого пожинаємо досі.

Показово, що коли зусилля передової російської інтелігенції в той період зосереджувалися насамперед на завданнях десталінізації, то в Україні пріоритетом стало переосмислення історичного минулого в руслі ще суто комуністичної ідеології. Досить перечитати знакові твори Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», щоб пересвідчитися: аргументами проти великодержавного шовінізму служили передовсім праці класиків марксизму-ленінізму, які на словах начебто підтримували право націй на самовизначення.

Не дивно, що у 1960-х роках ідеологами «другої хвилі» українізації стали «правовірні» комуністи: тодішній перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест та заступник голови Ради міністрів УРСР Петро Тронько, який опікувався гуманітарною сферою.

Саме в цей короткий період нашої історії було видрукувано унікальні видання: 17-томну Українську радянську енциклопедію (1959—1965 рр.), тритомний Український енциклопедичний словник (1964—1967), 6-томну «Історію українського мистецтва» (1966—1968), першу у світі Енциклопедію кібернетики (1973), у двох українськомовних томах якої зібрано найцінніші відомості про науку, яку за кілька років перед цим у СРСР називали лжевченням і «продажною дівкою імперіалізму».

Не менш унікальним виданням на радянській території стала 26-томна «Історія міст і сіл Української РСР» (1967—1974), аналога якій не змогли створити в жодній іншій союзній республіці, навіть в РФ. У другій половині 1960-х вийшли вибрані твори митців українського розстріляного відродження та українськомовні енциклопедичні довідники з різних галузей знань і насамперед історії, які вперше повернули із забуття відомості про плеяду видатних діячів України, знищених за сталінських часів. Показово, що вже невдовзі навіть розкішно видані ювілейні книги до 50-річчя встановлення радянської влади, в яких зокрема наведено дані про зміни адміністративно-територіального устрою України та її меж, почали вилучати і знищувати, бо сухі історичні факти про передачу Росії Кубані, Криму, Стародубщини і значної частини Донбасу прирівняли до «антирадянщини».

У серпні 1965 року, коли на засіданні президії ЦК КПУ розглянули питання про популяризацію козацького минулого України, а 18 вересня вийшла постанова Ради міністрів УРСР «Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією Запорозького козацтва», заклопотаній боротьбою за владу кремлівській верхівці було не до історичних екскурсів українського «провінційного» керівництва. Тож на острові Хортиця мав вирости унікальний культурно-музейний комплекс, а в усій Україні планували встановити обеліски і монументи в місцях найбільших битв козаків із ворогами, увічнити чотири місця проведення традиційних козацьких рад, сім місць розташування центрів козацьких паланок, 10 місць великих укріплень та постійних сторожових постів козаків, шість місць колишніх переправ та перевозів, 35 найбільших козацьких поселень, що дали життя сучасним великим містам. Зайве пояснювати, що левова частка козацьких монументів припадала на південно-східні області України, яку нині путінські пропагандисти іменують Новоросією, начебто «цивілізованою» виключно росіянами в часи Катерини ІІ.

Не дивно, що невдовзі плани українського керівництва зазнали нищівної критики та звинувачень «у замилуванні патріархальною старовиною», «ігноруванні класового підходу до вивчення історії», «пропаганді національної відособленості». Після заміни Шелеста Щербицьким, який навіть на з’їздах КПУ виступав тільки російською мовою, музей запорозького козацтва на Хортиці зобов’язали перетворити на музей історії міста Запоріжжя, а замість грандіозного 11-метрового монумента «Козаки у дозорі» виготовити скульптурну композицію «Дружба народів».

Сторінку підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)