Цього року кожен новий день Василь Шаповал розпочинає з ознайомлення з поточними новинами. Якщо надходить свіжий номер місцевої газети, то перечитує всі її шпальти, неодмінно слухає радіо, дивиться випуски телевізійних новин. Головна тривога ветерана — нинішня війна України проти російських загарбників. Зізнається: не думав і не гадав, що через вісім десятиріч війна знов увірветься в його життя, стане сильним і важким випробуванням, насамперед душевним. І не тільки його, а й мільйонів українців і людей у всьому світі.

Особливо непокоїться Василь Шаповал за долі земляків-захисників з Недригайлівщини, які боронять рідну землю в найгарячіших точках — на Донбасі та півдні. Серед них і його рідні правнучка Рита та її чоловік офіцер Андрій Аристархов. Для них війна розпочалася ще 2014-го, коли Рита як медсестра добровольцем поїхала в зону АТО, де й зустріла свою долю — земляка, уродженця Недригайлова Андрія. Невдовзі справили фронтове весілля — і знову бойові будні.

Василь Шаповал у ювілейному колі. Фото надав автор

Життя прожити — не поле перейти

Дивлячись на Василя Шаповала і спілкуючись із ним, навряд чи подумаєш, що він нещодавно розміняв десятий десяток. Бадьорий, підтягнутий, енергійний, з доброю пам’яттю на події й людей. Проте саме так і є: доля вже відміряла йому рівно 100 років.

Прожити таке життя — не поле перейти. І не одне, а сотні, часто заміновані та пошкоджені вибухами, адже брав участь у Другій світовій війні, а загальний бойовий стаж з урахуванням фронту в Японії — шість років.

Міцно засіли в пам’яті колективізація, жахи Голодомору 1933 року, сталінські репресії. Після війни довелося напівголодним і напівроздягненим долати розруху, відбудовувати село і колгосп, зводити обійстя, облаштовувати домашнє господарство, виховувати дітей. Та чи перелічити все за сторіччя, що минуло?

Ще донедавна як член місцевої організації ветеранів часто бував у навчальних закладах селища й району, спілкувався з молоддю, розповідав про історичні події, свідком яких був, брав участь у різних заходах. Нині хоч і не залишає домівки, допомагає поратися в домашньому господарстві синові та невістці, з якими мешкає.  

Рід Шаповалів походить з вільшанських вихідців козацької династії. А переселилися з волосного села на необжиті землі, щоб бути якнайближче до неї, годувальниці. Тут у широкому розлогому яру й пастівень для худоби, й засіяні рівні поля. На далекому хуторі Фартушине, де Василько народився (на той час Пушкарської сільської ради Вільшанського району Сумської округи), минало його дитинство. У багатодітній сім’ї Івана Федоровича та Євдокії Пилипівни він був третьою дитиною: Поліна й Галина старші, а Павло, Микола та Іван — молодші.

Пригадує, як 1930 року семирічним почув від старших розмови про організацію колгоспу. За колективізацію агітували переважно активісти, а прості селяни не дуже тягнулися до цього. І не помилилися.

Першими відчули на собі такі «переваги» Шаповали. Колгоспу знадобилася їхня хата, яку відібрали силоміць, а сім’ю із шістьма дітьми переселили в іншу, чужу. Згодом забрали житло в Савки Наумовича Пелипенка, сім’я якого перебивалася в сараї. А з часом втратили житло інші сім’ї. Одне слово, колективний маховик набирав обертів.

Спочатку Василько навчався в Білоярській, згодом Мелешківській школі. Працював у місцевому колгоспі, потім у Вільшанській МТС. Закінчив школу фабрично-заводського навчання.

У березні 1942 року пішов на фронт.  

Роки Другої світової війни стали для солдата Василя Шаповала важким випробуванням. Спочатку воював у складі кінної кавалерії на Кубані, 1943 року зазнав тяжкого поранення. Підлікувавшись, повернувся на фронт, дійшовши до Берліна. Після перемоги служив на Далекому Сході, брав участь у японській війні. Про ті часи нагадують численні ордени і медалі, яких удостоєно хороброго солдата.

Родина — головне

З особливою теплотою згадує день, коли познайомився з майбутньою дружиною Катрусею. На польовій дорозі ремонтував свого велосипеда, а назустріч вона — красуня — його доля. Дівчина працювала листоношею. Згодом доставляла і його, Василеві листи, які він надсилав батькам із фронту.

Узимку 1949 року в Білоярському лунало багатоголосе «Гірко», а на весільний рушник стали недавній солдат Василь Шаповал і Катерина Шевченко. Рідною домівкою для них було обійстя молодої на хуторі Шаповали. Так і жила тривалий час у Шаповалах сім’я Шаповалів. Спершу бусол приніс первістка Поліну, а згодом — Михайла і Надію.

У повоєнний час Василь Шаповал працював трактористом, згодом на молочнотоварній фермі обліковцем, очолював бригаду. Саме за його бригадирства в Білоярському облаштували ставок, упорядкували вулиці тощо.

А Катерині Шаповал випала доля полільниці. Саме тоді організували ланку жінок, які вирощували цукрові буряки, картоплю, коноплі. Пліч-о-пліч трудилися десятки селянок, які не знали відпочинку. Як і на молочнотоварній фермі, куди перейшла згодом. І там обов’язки були далеко не з легких.

На жаль, Катерина Шаповал вже залишила цей світ, у парі із чоловіком прожила 72 роки, відзначивши діамантове, залізне і весілля подяки.

Донька Поліна із чоловіком Петром уже відсвяткувала золоте весілля. Надії, на превеликий жаль, немає на цьому світі чотири роки. Ще на початку 1980-х залишила батьківську домівку і разом з чоловіком Миколою збудувала власну хату у Вільшані.

Наймолодший Михайло із дружиною Тетяною також мають онуків. А у Василя Івановича їх шестеро, а ще дванадцятеро правнуків і праправнучка.

А нинішні наші захисники з їхньої великої родини правнучка Рита та її чоловік Андрій із часом закінчили ад’юнктуру Національного університету оборони ім. І. Черняховського. Тепер у молодого подружжя підростає донька першокласниця Кіра — перша і єдина праправнучка дідуся, який обожнює дівчинку і вірить, що вона виростатиме під мирним небом і сонцем.

Війна змінила і життя онука Юрія Матиненка, який живе в селі Вільшана неподалік Недригайлова. Він активно допомагає фронту. Як підприємець упродовж майже десятиріччя підтримує Збройні сили України коштами, матеріально-технічними ресурсами, словом — усім, чим може. До волонтерства і благодійності активно долучає колег-земляків — на їхньому колективному рахунку сотні корисних справ.

Ветеран гордиться й онуком, і Ритою та її чоловіком, і всіма, хто нині тримає різні фронти. Каже: не для того він прожив 100 років, натерпівся стільки бід і горя, важко працював на полях і фермах, щоб нині чужинський чобіт топтав українську землю. Переконаний у перемозі над загарбниками, бо правда життя завжди торжествує.  І завжди згадує, які важкі випробування довелося витримати і пережити в ті десятиріччя, щоб діти, онуки, правнуки жили під мирним сонцем і небом.

У ювілейний день народження у затишну домівку ветерана завітали представники місцевої селищної ради, Роменської РДА, ветеранської організації. Вони привітали земляка із такою визначною датою, побажали нових років топтати ряст, подарували квіти, вручили подарунки. Надійшли вітання від керівництва Сумської ОДА-ОВА, департаменту соціального захисту населення Сумської ОДА.

Насамкінець. Як повідомила директор департаменту соціального захисту населення Сумської ОДА Людмила Мусіяка, на середину березня на Сумщині жило 37 людей віком понад 100 років. Найстаршій жительці Тростянця Анастасії Яківні Олійник нині 109, наступна її ювілейна дата буде у грудні. А жительці міста Ворожба Анастасії Дмитрівні Третяк — 104, ювілей відзначатиме також наприкінці року.

Усіх довгожителів оточили особливою увагою. Зокрема, з нагоди сторіччя із дня народження кожного вітають представники місцевої та обласної влади. І неодмінно вручають подарунки. Останнім часом це найнеобхідніше — обігрівачі, ковдри, які потрібні стареньким особливо в холодну зимову пору.

 Іван АБАРОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»