До неї готувалися надзвичайно ретельно — і співробітники закладу, й колекціонери, художники та знавці фарфору-фаянсу. Адже увічнення нашого генія слова і думки саме у тонкій кераміці, яка є індикатором ідентичності кожного народу, не випадкове. Ще за життя Тарас Шевченко навідувався до Межигір’я, розумів значення здобутків Києво-Межигірської фаянсової фабрики (на ній деякий час також випускали і фарфор) для пересічних українців. Адже з демократизацією цього вишуканого матеріалу мистецтво входило через побут у кожну оселю, перетворювало родинне спілкування на церемонію та свято. Нині на виставці «Шевченкіана в українській тонкій кераміці» до 202-ї річниці від дня народження Тараса Григоровича зібрано найкращі твори останніх двох століть, виконані у фарфорі та фаянсі, присвячені Кобзареві. Відкриває велич здобутків українського «білого золота» шафа саме з межигірськими тарелями і портретами Михайла Костомарова, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка. Ці твори свого часу ширилися Україною як пантеон народної пам’яті та любові, їх вішали на стіну в красному кутку, поряд із божником, заквітчували, оздоблювали рушниками. Адже виконані ці артефакти були на колишній землі найбільш шанованої козацької обителі України — Межигірської лаври, як її називали в народі. Освячені межигірським Спасом, ці речі набували особливої сили і ваги, їх шанували у кожній господі.
Після восьми десятиліть роботи фабрики на її підвалинах за совєтів виник новий осередок культури — Києво-Межигірський мистецько-керамічний технікум (згодом інститут), де працювала плеяда так званих бойчукістів. Згодом викладачі та вихованці з Межигір’я очолили найбільші підприємства фарфоро-фаянсової галузі України, зокрема провідний Київський експериментальний кераміко-художній завод. Пантелеймон Мусієнко, Ніна Федорова, Павло Іванченко, Конон Кривич та інші працювали провідними художниками і технологами колишніх велетів Фарфор-фаянс-тресту: Будянського фаянсового, Довбиського, Баранівського фарфорового, Полонського фарфоро-фаянсового заводів. За СРСР, як і за царя, земля із ключами Дзвінкової криниці й енергетика місця сили давнього козацького монастиря не давали спокою можновладцям.
Тому на початку 1930-х установу було реорганізовано. Художній факультет закладу директивно перевели до Одеського художнього інституту, де викладав однодумець Михайла Бойчука митець з європейським світоглядом Михайло Жук. Він пройшов вишкіл у Галичині, працював зі Станіславом Виспянським, Юзефом Мегоффером, Олексою Новаківським, Казимиром Сіхульським, метрами польського і західноукраїнського живопису та графіки. У 1918 р. М. Жук стояв біля витоків створення Національної академії мистецтв України в Києві. Саме учні цього митця універсального обдаровання з часом, у післявоєнній Україні, всотавши досвід попередніх поколінь фарфористів, працювали на вітчизняних підприємствах «білого золота».
Протягом другої половини ХХ — початку ХХІ століття в Укрпромфарфорі працювало приблизно 100 видатних художників та скульпторів. Вони опанували випуск тонкостінної кераміки у посудному, вазовому, скульптурному, сувенірному сегментах.
Майже всі вітчизняні значні досягнення в цьому матеріалі, присвячені темі Тараса Шевченка, прикрасили виставку музею. Крім скульптурних пошуків Б. Сандомірської, О. Сорокіна, О. Рапай на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі й подружжя В. та М. Трегубових на Коростенському фарфоровому середини ХХ ст., на виставці представлено сервізи з портретними клеймами «Кобзаря», виготовлені на Довбиському фарфоровому заводі (1950-ті), автора Олександра Яроша (учень одесита Михайла Жука) з колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва, і вазу роботи видатної петриківчанки Марфи Тимченко 1970-х років (зібрання Національного музею Тараса Шевченка).
Окрасою виставки стали креативні сучасні «фінтерлеї» — оберегові наперстки з колекції одесита Сергія Воронова (українська фірма «Аліs-К°»). Ці цяцянки являють собою жанр фарфорової мініатюри, відомий у «білому золоті» Європи з ХVІІІ ст. Надзвичайно вдалими у сенсі узгодження портретів Тараса Шевченка на таких крихітних предметах виявилися творчі розробки Олени Жернової. За основу малюнка художниця взяла портрет Тараса Шевченка роботи Михайла Жука. З одинадцяти прижиттєвих світлин Кобзаря, цей адаптований для тиражної графіки зразок виявився найбільш лаконічним і стилістично довершеним.
Цікавими експериментами з розпису наперстків стала серія з петриківським орнаментом роботи головної художниці Довбиського фарфорового заводу Анастасії Медведкової-Панчук, а також фарфорова монетка (маленька тарілочка-сподка) у виконанні Олени Жернової на тему трактирного посуду (в етностилістиці).
«Фарфоро-фаянсова» шевченкіана у музеї спричинила селфі-бум. Тут нагороджував нових лауреатів премії Тараса Шевченка Раду Поклітару, Анжеліну Швачку, Левка Лук’яненка та Михайла Гуйду Президент України Петро Порошенко, згодом здійснили фотопроект «Історія одного Заповіту», в якому взяли участь 40 послів інших держав в Україні.
З огляду на трагедію збігу святкування 200-річчя з дня народження Шевченка 2014-го на тлі подій Майдану і варварського захоплення Криму слова Тараса Григоровича і нині пророчі. Саме тому особливої ваги набуває ствердження власного високого фарфору-фаянсу, який, попри все, як квіти крізь асфальт, торує дорогу. Три зали, наповнені любов’ю до рідної землі, де автопортретам Кобзаря та його «Катерині» представлено гідну компанію межигірського фаянсу, київської, волинської й одеської порцеляни, — гідна альтернатива виставок «донецького бикоко» недавніх часів.
Ольга ШКОЛЬНА,
доктор мистецтвознавства, професор,
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+