Гарт на все життя

Давньому моєму товаришеві ветеранові військової служби Володимирові Ткаченку виповнюється 70 років. Про таку поважну дату по-різному говорять. Одні кажуть: уже сімдесят. А я б сказав, лише стільки. Бо вік людини визначає не запис у паспорті, а її життєва позиція. Ось і у Володимира Устиновича вона підпадає під рядки поета, який про активних людей сказав: і вічний бій, і спокій їм лиш сниться.

Активіст і борець за правду

На цей час ветеран не обіймає якихось високих посад у громадських організаціях. Але його добре знають не лише у будинку, де він мешкає, а й, не помилюся сказати, у столичному районі. Бо до всього, що стосується порушення прав простої людини, він займає активну непримиренну позицію.

Відбувся наступ незаконних МАФів на зелену зону прибудинкової території — звернувся з листами до органів влади. Дізнався про порушення прав ветеранів війни, військової служби — організовує колективні листи до вищих державних установ.

На мене велике враження справляє те, як Володимир Устинович уміє привертати увагу до суспільно значущих проблем. До речі, за активну участь у співпраці з військовими і цивільними виданнями Володимира Ткаченка у 2012 році нагороджено золотою медаллю «Незалежність» Київської організації Національної спілки журналістів за вагомий внесок у розвиток української журналістики.

Якось поцікавився у Володимира Устиновича, як йому вдається тримати руку на пульсі громадського життя. «А немає жодних секретів, — усміхнувся він. — За армійською звичкою я вже на світанку на ногах. Іду до газетного кіоску, купую з десять різних видань і повертаюсь додому, вивчаю й аналізую інформацію. Деякі повідомлення долучаю до архіву».

Активна громадянська позиція ветерана ґрунтується на тому гарті, який отримав під час роботи на Дніпропетровському ВО «Південмаш» і понад 27 років військової служби. Та й сам Володимир Устинович не приховує, що він і дотепер пишається працею на цьому славетному вітчизняному підприємстві ракетно-космічної галузі країни.

— На цьому підприємстві я пройшов шлях від учня слюсаря до майстра цеху. Саме тут у 1960-ті збирали найпотужніші міжконтинентальні ракети. Вони потім стали основою ракетно-ядерного щита нашої держави, — розповідає Володимир Ткаченко і додає: — До речі, не всі жителі міста знали, чим тоді займався багатотисячний колектив підприємства. Дехто з усмішкою казав, мовляв, на ньому виробляють автомобілі… вертикального зльоту. Річ у тім, що його створювали з 1951 року на базі дніпропетровського автозаводу. Свого часу на ньому випускали автокрани, самоскиди, вантажівки. А потім розпочали кувати ракетно-ядерний щит держави. Я був свідком того, як перетворювали завод на сад, як було закладено в ньому житлові комплекси, стадіони, парки.

Мій співрозмовник на кілька хвилин замовк, ніби зупинився на станції потяга спогадів. А потім продовжив: «Боляче мені стало, коли дізнався про проблеми рідного підприємства, пов’язані з недостатнім його фінансуванням. Не раз порушував це питання у листах до вищого керівництва держави. Сподіваюся на відродження Південмашу, і це стане й для мене великою радістю».

Батьківський танк

Із цього підприємства Володимир Ткаченко пішов на строкову службу. Потрапив у танкові війська групи радянських військ у Німеччині. З цією країною у нього пов’язано багато спогадів.

Якось для солдатів організували екскурсію містом. Підійшли до п’єдесталу, на якому застиг Т-34. Захвилювався Володимир, йому здалося, що на броні збереглося тепло рук його батька Устина Артемовича. До 1944 року він воював у піхоті. А коли у бою зазнав важкого поранення, після лікування відправили на один із заводів на Урал, де вчорашній фронтовик збирав бойові машини. Так склалося, що його батько був причетний до створення броньового щита, а син — ракетно-ядерного. Дотепер Володимир Ткаченко зберігає фотознімок біля, як він каже, «батьківського танка».

Коли розпочалася війна на сході України, Володимир Устинович прибув до районного військкомату, попросив направити його у зону проведення АТО. Переконував, що він першокласний зв’язківець, понад 27 років віддав військовій службі. Подякували ветеранові за такий вияв патріотизму, але сказали: вік не дає змоги призвати.

І тоді ветеран вирішив в інший спосіб допомагати захисникам України. Перебуваючи у столичному військовому госпіталі, побачив пораненого бійця. Під тими враженнями відразу оформив поштовий переказ на 1000 гривень, на якому написав: «На лікування поранених учасників АТО». Відтоді щомісяця робить таку справу. За три роки особисто відправив понад 75 переказів. До цієї благородної справи залучив дружину і доньку. Вони лікарі й добре розуміють ціну матеріальної підтримки поранених бійців.

З часів військової служби у Володимира Устиновича залишилася добра, на мій погляд, звичка планувати особисті заходи на рік, місяць, день. І сам себе контролює, що встиг зробити, кому чим допоміг. Тому в нього багато друзів, знайомих не лише серед співвітчизників, а й за межами України.

Володимир ЧІКАЛІН
для «Урядового кур’єра»