Голландець Генрікус Біренц, за професією інженер-корабельник, уперше приїхав в Україну на початку 2005-го. І так закохався в нашу глибинку, що вирішив стати… українським фермером. Тож у Млинівському районі на Рівненщині вони разом із дружиною Любов’ю створили ТзОВ «Яловицька агротехнологія». Нині на 400 гектарах орендованої землі вирощують картоплю, пшеницю та ріпак. Наша розмова з Могильчуками-Біренцами про те, як накладається європейська психологія на українські реалії і чи далеко українському селу до Європи.
— Генрікусе, якою була мотивація, коли приймали остаточне рішення жити і працювати в українському селі?
— Мотивація, кажете? Треба ж було мені десь позбутися грошей! Але це, звісно, жарт, хоч свій «Мерседес» на цих дорогах я таки знищив.
Ми з Любою разом уже 15 років — відтоді, як зустрілися в Голландії. Але вперше разом приїхали в Україну, в її рідні Яловичі, на початку 2005-го. Тоді саме перемогли і помаранчева революція, і Руслана на Євробаченні. І нас нарешті пустили в Україну без віз.
Тут я відчув особливу позитивну ауру, гордий дух народу, який представляє моя дружина, і, здається, ще більше її покохав. До речі, тоді всі кинулися інвестувати в Україну: ми ж цього, звісно, не планували. Та мені дуже сподобалися українські обшири: це не малесенькі «наділи», як у Нідерландах. Ось тут моя душа й «розгорнулася»: ну як не спробувати господарювати на такій благодатній землі разом із такими працьовитими людьми? Ось так і вийшло, що Голландія мені мати, а Україна — дружина.
— І з чого почали?
— З техніки, яку привезли сюди з Європи. Об’єднали зусилля з Любиним батьком та старшим братом і 2006-го почали працювати. Тоді мали 150 гектарів орендованої землі, згодом стало 250. Зрозуміли, що на таких площах лише на пшениці та ріпаку не заробимо, тому спробували ще й буряки. Але вони дуже виснажують поля. А нам, фермерам, треба ж думати про те, щоб на цій землі наші діти працювали (вже вловлюю в словах Генрікуса нотки української ментальності. — Авт.)! Тож бурякозбиральні машини згодом продали й зробили ставку на картоплю. Або ще як там у вас — другий хліб?
— Так, але ж він у наших аграріїв (принаймні, кілька попередніх років) був таким збитковим, що вони навіть приорювали картоплю на полях —так було дешевше.
— Батько мене вчив: коли всі йдуть ліворуч, ти йди праворуч і будеш у виграші. Ми картоплю точно не приорювали. А перший ТІR справжньої голландської сортової картоплі завезли сюди в 2007-му. Але він місяць стояв на митниці! І тоді, щоб встигнути, ми найняли людей із Полісся й засадили тією картоплею 30 гектарів із 150 наявних. А коли побачили, що на ній таки заробили, купили відповідну техніку й на наступний рік посадили вже 100 гектарів. Зібрали її швидше, ніж на 30, — з технікою ж! Тепер у сезон у нас працюють щонайменше 60 людей із навколишніх сіл, а 8 механізаторів — постійно. А ще приймаємо на практику студентів із Голландії.
— На практику?
— Так, і тут справжня практика! Ось у Голландії фермер сам не лагодить комбайн чи трактор: викликає фірму, яка і ремонтує. Та навіть це буває рідко, бо в нас фермери щотри роки купують нові машини. І вже не крутять гайки. А щоб стати, скажімо, механіком, їх треба вміти крутити! В Україні все треба вміти робити самому, а значить постійно думати! Тому батьки з радістю направляють дітей, які закінчили в Голландії сільгосптехнікуми, на ферму. Тут і набуті знання пробують впровадити в практику, і екологічне харчування отримують. Ось і зараз тут наш син Андрій, який щойно отримав у Голландії диплом працівника фермерського господарства, і його друг. До речі, Андрій залишиться жити й працювати тут, бо там, щоб розпочати власний бізнес, треба мати мільйони євро, а тут — бери й працюй сам на себе! І хату будуй — на щастя, в Україні землі вистачає.
Ось там ми з Любою (показує) зводимо власний дім: у Голландії за таке місце треба мільйони платити!
— Українці тих мільйонів просто не мають.
— Справді, заробити гроші у вас нелегко. Ось ми платимо 35 відсотків нарахувань на зарплату до Пенсійного фонду, ще 14 — єдиний соцвнесок. Разом майже 50. Це надто багато для держави, яка ставить за мету модернізувати, змінити країну на краще. За що ж її тоді змінювати?
Коли я вперше приїхав сюди, то побачив, що українське село приблизно на 30 років відстало від голландського. Щоправда, за останні роки чимало змінилося, але ж змін ще треба ой як багато! Ну не можуть 10 чи 20 олігархів зробити економіку країни! Її роблять мільйони звичайних людей, які теж хочуть мати квартири, меблі, машини, — тоді розвиваються суміжні галузі, працює економіка!
Перше, що має зробити нинішній Президент, — дати змогу людям достойно заробляти у своїй країні. Бо ми можемо мати найкращі ідеї, але вони розіб’ються об щоденні злидні. Я з демократичної країни, але коли нічого їсти, то й демократія не допоможе.
Щоб запрацювала економіка, треба насамперед послабити податкове навантаження: не можу віддати 20 євро, якщо заробляю лише 10. Далі —переглянути механізми пенсійного забезпечення: чому у вас прокурор у 40 років іде на пенсію, а далі працює адвокатом? Та до 40 він тільки став повноцінним фахівцем! У Голландії всі — від королеви до прибиральниці — отримують від держави однакову суму пенсії: 500 євро. Хочеш більше — накопичуй у недержавних пенсійних фондах відповідно до своїх можливостей. А інакше де в країні візьмуться гроші? Хоч скільки позичай, усе мало буде.
— А з чого, на вашу думку, слід починати зміни в сільському господарстві?
— ООН давно назвала Україну в числі чотирьох держав, які рятуватимуть світ від продовольчої кризи. Тепер свої ринки відкрив ЄС. Але ж не всі фермери мають право експортувати продукцію: ось ми маємо в Європі знайомих — потенційних покупців, але не маємо такого права. Тому, по-перше, всі оці ваші забюрократизовані нормативи треба спростити. По-друге, потрібен якісний посівний матеріал з незалежною його сертифікацією; по-третє, незалежна сертифікація фермерської продукції; по-четверте, адекватне кредитування: ну що це за кредити під 25 відсотків, коли прибуток у фермера — щонайбільше 10? У Голландії кредити для села — під 4 відсотки річних. Одне слово, вашому профільному міністерству треба просто скалькувати основні механізми розвитку в успішних країн. І, звісно ж, постійно підвищувати рівень профільної освіти, тримати руку на пульсі новинок.
А застерегти хочу ось від чого: в жодному разі не продавайте сільськогосподарські землі. Їх скуплять корпорації, а звичайні люди залишаться і без землі, й без грошей. Якщо вже й продавати, то виключно тим, хто результативно працює на землі, під відповідним державним контролем.
У нас у Голландії фермери теж переважно орендують землю, бо купити її надто дорого: гектар коштує на рівні 60 тисяч євро. У моїй країні, яка за площею приблизно така, як Рівненська область, живе 17 мільйонів людей. Там немає і ніколи не буде стільки пшениці, як у вас. Але Голландія утримує третє місце серед країн ЄС за обсягами сільгоспвиробництва на одного жителя.
— А що потрібно, аби в Україну надійшли довгоочікувані європейські інвестиції?
— У техніку, яка нині працює в нашому господарстві, я вклав принаймні півмільярда євро. І це саме те, що насправді потрібно українському селу. Але ж за вашими законами, іноземець має дозвіл на постійне місце проживання в Україні лише тоді, коли безпосередньо грішми інвестує щонайменше 150 тисяч євро. Ось і виходить, що мені, директорові фірми, яка на батьківщині моєї дружини повноцінно працює, де ходить до школи наша донька Ксена, щороку треба брати дозвіл на роботу в Україні та їхати в українське посольство в Голландії відкривати візу. Щоразу це дорога, нерви і щонайменше 1,5 тисячі євро. Та краще б я вклав їх у хімдобрива чи солярку, які цього року в Україні вдвічі подорожчали.
— Ось гортаю ваш сімейний альбом і не можу втриматися від захоплення: це у млинівській церкві вас вінчають у вишиванках?
— Ні, це в Луцьку, до якого нам ближче (ініціативу перехоплює Люба). У 2008-му ми вирішили зробити класичне українське весілля: з обрядом вінчання, з музиками, з усіма нашими традиціями. До нас приїхали не лише батьки Генріка з Голландії, а й чимало друзів із Німеччини, Італії, Англії, Бельгії. Вони були в захваті!
Тепер час від часу знову приїздять до нас: кажуть, брак добрих доріг їм сповна компенсує українська гостинність. Ось на Івана Купала, коли ми організовуємо свято для жителів усього кутка, разом шукаємо купальську папороть. А ще вони залюбки їдуть на Козацькі могили. До речі, неподалік ми спорудили пам’ятний знак козакам, які на цьому місці відступали з Берестечка, і висадили козацький парк. А ще допомагаємо видавати газету «Козацька грамота»: Генріка та його батька навіть офіційно прийняли в козаки. Одне слово, намагаємося підтримувати нашу культуру і наш український дух.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+