П’ять хвилин дзижчання з касетника — і ось на екрані старенького телевізора з’являється нарешті заставка обраної комп’ютерної гри. На початку 1990-х, коли навіть найпростіший персональний комп’ютер був мало кому по кишені, простенькі домашні «Спектруми» давали змогу тисячам молодих українців робити свій перший крок до віртуальної реальності.

З-поміж ігор, записаних на звичайних магнітофонних касетах, можна було надибати й «Диктатора». Не вибаглива до ресурсів і скромна за графікою текстова стратегія. Опинившись у ролі правителя типової бананової республіки, що зветься Рітімбанія, ви маєте втриматися при владі якомога довше, вигребти з бюджету якомога більше і, головне, вчасно втекти від революціонерів на заздалегідь придбаному гелікоптері.

Для цього слід підгодовувати то армію, то таємну поліцію, полювати на партизанів, балансувати між інтересами селян та землевласників. Аби мати на все те гроші, слід брати кредити, приміром, у США. Коли ж через кілька ходів вас там перестануть любити, можна заробити кругленьку суму, націоналізувавши американські підприємства, остаточно поставивши хрест на цій кредитній лінії, а потому просити кредити вже в Росії.

Згадалося не через ностальгію. Просто складається враження, що нині на ключові ролі в політиці виходить покоління, виховане саме на цій грі. Люди немов застрягли у тому скромному наборі алгоритмів, який запропонувала їм гра дитинства.

Виводити глибинні поведінкові стереотипи з улюблених книжок та ігор дитинства — річ звична. Пригадую фантастичне оповідання, де свої дії із загарбання Землі інопланетні агресори почали з того, що поширили серед дітлахів популярну гру «Монополія», але з протилежним завданням: не накопичувати, а якомога швидше позбуватися майна. Так вони планували підірвати основи земної суспільності, після чого планету можна було б узяти голіруч.

Запідозрити в подібній диверсії авторів «Диктатора» аж ніяк не випадає. Створена на Заході ще 1983 року, ця гра вже років із 10 розважала тамтешніх підлітків, перш ніж стала доступною нашим землякам. Може, просто західним першогеймерам не випадало ототожнювати свою розвинену країну з якоюсь там банановою Рітімбанією, а в нас воно он як усе збіглося...

Припускаю, що ніхто з наших політиків і в очі цього «Диктатора» не бачив. Просто закономірності існування типової бананової республіки, які лягли в основу дотепної гри, виявилися цілком актуальними і для нашої країни. Звідси і ця прикра схожість геймплею.

Бо якщо комп’ютерні ігри — це те, що насправді формує особистість, то де в нас той вплив славетного вітчизняного тетріса, чию неперебутню популярність дослідники часом пов’язують із тим, що, на відміну від основної кількості комп’ютерних стрілялок-розбивалок, він пропонує щось будувати? Чому ми вкотре вмикаємо «Диктатора», хоч уже не раз пересвідчилися, що після чергового перезавантаження нам не запропонують нічого іншого, крім «натиснути будь-яку клавішу, аби стати диктатором Рітімбанії» і розпочати з нульового рейтингу попередника?