Щовересня жителі міст змушені звикати до тисняви у громадському транспорті — з’їжджаються студенти. А для спудеїв, які не паркують власні авто під корпусами вишів, тиснява в маршрутках — не найстрашніше. Важливіше, де взяти гроші на прожиття чи навчання.

Уже забули інцидент перед початком навчального року, коли молоді громадські активісти запустили тортом у заступника міністра фінансів Сергія Марченка, протестуючи проти скасування стипендій. Студенти мають право на протест (щоправда, не зрозуміло, чому незаможні дітки тортами розкидаються), але ж пам’ятаємо їхнє гасло: «Гроші на стипендії, а не на війну». Цей некоректний заклик викликає сумнів у не замовному характері акції. Бо нині наголос роблять не на фінансових проблемах студентів, а саме на війні.

Проблемами фінансів переймалися і попередні покоління. Коштів студентам не вистачало завжди. Безумовно, стипендія не була зайвою. Вже не згадаю, якою у мене була стипендія, бо суми змінювалися кожні кілька місяців. Спочатку отримував її радянськими рублями, майже півтори сотні, але після павловських реформ це було небагато, потім купоно-карбованцями — від кількох сотень до десятків мільйонів.

Звичайно, доводилося підробляти. Про збирання помідорів під Одесою і їх продаж уже писав («УК», №142). Продавав також взуття на 7-му кілометрі і книги на площі Мартиновського (нині Грецька), копав траншеї у приватному секторі, вантажив меблі. А влітку з батьками вирощував соняшник, який на канікулах збував у Вінниці.

Заробітки не були безхмарними — стикався з одеським криміналітетом, що означало втрату частини заробленого. Однак ні мене, ні друзів-студентів бандити не чіпали, якщо ми працювали на хазяїна — він сам платив данину рекету. У нас на ринку було постійне місце, ми знали в обличчя «кидал» і кишенькових злодіїв, які «працювали» неподалік. Деякі підходили до нас перекинутися кількома словами. Один вихвалявся, що он із тим ментом живе в одному під’їзді, і той прекрасно знає, чим він займається.

Утім, найризикованіший мій заробіток — супровід товарняка із цукром з Одеси до Черкас. Старший товариш замовив за мене слово на фірмі, яка доставляла залізницею продтовари по країнах СНД. Мені випав простий маршрут по Україні, бо мужики їздили за тисячі кілометрів у Росію і Казахстан, їх по кілька тижнів не було вдома.

І ось ми утрьох маємо охороняти товарняк у кілька десятків контейнерів. Зі мною в компанії два брати з Волині — Микола і Василь. Хлопці старші за мене, досвідчений Микола — командир. Нас довго тримають у порту, ми гріємося у «каптьорці» охоронців, вночі з ними йдемо патрулювати колії. Побачивши нас, пацани-злодії розбігаються, як щурі. Одному втекти не вдається, хлопчину трясе, як у пропасниці, ліхтарі освітлюють його перелякане, побите віспою обличчя. Він просить в охоронця: «Дяденька, отпустите меня! Я больше не буду». «Дяденька» міцно тримає його однією рукою за комір, іншою з кийком замахується, але не б’є, а відпускає, обіцяючи наступного разу спустити шкуру.

Нарешті ми з Колею і Васею влаштовуємося в «теплушці» посеред запломбованих контейнерів, і потяг потихеньку рушає. Аванс витратили на харчі і спиртне, щоб грітися в холодні осінні ночі. Два светри і куртка не рятують від дрижаків. Хлопці дорікають мені, що легко одягнувся, наче студент має куфайку. Вони стелять пледи, тужурки, запалюють гасник, і під стукіт коліс ми вечеряємо, розповідаючи історії з життя. Їдемо неспішно, по кілька годин стоїмо на станціях.

На ранок у степу на нас очікує найскладніша ділянка шляху — потяг ітиме дуже повільно через заокруглені повороти, де можливі нальоти. На зупинці Коля розводить нас із Васею у різні боки, наказує вилазити драбинками до контейнерів і в разі небезпеки маячити йому через десятка півтора вагонів. Дає мені до рук шматок арматури і повчає: «Якщо хтось буде лізти, то бий його з усього розмаху. Не жалій, бо він тебе не пожаліє».

Моторошно розтовкти людині черепа, і вона звалиться, мов у м’ясорубку, під металеві колеса. Але ж пам’ятаю: «Він тебе не пожаліє». І навіть солодко від того, що ти не на парах в аудиторії, а задіяний у справжній чоловічій справі. Як у кіно: потяг повзе через холодний туман, а ти зверху крутиш головою, оглядаючи степ.

Обійшлося без пригод, на станції збираємося біля «теплушки», Микола дістає пляшку горілки — можна погрітися, розслабитися. До Черкас дістаємося майже три доби. На станціях, особливо ночами, до вагона підходять підозрілі особи, розпитують, що веземо. Кажемо: ячмінь. Про цукор говорити не можна — дуже привабливий товар. Зерно, крім пшениці, не так гребуть. Нам не вірять: «Не брешіть, хлопці, цукор везете». Переговори веде Коля — неспішно розмовляє, жартує, комусь і чарку наллє, але до «теплушки» не пускає.

У Черкасах треба здати товар. Хлопці запевняють, що справляться і без мене, наполягають повертатися в Одесу — в дорозі я захворів. Коля видає гроші, беру квиток на пасажирський і їду на південь.

…Нині студенти заробляють за допомогою комп’ютера, не виходячи з теплого приміщення, не ризикуючи отримати арматурою по голові. Більшість із них, гадаю, не істерять з приводу того, що гроші необхідні на оборону рідної землі. І не вважають ворога потенційним роботодавцем. 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»