Школа не завжди може розгледіти талант учня, навчити товариськості й дружби. Таке під силу гуртковій роботі, де відкинуто будь-які формальності, діти обирають справу за покликом душі, а їхніми наставниками стають люди, які самі нею захоплені. «УК» вирішив нагадати, як це важливо. 

Завідувач Школи народних ремесел Валерій Федоров: «Верба здатна передавати інформацію тому, хто її відчуває»

Торік Національному еколого-натуралістичному центру учнівської молоді, який здійснює організаційно-методичне керівництво мережею позашкільних закладів країни, виповнилося 90 років. Понад 20 років на його базі діє Школа народних ремесел, де учні 4—11 класів опановують техніки гончарства, бісероплетіння, біокераміки, декоративного розпису, інкрустації соломкою, лозоплетіння тощо.

Останніми роками центр за підтримки Національної спілки художників України проводить міжнародні пленери з декоративно-прикладного мистецтва. На них приїжджають визнані майстри з Польщі, Італії, Німеччини. Торік відзнаки за високу майстерність отримали 33 вихованці школи з різних регіонів країни. Наша розмова — із завідувачем Школи народних ремесел Валерієм Федоровим.

Валерій  ФЕДОРОВ

— Валерію Євгеновичу, ваша школа залучає до навчання сотні учнів. Що вважаєте головним у своїй роботі?

— Наше завдання — зробити так, щоб якомога менше школярів обирало для розваг вулицю. А для мене особисто — не стільки навчити техніки лозоплетіння, скільки зберегти традиції заради здоров’я дитини. Адже верба — це дерево, яке дбає про людину. Її запах має нервоворегуляторні властивості. Ще коли працював архітектором, а лозоплетінню присвячував вихідні, помічав, що швидше відновлюю сили.

— Мабуть, володієте і певними народними секретами.

— Знаю багато легенд про вербу. Старі майстри розповідають (хоч наукових підтверджень цього немає), що верба здатна передавати інформацію тому, хто її відчуває. Наприклад, завдяки вербовим прутикам люди визначали, де вода.

Ті, хто жив біля верби, були здоровішими. Козаки на порізану руку прикладали кору верби — так званий антисептичний бинт. Недарма з вербової кори в першій половині ХХ століття добуто саліцилову кислоту, яку використовують для лікування застуди, грипу та інших хвороб (латинське слово «салікс» у перекладі означає верба).

Християнська церква використовує вербу в обрядах, а слов’яни вважали її символом родинного вогнища.

— А професія лозоплетільника жіноча чи чоловіча?

— Безумовно, чоловіча. Але ремісникові допомагала вся родина.

На жаль, нині актуальна ще одна соціальна проблема: чоловіки перестають бути чоловіками, а діти залишаються без нагляду. А чоловік має оберігати родину. Принесений ним до оселі букет котиків символізував дух миру, злагоди, здоров’я. Колись це було традицією. А нині батьки дедалі більше віддаляються від дітей. Тому з 2007 року ми запровадили так звану вітологічну школу, в якій за окремою програмою з лозоплетіння навчаються батьки, бабусі та дідусі вихованців, інші дорослі та студенти. Ми розвиваємо родинне виховання дітей на засадах народної педагогіки та національних традицій.

— Де в Україні найрозвиненіше мистецтво художнього плетіння?

— У Дніпропетровській, Вінницькій, Чернігівській, Полтавській, Херсонській, Івано-Франківській, Закарпатській, Львівській областях. До війни дуже активними були Донеччина і Луганщина.

Спільні інтереси народжують дружбу. Фото надані автором

— Чи має лозоплетіння регіональні особливості?

— У Чернігівський, Закарпатській та Львівській областях через вологість переважає тритичинкова лоза, вона коричневого кольору і росте заввишки до 2–3 метрів.

На Київщині поширена шелюга (в народі на неї кажуть «котики»). У селах біля Дніпра із круглого вареного прута (він майже білий на колір) плетуть кошики й різні ажурні вироби. До речі, на Київщині раніше кожен четвертий займався лозоплетінням. На заході країни, де лоза грубша, зазвичай виготовляють кошелі, меблі.

— Чула, що лозоплетінням можуть займатися навіть сліпі.

— У 1997 році я проводив експеримент серед школярів: вироби з лози плели діти звичайні, сліпі та з ДЦП. Із завданням усі вони впоралися одночасно. Тому лозоплетіння можна використовувати в інклюзивній педагогіці. Для мене будь-який учень — найкращий і найталановитіший. Головне — щоб він повірив у себе і хотів учитися.

Вікторія КОВАЛЬОВА, 
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Валерій ФЕДОРОВ. Народився 1954 року в селі Суха Балка на Миколаївщині. Закінчив Одеський інженерно-будівельний інститут за фахом «архітектор». Працював в УкрНДІагропроекті архітектором, головним архітектором проектів.

З 1994 року — завідувач Школи народних ремесел Національного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді Міносвіти. Майстер з лозоплетіння. Відмінник освіти України. 

У Глухові на учнях не економлять

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»

ШКОЛА МИСТЕЦТВ. Під час нашої розмови з директором Глухівської школи мистецтв Оленою Сакун до неї завітала її випускниця Марина Гайдук. Після закінчення Сумського вищого училища культури і мистецтв вона стала дипломованою піаністкою, а участь у конкурсі краси «Міс Україна» відкрила для неї кар’єру моделі. Дівчина пригадала, як здивувала в Мілані публіку, коли натхненно зіграла «Ноктюрн» Фридерика Шопена. Тим часом пані Сакун потішило її бажанням під час відпочинку співати в їхньому хорі, а після закінчення кар’єри моделі працювати вчителем музики в 30-тисячному Глухові. А чому б і ні?

Нестандартну будівлю місцевої школи мистецтв відкрили 20 років тому. Їй присвоїли ім’я Максима Березовського — випускника першої співочої школи в Російській імперії, яку заснував гетьман Данило Апостол у Глухові 286 років тому. Спудеїв навчали нотної грамоти, співу, гри на скрипці, бандурі й цимбалах. Випускників рекрутувала імператорська капела в Санкт-Петербурзі, їх знали фахівці всієї Європи.

І нині випускники глухівської школи мистецтв отримують заслужене визнання. Тільки за останні роки неодноразовими лауреатами міжнародних конкурсів стали домристка Альона Синенко, юна композитор Олеся Хроленко, вокалістки Ганна Губатенко, Валерія Опанасенко. Місто допомагає школі, зокрема фінансує навчання 16 обдарованих учнів з незаможних родин.

У цій будівлі живе мистецтво. Фото надані автором

Школа тримає високий рівень ще й завдяки перспективно мислячому директору, яка очолює її вже 18 років. Під керівництвом Олени Сакун працює єдина в Сумській області дитяча філармонія, музична вітальня, оркестр народних інструментів, ансамбль бандуристів, академічний хор викладачів та учнів, хореографічний ансамбль. А незабаром директор планує на художньому відділені відкрити відділ прикладного мистецтва, з на хореографічному — бальних танців.

Я поцікавився в пані Олени, як ситуація у країні впливає на діяльність закладу. «Останніми роками у країні закрили понад 50 музичних шкіл. Це прикро, бо вважаю: наші вихованці не обов’язково мають стати митцями, але розвинути їхні творчі здібності дуже важливо для будь-якої майбутньої професії. Ніде у світі місцеві бюджети не підтримують так музичну освіту, як в Україні, вони на 80% фінансують навчання в ній, — відповідає вона. — По інше звертаємося до спонсорів. Та й батьки розуміють, що дітям слід давати широку освіту. Тому й не зменшуємо набору учнів. Сподіваюся, що додаткове фінансування, яке отримають місцеві громади внаслідок децентралізації, дасть змогу й нашим колегам в інших регіонах мати підтримку їхньої діяльності». 

Роби, як я, і навіть краще

Лариса ТИШКЕВИЧ
для «Урядового кур’єра»

НАСТАВНИК. Володимир Наконечний — дипломований авіаконструктор, винахідник і раціоналізатор: має 9 винаходів, які використовують на літаках Як-38, МіГ-29, Су-27. А ще майстер спорту з авіамоделювання, відмінник освіти України.

Шлях до професії в нього почався з гуртків у тодішньому київському Будинку піонерів. Там азів технічної творчості його навчав колишній військовий льотчик і водночас власним прикладом формував у юних дослідників характер, вірність справі. Завдяки його самовідданості команда авіамоделістів Васильківського гуртка юних техніків була найсильнішою в Київській області.

Володимир Наконечний: «Захопити дітей можна лише тим, чим захоплюєшся сам». Фото автора

Згодом уже і Володимир Григорович став наставником на Республіканській станції юних техніків (тепер Державний центр позашкільної освіти). Після закінчення Київського політехнічного інституту, працюючи конструктором і головним конструктором, виробничу роботу суміщав з керівництвом гуртків авіа- та автомоделювання, художньої фотографії.

На власному досвіді впевнився, що захопити дітей можна лише тим, чим захоплюєшся сам. Адже кожна дитина має певний талант. Тому й потрібні гуртки позашкільної освіти. Серед завдань Центру дитячої технічної творчості — розвинути здібності дітей. Вихованці Володимира Григоровича — багаторазові переможці численних змагань та виставок. Тільки торік вони посіли призові місця на міському конкурсі-захисті проектних робіт науково-технічного напряму серед вихованців позашкільних навчальних закладів м. Києва, ХVІІ Міжнародній фотовиставці «День-2015», Всеукраїнському конкурсі юних аматорів «Моя Україно».

Фото автора

І хоч в авіаконструктора Наконечного багато досягнень у професійній сфері, які використовують досі, вершиною діяльності він вважає плекання талантів у своїх вихованців. За півстоліття роботи з ними Володимир Григорович не тільки збагатив їх технічними знаннями, прищепив працелюбність, а й виховав у них почуття товариськості й дружби.

Він може багато розповідати про свою справу, учнів, переконувати у важливості позашкілля для профілактики вуличної дитячої злочинності й збільшення задля цього кількості технічних гуртків в Україні за прикладом США, Великобританії, Франції, Фінляндії. Саме в цих найбільш промислово розвинених країнах дитяча технічна творчість у пошані. Вважає, що технічні гуртки для дітей треба створювати на підприємствах із достатнім рівнем доходів та сучасним устаткуванням, а також за рахунок мегамаркетів з продажу техніки та електроніки тощо. Невеликі затрати обов’язково окупляться і дадуть значні результати для суспільства. Але це можливо за наявності зацікавленості держави та праці відповідних наставників-фанатів, таких, як Володимир Наконечний. Щастя, що деякі його учні продовжують справу Вчителя.