Хочете потрапити в одеську історію? Ідіть у музей!

Як людина чесна зізнаюся: ідею заголовка мені заочно підказали співробітники одеського Літературного музею, які, як з’ясувалося, здатні передовсім побачити скалку у своєму оці, а вже потім підняти на кпини інших. Смішні історії та огріхи у своїй роботі, які ставалиcя впродовж десятиліть існування закладу, вони спочатку розповідали одне одному на капусниках, а згодом винесли сміх із хати у збірник «Музейники сміються». Власне, чим і спростували стереотип, що працюють у таких закладах всуціль сині панчохи і сірі миші. Натомість засвідчили, що їм до снаги займатися своєю справою, послуговуючись безсмертним літературним принципом: усі жанри хороші, крім нудного, — плекати в музеї атмосферу безпосереднього зв’язку з життям міста, а не існувати у сховищі артефактів.

У цьому ми з колегами переконалися, намарне шукаючи вільного стільця у величезній залі під час презентації чергового, хай і ювілейного, випуску літературно-художнього, історико-краєзнавчого альманаху. Погодьтеся, зазвичай такі заходи не розраховують на велелюдний загал.

Не меншу аудиторію зібрала поверхом нижче прем’єра альбому «Ми з Одеси» групи «JamBand». Цікаво було спостерігати за музейною публікою: молодь і старші люди однаково реагували на пісні й мелодії, присмачені місцевим колоритом, не шкодували оплесків і раз по раз зривалися в танок.

Як магніт, притягує відвідувачів і Сад скульптур, під який працівники пристосували невеличкий скверик музею. Аналогів йому годі й шукати — всі гумористичні композиції одночасно розповідають і «за літературу, і за Одесу». Кого тут тільки немає: і герой анекдотів (теж жанр) Рабинович, і Жванецький з портфелем (чи навпаки), і Дюк у джинсах, і Зелений фургон. Та найдошкульніше музейники поглузували (а отже привернули увагу) із себе: у бронзі їхнє братство постало у вигляді ну дуже розумних щурів.

Торік розбивку саду завершили, бо тоді б забракло місця для втілення ще однієї задумки — відтворення одеського дворика, без якого образ міста буде неповний. Тут завжди знаходила спільну мову багатонаціональна громада будинку, ділячи на всіх горе і радість. Як нам перенести таку територію діалогу на всю країну, зберегти атмосферу єднання, не розучитися остаточно ходити в гості без поважних причин?

Де живуть козаки? І на Пересипу теж

Можливо, це станеться тоді, коли не тільки спростуємо стереотипи, а й розвінчаємо міфи, яких передовсім сусідня держава нагородила стільки, що не встигаєш дивуватися. Цього року Верховна Рада внесла до переліку відзначення пам’ятних дат 600-ліття першої писемної згадки про Одесу (від початку поселення звалося Коцюбіїв, згодом Хаджибей), затвердивши в такий спосіб справжній вік міста, а не той, який встановила пані з Російської імперії під час його перейменування. Цю не відому багатьом історію задовго до її узаконення відвідувачам розповідали в Музеї історії розвитку українського козацтва, який розмістився не так далеко від центру міста, на Пересипу.

До речі, брали османський Хаджибей шість козацьких полків із двома російськими батальйонами Йосипа де Рібаса. І саме козацькі чайки стали першим військовим флотом, що захищав місто з моря, а серед тисячі перших одеситів щонайменше 600 були козаками. Отож не даремно де Рібас писав, що «росіяни вперше утвердилися в Хаджибеї, який невдовзі став Одесою, під тупіт запорозького гопака».

Свою унікальну флотилію козацьких чайок має і музей, вона швартується в одному з козацьких сіл, яких чимало навколо Одеси. На цих експонатах найбільше полюбляє веслувати шкільна молодь, а ще вправлятися на шаблях, стріляти з тогочасної зброї, робити ляльки-мотанки, крутити гончарний круг, водити танок — яких тільки майстер-класів не придумали музейники, щоб хлопці й дівчата мали змогу відчути козацьку добу, а не тільки дізнатися про неї з підручника. Директор музею Сергій Шпак розповідає, що до таких пізнавально-відпочинкових турів залюбки приєднуються батьки й учителі.

Та й саме приміщення музею господарі облаштували так, щоб не експонати в ньому домінували, а щира розмова про минуле, без правди про яке так усім нам складно перебувати в сьогоденні, а не те що будувати майбутнє. Скажімо, де найкраще говорити про культурні традиції українського козацтва, як у недавно облаштованій світлиці та ще й  духмяним трав’яним чаєм. Незважаючи на свій ще зовсім дитячий вік, заклад, створений з ініціативи громадськості, впевнено набуває популярності. Адже музейники не припиняють краєзнавчих пошуків, залучають до них школярів і студентів, співпрацюють з науковцями, а головне — вміють цікаво й винахідливо доносити цю інформацію.

А хто під землею ходить?

Не бракуватиме її й тим, хто захоче копнути історію міста до глибини глибин. Для цього рекомендую пристати на пропозицію ще одного музейного братства — під орудою Дмитра Вовченка. Про підземні таємниці Одеси він розповідає весело і змістовно, та ще й у супроводі трійки музик або театральних акторів. Тема катакомб невичерпна за визначенням: цьому сприяє як масштабність лабіринту — майже три тисячі кілометрів, так і безкінечна низка подій, яка тут відбувалася, — реальних і не дуже. Ми пройшли всього три з них, дізнавшись про кожний історичний період міста, який зафіксував тут свою присутність, а також про часи, які нагадують про себе викопними рештками. Хто тільки не обживав ці простори: тусувалися бандитські «малини», зберігали крам контрабандисти, знаходили прихисток партизани, відбували покарання в’язні. Каторжанами — тільки за умовами праці можна назвати власне і творців катакомб — каменотесів. Охочі можуть спробувати, якою ціною вони добували копійку: знаряддя-експонати можна брати до рук. Упевнена, тоді побільшає прихильників збереження архітектурних пам’яток Одеси, адже першооснова більшості прекрасних будівель міста — тут.

Однак з усього обширу почутого і побаченого мене найбільше вразив так званий протиатомний бункер. Від нього війнуло не стільки холодом так званої холодної війни, як ідіотизмом совкової системи, з якою ми ніяк не можемо розпрощатися і куди нас прагне загнати новоявлений сталінопутлер. Усе те, що там набудували, можна описувати довго або обмежитися такою характеристикою: у країні дурнів кипіла робота. А вже пересвідчитись на власні очі.

Від Женевського озера до Дністровського лиману

А всього за кількадесят кілометрів від міста, минаючи улюблену одеситами Затоку, вже потрапляєш в іншу історію, не менш захопливу і пізнавальну. Об’єднавши зусилля, такою для нас, відвідувачів, її зробили музейники і виробничники. Єдиний у країні освітній комплекс «Центр культури вина Шабо» визнано об’єктом винної культурної спадщини Європи, він долучився до міжнародної Асоціації культурного і туристичного обміну.

Чим незвичний тутешній музей? Він зроблений у вигляді лабіринту, який символізує складність історичного шляху винороба і виноробства. Далекого 1822 року від Женевського озера до Дністровського лиману його спочатку пройшло 30 швейцарських родин, а потім — інші їхні співвітчизники. І створили на цій землі виноградний рай. Це стало можливим завдяки великій праці, великим знанням, і… повній автономії, яку Російська імперія надала швейцарській колонії. На цьому клаптику землі діяли свої закони, суд, система шкільної освіти. Інакше дива не сталося б. Завершилася історія традиційно для епохи тоталітаризму. Напередодні Другої світової швейцарців попросили з країни, дозволивши прихопити тільки дітей. Хто сподівався на те, що якось перемелеться, навіки опинилися в Сибіру. Не церемонилася влада пролетаріату і з унікальним виробництвом, замінивши виготовлення першокласних вин на шмурдяки. Коли після падіння залізної завіси колишні шабівці вже поважного віку навідалися в рідні місця, щоб показати дітям і внукам справу кількох поколінь, то були ошелешені: й сліду не залишилося від того, що створювалося тяжкою працею. Їм залишилися тільки дитячі спогади. А відтепер і чудовий музей, і відроджене виробництво, яке повернулося до своїх європейських витоків. Приїжджайте, подивіться. Впевнена, будете вражені, як і ми. Щоправда, для нашого гіда така реакція не стала несподіванкою: всі, хто до нас приїздить, так кажуть, пояснив він.

І вже зовсім у давнину нас занурює найбільша і найкраще збережена в Україні Аккерманська фортеця в Білгороді-Дністровському — від XIII століття вона стоїть майже без змін. Дай Бог їй ще довгого життя, а це можливо, якщо Мінкультури не тільки декларуватиме, а й демонструватиме політику збереження історичних пам’яток. Адже найбільше страждали такі споруди не тільки від війн, а від неуваги і вандалізму.

Про що думається, зважаючи на нинішню ситуацію, коли чуєш її історію? Не приведи Господи, як Путіну у Криму побачити тут якісь скріпи — півсвіту пересварилося б, з’ясовуючи свої права на цей старовинний шедевр. Яких тільки народів не знали ці стіни! Кажуть, були генуезці й литовці, молдавани і турки. Ще більшої унікальності цій споруді надає те, що постала вона на місці давньогрецького Тира. Отже, вік тутешнього поселення перевищує дві з половиною тисячі років, що забезпечує йому місце у десятці найстаріших міст світу.

А ще історики кажуть, що ця територія входила до Київської Русі, деякий час належала Угорському королівству, Галицько-Волинському князівству. Аж поки після чергової війни з османами у 1812 році Російська імперія не виторгувала її собі як приз.

Тож туриста історія фортеці може затримати надовго. Але історія починає оживати не тільки тоді, коли охоплює жах від побаченого в недавно облаштованій камері тортур, а коли піднімаєшся нагору і бачиш бій середньовічних лицарів, прекрасних дам, що витирають їм чоло, можеш повправлятися у стрільбі з лука. Коли сюди навідуються учасники клубів історичної реставрації, старі стіни фортеці наче повертаються до життя. Діє на території фортеці ремісниче містечко, планують й інші заманухи для відвідувачів.

НАСАМКІНЕЦЬ. Чому мене потішило перебування в одеських музеях? На це запитання я відповіла собі вже в Києві. Передовсім згадалася недавня дискусія серед представників влади, професійних організацій і громадськості під час обговорення проекту стратегії розвитку української культури. Після його завершення стало зрозумілим, що важливість музейної сфери розуміють усі: відповідний розділ посів у проекті документа окремішню позицію. Але це декларація про наміри. А в Одесі в багатьох випадках музейники вже втілили в діяльності те, до чого у столиці тільки закликали, зокрема змінити концептуальне уявлення про музеї лише як збирачів колекцій.

Адже культура — це платформа, на якій будується успішне суспільство, виховується любов до Батьківщини, відбувається становлення дітей і молоді, розвивається туризм. Експерти цього року прогнозують Одещині вдалий туристичний сезон. Побачимо, як воно буде, але незаперечно одне: тут намагаються працювати так, щоб зробити і обласний центр, і край туристично привабливим не тільки коли яскраво світить сонце і тепле море, а 365 днів на рік.