Як цивілізовано розв’язати суперечку між двома людьми? Найкраще, напевно, спокійно вислухати аргументи опонента і грунтовно викласти власні. Обговорити все і врешті дійти згоди. Проте, звісно, не завжди й не між усіма все відбувається насправді цивілізовано. Коли переповнюють емоції, один з опонентів, а то й обоє можуть зірватися на крик. А дехто йде ще далі, і ось уже замість аргументів у хід ідуть кулаки. Та найогидніше, якщо така суперечка точиться між чоловіком і жінкою й у запалі так званий представник сильної статі дозволяє собі підняти на неї руку. А інколи навіть на дитину.

Насильство в родинах — тема гостра і болюча. Наскільки саме нині вона актуальна для України, з’ясовували представники компанії GfK Ukraine на замовлення Фонду народонаселення ООН. Було опитано понад 1,5 тисячі дівчат і жінок віком 15—49 років з усіх регіонів. На Донеччині й Луганщині опитування проводили в населених пунктах, підконтрольних Україні. Отримані дані порівнювали з даними аналогічного дослідження 2007 року, проведеного Українським центром соціальних реформ спільно з Держкомітетом статистики та МОЗ. І ось що з’ясувалося.

Кожна п’ята українка, перебуваючи у шлюбі, зазнавала насильства. Фото з сайту blogspot.com

Проблему вивчили грунтовно

Кожна п’ята жінка, яка має досвід шлюбу, зазнавала в цей час насильства від чоловіка. Так, якщо у 2007-му фізичне насильство щодо дружин застосовували 13% чоловіків опитаних жінок, то нині цей показник збільшився до 15%. Рівень сексуального насильства не зріс, та, на жаль, і не зменшився і становить приблизно 3%. Що ж до психологічного тиску, то він трохи ослаб. Якщо у 2007-му про нього повідомили 22% опитаних жінок, то нині — тільки 18%. Динаміка позитивна, проте мінімальна. Принаймні одну з форм насильства у шлюбі нині відчувають на собі понад 24% опитаних жінок.

Частіше насильства у шлюбі зазнають жінки:

– віком 40–49 років;

– у яких є діти;

– які мають середню чи нижчу за середню освіту та/або чоловіки яких мають таку саму освіту;

– освіта яких вища або нижча за освіту чоловіка;

– із найнижчим рівнем добробуту;

– старші за чоловіків;

– які працюють (на відміну від незайнятих);

– жительки північного, центрального та західного регіонів;

– шлюб яких триває понад 5 років або які перебувають у шлюбі більш ніж раз;

– ті, що проживають у сільській місцевості.

Дуже часто страждають від насильства у шлюбі жінки, чоловіки яких зловживають спиртним. Таких опитування виявило 76%. У родинах, де чоловіки вживають спиртні напої помірно або зовсім не вживають, про можливі вияви насильства зазначили лише 9% дружин.

Якщо чоловік зростав у сім’ї, де на його очах батько бив матір, він часто переносить цей «досвід» у власну родину. Дослідження виявило, що 37% синів із родин батьків-тиранів б’ють дружин.

Пристаючи на думку, що за певних обставин чоловік має право підняти руку на дружину, жінки провокують чоловіків на насильство. Так, 36% представників сильної статі, маючи карт-бланш у цьому питанні від дружин, не цураються й таких «засобів виховання».

Фізичне й сексуальне насильство найчастіше застосовують чоловіки або партнери, які живуть разом із жінкою. Тут цифри вражають.

Більшість жінок із досвідом фізичного та/або сексуального насильства у шлюбі зазнавали травм. Що таке сильний біль, синці та порізи, знають на власному досвіді 68% таких жінок. 13% зазнали травм очей, розтягнення зв’язок, вивихів або опіків. Глибокі рани, переломи кісток, зламані зуби та інші важкі травми спіткали 7% опитаних жінок. А 1% жінок навіть зазнали поранення від вогнепальної зброї.

Лише 32% жертв фізичного або сексуального насильства звертаються по допомогу, а у 2007 році таких було 38%. По захист до інших членів родини звертаються 19%, до міліції — 16%, до родичів чоловіка/партнера — 7%, до друзів/знайомих — 4%, до адвоката — 3%, до суду — 2%, до соціальних служб — 1%, до лікарні чи медперсоналу — 1%.

33% жертв фізичного та/або сексуального насильства, які зверталися по допомогу, її не отримали. З них частка безрезультатних звернень до знайомих людей (рідні, друзі, колеги тощо) — 33%, до професіоналів (міліція, адвокати, психологи, громадські організації) — 32%. Тож не дивина, що один раз отримавши відмову, надалі ці жінки вирішують переживати свій біль мовчки на самоті.

Виклики часу

Радник з програмних питань Фонду народонаселення ООН в Україні Ольга Осауленко додала, що, на жаль, непоодинокі факти насильства в родинах вимушених переселенців. Серед найпоширеніших приводів — неможливість для чоловіка знайти роботу на новому місці. Так, удома на Донеччині чи Луганщині вони здебільшого працювали на шахтах або збагачувальних комбінатах. Переїхавши в аграрні райони, можливість знайти, куди докласти працю рук своїх за фахом, майже дорівнює нулю. До того ж удома вони звикли отримувати високі зарплати. Тому роботу, яку зазвичай пропонують у центрах зайнятості, часто некваліфіковану та малооплачувану, вони сприймають як особисту образу.

Натомість жінці простіше знайти роботу чи підробіток будь-де. Можна, наприклад, влаштуватися нянею у дитсадок, продавцем, кухарем чи навіть кондуктором або двірником, прибиральницею. І ось дружина вранці йде на роботу, а чоловік змушений залишатися вдома, виконувати хатню роботу та доглядати за дітьми. І це його дратує, адже спонукає почуватися неповноцінним. А наслідки цього негативу відчувають на собі зазвичай саме дружина й діти. Для подолання цього явища у такі родини направляють соціальних працівників.

Потрібні зміни до законодавства

— На моє переконання, боротися з гендерною нерівністю і з найгіршим її виявом — насильством над жінкою слід починати саме на законодавчому рівні. Так, Міністерство соціальної політики підготувало та розіслало на погодження до зацікавлених відомств пакет законопроектів, які передбачають ратифікацію Стамбульської конвенції. Це конвенція Ради Європи, спрямована на запобігання домашньому насильству і насильству над жінками та боротьбу з цими явищами. У цьому пакеті є базовий законопроект, а також внесено зміни до закону про забезпечення рівних прав і можливостей для чоловіків і жінок, до Трудового та Цивільного процесуального кодексів й інших профільних нормативно-правових документів, — розповіла Наталія Федорович, директор департаменту гендерної, сімейної політики та протидії торгівлі людьми Мінсоцполітики.

Вона додала, що такі зміни в законодавстві дуже потрібні, щоб вивести боротьбу з насильством над жінками на якісно новий рівень. Адже що маємо нині? Навіть якщо жінка зважується поскаржитися на чоловіка до міліції, то найбільше, що йому загрожує, — грошовий штраф. Але якщо він, скажімо, тимчасово безробітний, то гроші ці замість нього доводиться сплачувати самій жінці. Нонсенс! Тому боротися з такими явищами слід починати саме зі змін до законодавства.

Фахівець Мінсоцполітики зауважила, що є й чималі проблеми з фахівцями та інфраструктурою. Наприклад, притулки для жінок і дітей, які зазнають насильства. За задумом, це місця, куди може в будь-який час прийти жінка, щоб мати змогу залишити місце, де зазнає тортур і насильства, а в ідеалі — ще й отримати допомогу та захист. Такі притулки є в кожній області, і міністерство періодично звітує про їх наявність.

Але якщо придивитися уважніше, то це лише так звані гуртожитки для людей, яким не вистачає соціального житла. Тобто більшість місць там зайняті не за призначенням: багатодітними сім’ями, молодими фахівцями, які не мають свого кутка тощо. Хоч за законодавством ці заклади повинні бути спеціалізованими. Тобто жертви насильства мали б отримувати там не лише тимчасовий притулок, а й за потреби допомогу лікаря, психолога, соціального працівника чи юриста.

Тому фахівці Мінсоцполітики звернулися до колег з Міносвіти та МОЗ, щоб об’єднати зусилля і створити реально діючі спеціалізовані центри саме на допомогу жертвам насильства у приміщеннях, які вивільняться після оптимізації інтернатів чи інших соціальних закладів. І якщо під одним дахом зберуться хоч по одному з необхідних фахівців і буде належне фінансування, жертви насилля зможуть-таки отримати реальну й дієву допомогу.