Виявляється, тіні не зникають удосвіта з третіми півнями. Просто вони одягають маски, сіре невиразне вбрання, намагаються розчинитися  серед юрби, щоб таким робом продовжувати творити негідне й неправедне. Та при цьому на загал узвичаєно виставляють себе поборниками правди, справедливості, захисниками незаможних і пригнічених.

Принаймні так можна оцінити останні події, пов’язані з сезонною осінньою антидержавницькою активністю лівих за рік до чергових парламентських перегонів. Надто в Запоріжжі, яке останнім часом чомусь набуло недоброї слави найвідданіших апологетів майже столітньої давності жовтневого перевороту в царській Росії.

Тутешній осередок компартійців гучно розходився перемальовувати історію на свій копил. І вже здається їм, що не в Петрограді яскраво описані Олександром Блоком нетверезі матроси стріляли з крейсерських гармат по Зимовому палацу. А за тисячу кілометрів південніше, в старовинному українському осередді за Дніпровими порогами замасковані під українських козаків їхні пращури з човнів-чайок мітять устромити гостру ядучу стрілу в самісіньке серце незалежної держави.

Допоки лише мітять, вдавшись до безневинної на перший погляд сверблячки з новітнім установленням старих пам’ятників. Щоправда, чомусь не головному ідеологові лівої ідеї на царськоросійських теренах, монументів-близнюків якому й так ще чимало на центральних  майданах українських міст і сіл за збайдужілого мовчання малої і великої влади, мовляв, нехай стоять — їсти не просять.

А горезвісному й одіозному його попутникові, що пішов набагато далі в своїх людиноненависницьких діях, спрямованих на знищення інородців-ворогів, серед яких найяскравішими, а отже, такими, що заслуговували на мученицьку смерть, були передовсім наші браття-українці.

І хай би ставили цих ідолів на своїх обійстях-хуторах новітні ліві вожді, керуючись ненависним їм правом приватної власності. Нехай би слухали любі своїм серцям мелодії про «союз неділимий» і «юний октябрь впєрєді». Та ж ні — мостяться на видноті, насміхаючись над історією, яка, втім, ще 50 років тому відправила цього удаваного «батька народів», що доклав рук до знищення цих самих народів, на сміттєзвалище.

Цьогорічного листопадового дня, буденного і давно вже не «червоного», запорізьких творців нової історії та їхніх ляльководів і взагалі переклинило. Напевне, ностальгуючи на золотих пісках у Пальма де Мальорка за російськими берізками, хтось із них вирішив спорудити в Запоріжжі ще й пам’ятник російській дівчині з Підмосков’я, яка була зв’язковою в тамтешньому партизанському загоні. Не применшуючи ні на йоту її героїчну смерть, все-таки завважу: навряд чи за повоєння в сусідній країні споруджено хоча б єдиний монумент безстрашним розвідникам-ковпаківцям, чимало з яких віддали своє життя за нашу спільну мирну днину. Та, вочевидь, запопадливість наших псевдопатріотів перед чужою історією не має нічого спільного зі справжньою повагою до пам’яті власного народу.

З почутого й побаченого на листопадових міні-спектаклях «лівого ухилу» в Запоріжжі впало в очі одне гасло: «Сталін — наш президент!». Це вже не смішно. Бо, можливо, саме цей лжегерой — кормчий тих, хто допоки ховається в тіні, та неприховано і безкарно не лише снить іншими кольорами прапора, чужою сфальсифікованою історією й власним безпам’ятством, а й дедалі нахабніше виповзає на вулиці й майдани міст незалежної держави.