На Львівщині скажений кіт покусав п’ятьох людей. Потерпілі, як повідомили ЗМІ, чотири дні чекали на вакцину від сказу в районній лікарні, куди вони звернулися по допомогу. Бо ні в медичному закладі, ні в Україні(!) взагалі її не було. Але не це обурило громадян: син потерпілої розповів, що коли кіт покусав його матір, він викликав ветеринарів. Ті мають спеціальний костюм, в якому безпечно відловлювати скажених тварин. Але ветеринари на виклик не відреагували. Відтак кіт покусав ще чотирьох осіб.

А потім чоловік взагалі приголомшив журналістів, заявивши, що вакцину від сказу родичі потерпілих самостійно(!) замовляли, купували й везли в лікарню з Польщі. Одна ампула коштувала ¤40. Для загального ж курсу лікування для всіх потрібно було ¤1200. Таких грошей у потерпілих не було, тож вони замовили лише по три ампули, заплативши ¤600.

Нині не лише медики, а й усі знають, що сказ — це гостре інфекційне захворювання всіх теплокровних тварин і людей, за якого уражається центральна нервова система, з ознаками поліенцефаломієліту. Сказ супроводжується паралічами і завжди спричиняє смерть. За даними ВОЗ, він належить до першої п'ятірки найнебезпечніших зооантропонозів (захворювання, що передаються від тварин) і завдає неабияких соціальних і економічних збитків. На сьогодні сказ зареєстровано в 113 країнах світу, де щорічно майже 15 мільйонів людей зазнають різних ушкоджень та отримують направлення на лікування за підозрою в інфікуванні сказом. Через несвоєчасну терапію щорічно на планеті від цієї хвороби гинуть близько 5,5 мільйона людей і понад 1 мільйон тварин. Збитки від сказу становлять майже 4 мільярди євро. Україна посідає третє місце в Європі з поширення сказу серед диких та свійських тварин після Російської Федерації і Білорусі.

За такої сумної статистики й безпорадності медиків у наданні необхідної допомоги потерпілим від сказу в будь-якій цивілізованій країні міністр охорони здоров’я вже подав би у відставку. Або принаймні його за це хоч якось покарали. Натомість у нас чиновники й досі спокійнісінько «керують» медициною, сидячи в зручних м’яких кріслах і виправдовуючи своє невміння працювати дефіцитом вакцини.

Щоправда, лікарів-практиків на місцях «скажене питання» почало нарешті непокоїти: наприкінці листопада 2015 року заслужений лікар України кандидат медичних наук із Чернігова Валерій Василинчук у газеті МОЗ України «Ваше здоров’я»(!) поставив питання руба: «Сказ: чи стане примарна надія на порятунок реальною?». Фахівець переймався тим, чому з незрозумілих причин(?) в Україні майже немає вакцини проти вбивчої інфекції, якою можна прищепити тварин, і антирабічного імуноглобуліну, необхідного для лікування зараженої сказом людини вже з перших хвилин хвороби. Бо якщо раніше в Україні використовували зареєстровані вакцини «Індираб» (Індія) та «КОКАВ» (Росія), то два роки тому Міністерство охорони здоров’я від них відмовилося, пообіцявши натомість якісніший французький препарат «Верораб». «Можливо, — припускає Валерій Василинчук, — він і ефективніший, але, на жаль, в Україні його немає. Певний час медичні заклади обходилися старими запасами, проте понад рік тому вони вичерпалися».

В аптеках антирабічна вакцина (для однієї лише Чернігівщини потреба в ній становить 4,2—5 тисяч доз) з’являється рідко. Тож коли до аптечної мережі області надійшло 70(!) доз, їх розкупили за 5 днів. Лікар із сумом розповів, що в Чернігові дізналися про наявність цього препарату на одному з аптечних складів Києва, але там він коштував 500 гривень за ампулу, тоді як раніше його ціна становила 110 гривень. А мінімальний курс лікування — 6 доз!

Парадокс: МОЗ України купівлю антирабічної вакцини від сказу та імуноглобуліну зриває (чи, можливо, не знає, як це зробити), натомість громадянам ці препарати пропонують придбати через… інтернет. Звісно, власним коштом. І телефон дають представника цілком легальної фірми у Києві, який пропонує ліки на вибір: за 900 гривень — одну дозу французького препарату або за 2800 — флакон ізраїльського.

Якось не по-людському ставиться до своїх громадян держава: безсердечний МОЗ, знаючи, що вирішити питання з придбання вакцин можна лише на його рівні, переправляє звернення людей на «гарячу лінію» профільного міністерства на… місця. Звісно, родичі покусаного (татка, мами, брата, сестри, дитини) віддадуть останнє, щоб урятувати життя дорогої їм людини (до речі, в Чернігівській області щороку офіційно фіксують понад 3 тисячі звернень по медичну допомогу через укуси тварин). Але, шукаючи ліки самотужки, вони втрачають дорогоцінний час. Тому хворого доводиться лікувати не «по протоколу»: одну покусану єнотом дитину в Корюківці через нестачу імуноглобуліну та всупереч усім нормативам медики «лікували» профілактично, за неповним курсом. Бо іншого виходу не було! А другу (її на початку листопада 2015 року покусав скажений кіт) — врятувати вдалося лише за допомогою волонтерів, які привезли імуноглобулін із Росії.

В такому разі, може, посадимо в міністерські крісла волонтерів, які вміють працювати, і не доведеться шукати виправдань своїй бездіяльності?