Театр — одне з місць, де повною мірою серце відкривається прекрасному. А якщо це прекрасне — ще й щось нове, то, безумовно, воно збагачує. Так, уже у січні нового року Національна опера України представить глядачам прем’єру балету за мотивами казки «Снігова королева» Ганса Крістіана Андерсена. Це спроба показати історію для всіх поколінь глядачів: від найменших до найстарших. Про театр, експерименти у виставах та про життя поза ним «УК» поспілкувався з художнім керівником балету Національної опери України Аніко РЕХВІАШВІЛІ.

Художній керівник балету Національної опери України Аніко РЕХВІАШВІЛІ.

— Як у вашому житті з’явився балет?

— Моє дитинство минуло поряд з оперним театром. Наша сім’я живе на вулиці Лисенка в Києві з 1938 року, тому гуляли біля театру. Всі радянські жінки того часу у прагненні до прекрасного мріяли, щоб їхні дочки стали балеринами, моя мама не була винятком. Напевно, саме з цим пов’язано те, що мене часто водили в театр на різні спектаклі. Гадаю, що це стало маленьким поштовхом до балету.

Коли мені було п’ять років, моя мама відвела мене до бабусиної подруги, відомого балетного педагога Наталії Верекундової, яка привела мене в Будинок вчених (вул. Володимирська, 44), де починав творчий шлях Серж Лифар. Діти центрального району столиці одразу потрапляли в атмосферу своєрідного балетного раю, яким керувала Естер Володимирівна Модилевська.

Балет мені подобався, я була ним зачарована. Усе було так красиво, але, крім цієї краси, була величезна мудрість, своєрідна форма людського розуму, це я вже тепер говорю сьогоднішніми словами, але тоді цього ще не могла усвідомити. Тоді мені здавалося, що я впіймала логіку, систему танцю, це було так приємно для мене, дитини.

— Вам вдалося відчути магію танцю?

— Я багато навчилась у своїх педагогів. Тому відчула  потяг до балетмейстерської діяльності. Люблю розповідати про своїх педагогів, вони були чудовими і цікавими людьми. Скажімо, ім’я одного з них, Миколи Івановича Трегубова, вписано в енциклопедію балетного мистецтва. А Ігор Олексійович Андрєєв, викладач  класичного танцю, був екстравагантною людиною, він «просидів» у Магадані 11 років і повернувся в Київ після Ленінграда, де працював у Маріїнському театрі та був знайомий з Агрипіною Вагановою.

Євген Васильович Зайцев, який жив у Києві й був батьком характерного театрального танцю, чимало мене навчив. Широкій аудиторії ці прізвища маловідомі, але це були люди з яскравою індивідуальністю, і які обожнювали свою професію. Я їм вдячна за те, що вони впустили мене у свій світ. Сумую за ними.

— У вас є учні?

— Звичайно, і їх чимало. Мені пощастило, можу похвалитися: стала першим завідувачем кафедри сучасної хореографії в СНД, а також ВАКівським професором у галузі хореографії. В Україні таких фахівців двоє чи троє, тому учнів у мене багато, вони працюють у всьому світі. Не ставлюсь до них як до учнів — вони радше творчі партнери, у нас паритетні відносини. Ми потрібні одне одному — і ті, хто ставить балет, і ті, хто виконує його. Мене стимулює їхній талант, а вони отримують натхнення від моєї віри в них. Не хочу називати  імен, оскільки учень — не той, кого я назву, а той, хто назве мене своїм учителем. Час покаже.

— А коли й чому виникла ідея створення власної студії?

— Це був радше колектив. У радянській Україні існував класичний балет і народний танець, і жодного відхилення від норми не було й не могло бути. Незважаючи на любов до класичного танцю, мені завжди хотілося привнести в нього щось своє. Чимало талановитих людей, яким не поталанило потрапити в ансамбль імені Вірського чи на театральну сцену,  хотіли залишитись у професії, й саме їм хотіла допомогти. Так виник колектив, який дуже люблю. Чимало тих, із ким розпочинала, — нині доценти, заслужені артисти України, мають  власних учнів. Наприклад Людмила Вишотравка, якою надзвичайно пишаюся, цього року в Парижі на конкурсі виборола третю премію. Якось вона мене збентежила, сказавши: «Тільки тепер я тебе зрозуміла. Ти завжди стояла за лаштунками, тебе не було видно. Нам аплодували, а ти повинна бути там і радіти за нас. А тепер моя черга стояти за лаштунками і радіти за свою трупу й слухати, як їм аплодують». На це я відповіла: «Людо, наша робота — самотність заради багатьох».

Пишаюся Настею Шевченко, Юлією Москаленко, Микитою Сухоруковим — це нова формація танцівників, яка поєднує технічні можливості й емоційну подачу, осмислену інтелектуальну роботу.

— У класичний балет ви намагаєтеся привнести сучасні нотки танцю. Де та лінія, через яку не переступите у виставах?

— Це, напевно, той балет, який перейде в попсу. У всьому, що належить до психофізики, багато можу собі дозволити, а у відкритих формах танцю  нічого не змінюватиму. Чому? А тому, що популярні форми танцю тримаються на гребені певний період, вони популярні в масі, а потім відмирають і відроджуються в новій формі. Цю лінію слід відчувати: де «їдять усі», а де ти у межах мистецтва, яке поєднує тільки найкраще. З другого боку, не розвивати сучасного танцю, можливостей артистів — це великий злочин. Сучасний балетний театр має ставитися до танцю як не до музейного пилу, а як до великої спадщини, на основі якої можна зробити власний внесок, ще один міліметр у стрибку.

— Чи може звичайна людина, яка має певну підготовку, прийти до вас у театр і попроситись у трупу?

— Звичайно, це можна зробити. І, мабуть, подам руку і вислухаю цю людину, але в театрі вона не працюватиме. Тому що спочатку треба навчатися 8 років, потім ще 4—5 років шліфувати майстерність. Балет — як вища математика: мало знати арифметику, щоб стати видатним математиком.

— А який керівник ви? Вимогливий? Добрий? Емоційний?

— Мені важко відповісти на це запитання, його краще адресувати нашим артистам. Гадаю, що я авторитарно-добрий керівник.

— А вдома хто головний?

— Удома головний чоловік. Ми уже разом понад 30 років. Він мене поважає, я йому вдячна за те, що маю змогу займатися тим, що люблю.

— Де вам подобається відпочивати?

— Щоразу це має бути нове місце. Сьогодні хочу побачити водограй, завтра слід потрапити в театр, а післязавтра — відвідати село в горах. Я людина вражень.

— Яке місце вас найбільше вразило?

— Це місце пов’язано зі мною особисто. Ми із сестрою  дуже любили батька. Навіть після одруження не змінили прізвища. Якось після його смерті я побачила його уві сні: він сидів на лавці біля храму в горах. І приблизно через півроку Ніна Матвієнко організувала поїздку в Грузію.  Коли ми були недалеко від Тбілісі, нам розповіли про те, що на горі є старовинний монастир. Ми піднялися туди. Я побачила злиття двох річок — Кури й Арагві і величний монастир Джварі, який бачила уві сні,  але жодної лавки не було. У ченця дізналася, що колись давно лавка була, але вона згоріла. Ось це місце мене вразило найбільше.

— Ви як дочка грузина й онука донської козачки, напевно, добре готуєте? У вас є секрети?

— Батько дуже добре готував м’ясо, і я люблю його готувати. Секретів особливих немає. Будь-яке м’ясо перед приготуванням мариную, але без оцту. Цибулю нарізаю великими кільцями, солю і перчу. Це все має добре вистоятись, і лишень потім можна готувати. Як і батько, я люблю бефстроганов, м’ясо для нього також мариную. Останнім часом віддаю перевагу французькій кухні, намагаюся готувати м’ясо на вершковому маслі.

— Який вчинок викликає у вас гордість?

— Є один. Коли була завідувачем кафедри, одна зі  студенток повідомила, що забирає документи. Коли поцікавилася чому, почула у відповідь, що вона вагітна, а чоловік її залишив. Усіма способами вмовляла її не кидати навчання. Казала, що все буде гаразд і вона буде щаслива. Боролася, щоб вона не зламалась. Але дівчина все-таки пішла. І якою несподіванкою для мене була її поява через три роки: вона прийшла із квітами і сказала: «Аніко Юріївно, ви мене врятували. Недавно я вийшла заміж, у мене цікава робота і чоловік, який любить мою дитину». В цей момент я почала поважати себе ще більше, оскільки я боролася за цю  дівчину, а не за те, щоб це пам’ятати.

— А за який вчинок вам соромно?

— Колись я образила хлопчика. Це було у третьому класі, і пам’ятаю його ім’я: Саша Хренніков. Мені потрібно було простягти йому руку допомоги, а я була як усі.

— А чого ви боїтеся?

— Боюся себе. Боюся своєї слабкості, боюся, коли гніваюсь і коли мені хочеться зробити щось погане. Не люблю себе поганою, тому прошу, щоб колеги не викликали своїми вчинками в мені злість.

— Як вважаєте, балет і політика існують паралельно чи пов’язані між собою?

— Вони існують паралельно. І всі, хто каже, що балет живе окремо від політики, помиляються. Я ставила спектакль «Дама з камеліями» тоді, коли захоплювали Крим, і мене гризло сумління, чи потрібен  цей спектакль. Але розуміла, що таки потрібен.

— Чи підтримує нині держава театр?

— У цей період я поставила два спектаклі, готую третій. Надають невеликі  кошти, ми ставимо вистави, шукаючи нові, дешевші форми.

— Чи змінилися глядачі у театрі?

— Дуже змінилися. Їх можна поділити на три умовні групи. Перша — постійні, для кого театр —частина життя. До другої зарахувала б хлопців з АТО. І третя категорія — ті, які приходять на нові спектаклі, і це мене, безумовно, тішить. Це молодь, інтелектуали, креативно мислячі, це не театральна публіка, яка любить себе при свічках у цьому інтер’єрі, а публіка, готова обговорювати і сперечатися про побачене.

— Ким би стала Аніко Рехвіашвілі, яби не обрала балет?

— Я знаю відповідь на нього:  успіху не досягла б, якби зайнялась оперним співом. Коли ставиш балет, ти залежний від тих, із ким працюєш, а оперні співаки, гадаю, абсолютно вільні, вони можуть літати завдяки уяві, голосу.

ДОСЬЄ «УК»

Аніко РЕХВІАШВІЛІ. Народилася 1963 року в Києві. Закінчила  хореографічне відділення Київського інституту культури. Працювала художнім керівником і балетмейстером театру «Аніко балет». Автор хореографічних вистав для драматичних театрів Києва, кіно та  шоу. З 2013 року — художній керівник балету Національної опери України. Лауреат Міжнародного конкурсу ім. Сержа Лифаря. Займається педагогічною діяльністю, професор. Народна артистка України.

Іванна КУРОВЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»