Пригадую, як у 2006-му неподалік Рівного в чудовій лісовій місцині урочисто відкрили велике модернізоване сирітське містечко. Тут, розповідала обласна влада, є все для повноцінного життя та розвитку дітвори, тож ось-ось сюди заселяться вихованці тих інтернатів, де жодних нормальних умов. Оскільки відкриття приурочили до віп-візиту (чи то Президента, чи то Прем’єра, вже й не пригадаю), дітей разом із вихователями таки привезли. На один день. Нині у цій олександрійській школі-інтернаті лише… дві дитини-сироти. Але з бюджету області на її утримання надають 5 мільйонів гривень на рік: заклад став «загальноосвітньою школою-інтернатом», тож тепер сюди залюбки беруть дітей, у яких є батьки. Скажімо, тих, у кого проблеми в сім’ях. Ось тільки чи розв’язує такий підхід проблеми? І чи не занадто це дорого для бідної держави: є у матері проблема із сином-підлітком — прилаштуємо його в інтернат. І матері добре, й заклад «заповнений».
Усиновлювачі шикуються в чергу
— Доцільності в таких інтернатах немає, — переконаний керівник служби у справах дітей Рівненської ОДА Віктор Марчук. — І річ не лише в бюджетних коштах, хоч це теж важливо. А в тому, що діти, на жаль, стають заручниками не лише сімейних проблем, а й проблем існування самих закладів, навіть більше — інструментом для їх утримання. Річ ще й у парадигмі суспільного мислення, яка за ці роки кардинально змінилася: інтернати, навіть модернізовані, вже сприймають як пам’ятки радянської епохи. Натомість із комунального закладу «Обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей», який, за іронією долі, орендує приміщення в цьому інтернаті, до нього не йде ніхто. Із 130 дітей, які отримали необхідну допомогу тут торік, приблизно половина повернулися у свої сім’ї, решта знайшла нові родини.
Справді, чи думав тодішній керівник області, що вже за десяток років ці комфортабельні хороми стоятимуть пусткою? Що з’явиться стільки усиновлювачів, прийомних сімей, дитбудинків сімейного типу і просто людей без статусів, які так широко відкриють свої серця вчорашнім безпритульним, малим наркоманам і навіть ВІЛ-позитивним? І що вони не кричатимуть про це на кожному перехресті, а, взявши в супутники віру, надію та любов, наполегливо робитимуть свою нелегку справу? Навряд.
Але сталося саме так, тож Рівненщина може стати першою в Україні територією без сиріт. Судіть самі. Загалом в області 1822 дитини, що мають статус сироти. 95% охоплено сімейними формами виховання, каже суха статистика. Лише цього року 116 дітей знайшли родини. Ще б пак: 30 дитбудинків сімейного типу, 59 прийомних сімей і… черга з усиновлювачів — принаймні, в базі служби в справах дітей є 41сім’я. В інтернатах нині залишається 37 сиріт — це переважно підлітки зі складними вадами. Ні для кого не секрет, що найкращі шанси на всиновлення у здорових дітей до 10 років.
Цифри, погодьтеся, виходять за ті усталені рамки, в які загнала себе більшість суспільства. Це феномен, який, гадаю, ще належить осмислити фахівцям. Утім, уже зрозуміло, що він має кілька складових.
По-перше, Рівненщина — область, яка займає перше місце в Україні (отже, і в Європі) за рівнем народжуваності: для Полісся сім’ї з 12—15 дітьми — радше правило, ніж виняток. І саме багатодітні сім’ї готові відкрити двері та серця для сиріт. По-друге, в нашому краї глибоко шанують християнські цінності. Нарешті, по-третє, на цей благодатний грунт лягає ненав’язлива, але професійна та системна робота відповідних служб.
Україна без сиріт у серцях
Ростислав Радчук із Здовбиці Здолбунівського району — один із тих батьків-вихователів, які віддають серце дітям — власним і прийомним. Я була в його «Батьківському затишку» 2004-го. Тоді він створив два дитбудинки сімейного типу для 10 дітей. Тепер до них додалося ще чотири таких будинки і три прийомні сім’ї. За 12 років він узяв під своє надійне крило 56 дітей, з них 21 дитина уже пішла в самостійне життя, а четверо його рідних дітей теж подарували родини сиротам. Добро, виявляється, розмножується в геометричній прогресії, попри вкрай мінливу політичну та економічну погоду за вікном… Уже вибілений сивиною пан Ростислав каже, що дорослим сиротам переважно нікуди подітися: діти йдуть від них і повертаються, бо не всі в цьому непростому світі розуміють сирітство. Тому мріє зберегти ці душі, дати дітям долю, а тоді, каже, можна спокійно відходити до Бога.
«УК» побував у гостях ще в однієї родини, що випромінює добро: «12 сонечок Орисі Примак» — таку називу мав наш матеріал, що викликав резонанс у читачів. А невтомна вчителька рідної мови Орися Примак не зупиняється: вона стала мамою вже 15 дітлахам.
— Ми приїхали до вас з Україною без сиріт у серцях, — сказав рівнянам один із засновників громадської ініціативи «Україна без сиріт» батько-усиновлювач Дмитро Мелешко, який переїхав з окупованого Криму до Києва. — На велосипедах разом із вихованцями ми проїхали вже понад 15 тисяч кілометрів, щоб привернути увагу до розв’язання проблеми сирітства. На Рівненщині атмосфера справді особлива: тут горить той незгасний вогник любові до дітей, якого немає в інших. Вдумаймося: в Україні 104 тисячі дітей виховують в інтернатах, з них лише 7 тисяч — справжні сироти, решта — соціальні, тобто сироти, в яких батьки живі. З іншого боку, 1991 року в Україні було 13 мільйонів дітей, нині — лише 7,5 мільйона.
У Європу з радянським приданим?
Убивча статистика, яка, погодьтеся, не залишає нам права «не помічати» сиріт прихованих, тобто соціальних. Одну з таких знаю особисто. Як вихованка інтернату Катруся (ім’я змінено) свого часу поїхала на південь Франції, де її взяла на оздоровлення небайдужа родина. Французи так прикипіли до нашої дівчинки, що захотіли вдочерити: вони й гадки не мали, що в українських інтернатах може перебувати дитина, в якої живі батьки. Цієї весни французька мама Каті, залишивши на два тижні власних дітей, приїхала до Рівного: винайняла кімнату в готелі, куди забрала дівчину з інтернату, щоб поспілкуватися та обговорити майбутнє, адже наступного року їй вирушати в самостійне життя. Рідна мама в цей час розв’язувала свої проблеми із черговим співмешканцем.
В цивілізованих країнах дітей, які мають проблеми у власних сім’ях, не ізолюють в інтернати, а поселяють в інші так звані професійні родини, що мають статус патронатних вихователів. Це зразок сім’ї, де дитина бачить, як тато поважає маму, як вони обоє люблять дітей. Усе спрямовано на те, щоб розв’язати проблему в зародку, а не законсервувати її.
— Ми ж, на жаль, на роки консервуємо проблему в інтернатах. Навіть більше: часто підтягуємо її за вуха до профілю цього закладу, — каже Віктор Марчук. — Якщо в районі є, скажімо, інтернат для дітей із психічними вадами, його вихованцями на добрих 60% будуть діти з цього району. А там, де немає, «немає» й неповносправних. Якось так, на превеликий жаль, виходить. У масштабах країни це колосальні кошти! А світ уже давно йде іншим шляхом: соціалізації таких дітей, інклюзивної освіти та виховання. І ми теж не можемо йти в Європу з таким «приданим», діти не можуть бути заручниками чиїхось забаганок чи впертого небажання змін. Тому в державі напрацьовують стратегію реформування інституційного догляду дітей. Координує цю роботу уповноважений Президента з прав дитини Микола Кулеба. Сподіваюся, до кінця року матимемо стратегію, а далі справа за законами та підзаконними актами.
Як на мене, дуже важливо, щоб ця робота тривала паралельно з децентралізацією. Бо коли на місцеві бюджети передадуть, скажімо, 21 інтернатний заклад, який нині функціонує лише в системі освіти Рівненщини, кілька інтернатів із системи соцзахисту та два дитячі санаторії, тоді громади прорахують їхню доцільність до копійки. Тому не відкладаючи в довгу скриньку надто важливо провести фаховий моніторинг (до робочих груп можуть увійти представники влади та громадськості) інтернатів, щоб мати реальну картину: кого там виховують і в яку копійку це виливається.
ДУМКА ФАХІВЦЯ
Світлана БОГАТИРЧУК-КРИВКО,
заступник голови Рівненської ОДА,
член офіційної делегації України в конгресі місцевих
та регіональних влад Ради Європи:
— Погоджуюся з думкою, що запобігти прихованому сирітству в Україні допоможе децентралізація: де, як не на місцях, краще знають, яка мама і навіщо влаштовує дитину в інтернат? Хтось це робить, щоб перекласти на плечі держави відповідальність, зокрема матеріальну, але отримує від неї соціальну допомогу на цю дитину.
Рівненщина демонструє позитивні приклади справді європейського розв’язання проблеми. Коли в Раді Європи розглядали ці питання, я розповідала про досвід Рівного як міста, сприятливого для дитини. І говорила про наші міські центри «Пагінець» та «Особлива дитина»: це заклади з денним перебуванням, куди батьки привозять дітей для отримання комплексу медико-реабілітаційних послуг.
Отже, ми не ставимо сім’ї перед дилемою: або хвора дитина вдома, або інтернат і, відповідно, роз’єднання сім’ї. Послуги надають на такому рівні, що значна частина дітей швидко вливається в дошкільні та шкільні колективи без жодного дискомфорту. До цих закладів просяться сім’ї з райцентрів, бо люди чудово розуміють, що для їхніх дітей краще. Ще далі пішов Рівненський будинок дитини: тепер тут розвивають реабілітаційну складову, а діти можуть перебувати разом із мамами, яких не замінять найтурботливіші вихователі.
Ми в Google+