Днями побував у Сумському обласному краєзнавчому музеї з доволі приємною місією. Разом з його працівниками оформив і підписав документи про передачу низки документів і матеріалів, що стосуються життя і творчості талановитої оперної співачки, заслуженої артистки України Олександри Жили (1924—1978), яка народилася на Сумщині, свого часу співала на сцені столичної опери разом з уславленими Борисом Гмирею, Белою Руденко, Петром Білинником, Іваном Паторжинським… Її голос пам’ятають і високо оцінюють наші легендарні сучасники Дмитро Гнатюк та Анатолій Мокренко.

Ось тільки одне «але». Про володарку унікального ліричного сопрано сьогодні майже нічого не знають сучасники. Можливо, і сам би належав до їх числа, якби не щаслива обставина.

Свого часу, спілкуючись з давнім товаришем — земляком, уславленим дворазовим олімпійським чемпіоном веслувальником Олександром Шапаренком, — почув про киянина Володимира Купріянка, теж у минулому спортсмена. З’ясувалося, що він  єдиний син тієї самої Олександри Жили, яка залишила свій багатий оперний та домашній архів. Аби не спокушати долю, Володимир Олександрович і вирішив віддати мені архів або на збереження, або для підготовки публікації про свою талановиту маму.

Коли ж почав гортати альбоми, знайомитися зі світлинами і переглядати документи, переконався: який багатющий світ відкривається перед очима! І в його епіцентрі вона, Леся Жила, і її легендарні сучасники. То хіба міг пройти повз цю історичну цінність?

Ретельно вивчивши і скопіювавши архів, подумав: а який сенс тримати вдома таке багатство? І чи не краще буде, якщо з ним ознайомляться й інші земляки та гості обласного центру? Тож близько року тому із чистою душею  запропонував упорядковані матеріали краєзнавчому музею. За цей час його працівники провели кілька виставок, які викликали непідробний інтерес у відвідувачів. На одній з них побував і сам Володимир Купрієнко. А ось цими днями вже офіційно узаконили статус матеріалів, що остаточно стали власністю музею. Спілкуючись з працівниками закладу, зокрема з директором, заслуженим працівником культури Владиславом Терентьєвим, поцікавився: наскільки активно збагачується музейна експозиція новими матеріалами? Як з’ясувалося, застою хоч і немає, однак і про ренесанс говорити не доводиться. Питання поповнення покладене головним чином на колектив, який, звісно ж, старається, хоча далеко не все йому по силі.

Так, значною мірою виручають сумські митники — левову частку конфіскованої культурно-мистецької контрабанди вони передають музею. Тут і раритетні книги, і монети, і нагороди, і світлини… Дещиця перепадає від благодійників: дивися, десь колись хтось та й розщедриться на раритетний подарунок. Але все це з розряду випадкового, бо чіткої і постійної підтримки поповнення фондів, на жаль, немає. Причина традиційна і банальна — нестача коштів.

А тим часом процвітають антикварний, букіністичний, філателістичний та інші види ринку. І господарюють на ньому всілякого роду грошовиті колекціонери, які буквально вихоплюють з рук ті чи ті раритети, що могли б скласти окрасу будь-якому музею. І як тут не погодитися з думкою, що останніми роками музейні цінності поступово перекочовують до приватних зібрань і ними можуть милуватися й насолоджуватися лише їхні власники чи найближче оточення.

То чи не станеться так, що з роками державні музеї остаточно програють конкуренцію приватникам, а  колекціонерам і екскурсантам доведеться проситися до них у гості? Аби, вважай, з-під поли їм показали ті чи ті історичні раритети…