Так і є насправді. І не із солідарності, а за походженням. І можете казати про людський егоїзм і про те, чия сорочка ближча до тіла. Та навіть за високої здатності до співчуття ти зовсім по-іншому сприймаєш факт, що не якась літня жінка, а твоя мати з жахом вдивляється в палаючий небосхил і похапцем збирає речі, щоб шукати прихистку якнайдалі від рідної домівки. Що здригається від вибухів не якесь одне із тисяч, може, нічим не гірших українських містечок, а саме те, де ти народився і виріс.

Що громадяни, які, не полишаючи небезпечної місцини, організовують евакуацію населення — то не якісь абстрактні чиновники «при виконанні», а люди, яких знаєш з дитинства і з якими сподіваєшся ще багато-багато разів побачитися.

На щастя, вже можна видихнути: в самій Калинівці жертв і великих руйнувань немає. У селах, наближених до епіцентру вибухів, — кілька згорілих хат, кілька травмованих. Загалом люди кажуть: ще легко відбулися. І це означає, що могло б бути набагато важче.

Рятували дерева, що росли довкола складів, та, мабуть, сам Господь Бог не послав жодного керованого випадком боєприпасу у скупчення людей, доки вони ще не виїхали з домівок у безпечне місце, здебільшого до родичів у селах.

Рятувала місцева влада, що організовувала максимально швидку евакуацію. Рятували просто небайдужі земляки — соц мережі рясніли повідомленнями на кшталт «Усі, хто не можуть виїхати з Калинівки, набирайте... Оля, Вадим. Допоможемо». Дах над головою і гарячу їжу пропонували евакуйованим вінницькі кафе.

Рятували близькі люди — навіть ті, що були далеко, — бодай словом підтримки. Воно було не зайвим. Бо навіть зараз, коли можемо говорити про відносний хепі енд, ще не всі оговталися від шоку.

Зворушила й акція Київстару, який надав по 100 бонусних гривень абонентам, котрі телефонували з/або в Калинівку. Передусім як ще одне свідчення небайдужості.

Рятували всі, хто як міг.

І в цьому навіть якось губилося питання: від кого? Розумію, комусь дуже хотілося, щоб було від ворожих диверсантів. Так хотілося, що про це з упевненістю говорили тоді, коли здоровий глузд відкидав саму можливість про щось говорити напевне. Ситуація набувала якоїсь анекдотичності на тлі повідомлень про те, що напередодні калинівської катастрофи на Вінниччині проводили антитерористичні навчання. Навіть не знаю, яка з диверсійних версій була ганебнішою — та, що від початку і вповні провтикали підступного супостата, чи та, що знали про нього, всім кагалом ловили, а впіймали тільки облизня.

Уже б краще погоджувалися на недопалок. Як пропагандистський хід таке теж не спрацьовувало, бо потрапляло в дисонанс з уявленнями місцевих людей про цей випадок.

Були серед моїх знайомих і ті, хто й при цій нагоді слав прокльони всюдисущому Путіну. Проте більшість схилялася до думки, що руйнівна сила вітчизняного нехлюйства самодостатня.

Безглуздо було б шукати винних і в далекому радянському минулому, мовляв, вирішили робити склади у густонаселеній місцевості. Можливо, тоді ця обставина компенсувалася значно краще поставленою службою з охорони арсеналів. Жодних інцидентів з боєприпасами ні на моїй пам’яті, ні на пам’яті моїх батьків не було. Згодом, за півтора десятиліття, хто вам заважав вивезти їх у безпечніше місце, коли небезпеку вже зауважували?

Калинівчани почали бити на сполох ще років з дев’ять тому, коли рвонуло на Лозовій. Що вони не помилялися, з’ясувалося тільки нині. Хто винен, з’ясовуватиме слідство. Єдине, що можна почути з цього приводу від людей, те, що вони не хотіли б побачити в ролі вичерпних винуватців солдатиків, що чергували тоді на складах і були найближчими до смерті й першими, хто чинив їй опір.   

Про те, що проблема наших арсеналів системна і потребує розв’язання на державному рівні, цими днями було сказано не раз, тож не повторюватимемося. Говоримо тільки про тих, хто прийняв на себе чергове загострення хронічної болячки.

Калинівчани поводилися організовано і досить-таки дисципліновано. Хоч сама по собі масштабна ґава, піймана силовиками, не налаштовувала особливо їм довіряти. Тож попри повідомлення про поліційне патрулювання містечка, люди вже наступного дня після перших вибухів, не чекаючи на дозвіл, почали пішки, обходячи пости, повертатися до домівок, щоб не допустити їхнього грабунку. Втім, масового мародерства в Калинівці не було. І подальша робота військових, котрі знешкоджували боєприпаси, що не розірвалися, викликала у жителів містечка тільки повагу.

На повагу заслуговували і самі городяни — згуртованістю, готовністю допомагати одне одному. Мимоволі згадувалися вже розтиражовані слова про те, що нинішня війна згуртувала націю.

Дуже хочеться, щоб її гуртувало щось інше. Бо нація, яку може згуртовувати тільки війна, неодмінно програє мир. І тоді війна з часом повертатиметься — як не виступом зовнішніх чи внутрішніх ворогів, то викидом якогось смертоносного нехлюйства. І жодна Калинівка, хоч би де вона лежала, від лиха не застрахована. А воно — те рідне маленьке містечко — є якщо не в кожного з нас, то в більшості.

Іван ШЕВЧУК 
для «Урядового кур’єра»