…Задраївшись у тісному напівзатопленому відсіку, вони відчайдушно продовжували боротися за живучість свого корабля. Водночас боролися ще й за власне життя. Причому врятувалися мусили або всі, або ніхто. Оскільки такий залізний закон спрацьовує для екіпажів підводних човнів під час «нештабних» та інших небезпечних ситуацій на холодній глибині. Отож, завдячуючи спільним зусиллям, і цього разу матросам та офіцерам таки вдалося приборкати пожежу у одному з аварійних відсіків та усунути інші пошкодження. А після команди з центрального поста: «Диферент на корму!» у втомлених підводників побільшало упевненості побачити небо спершу в перископ, а далі нарешті через відкритий люк рубки, звідки у відсіки увірветься свіже зазвичай солоне, а зараз аж трохи солодке морське повітря…

Так, він, морський офіцер, капітан 1 рангу Євген Баль побував у подібних бувальцях, адже служив на підводних човнах понад тридцять років. І, звичайно, неодноразово ходив у автономні плавання, що відбувалися в умовах, максимально наближених до бойових. Проте тоді, звісно, навіть уявити не міг, що найважча «автономка» –– остання у житті очікує його не у морських чи океанських глибинах, а на суші. А точніше, вдома і на донедавна мирній землі України.

До його будинку в селі Мелекіне неподалік Маріуполя російські «визволителі» та колаборанти ОРДО увірвалися 19 березня. Власне, озброєні зайди прибули сюди з чіткою метою –– схопити господаря без зайвих розмов. Оскільки Євген Баль був відомий у всій окрузі своєю принциповою позицією патріота України. Ще з лихого 2014 року він самотужки чи з колегами активно займався волонтерською діяльністю. Буваючи в усіх гарячих точках прифронтового Приазов’я, морський офіцер зустрічався з морськими піхотинцями чи прикордонниками та іншими захисниками Маріуполя і всієї України. Зокрема дарував їм свої книжки та бібліотечки української літератури, вів солідну просвітницьку і патріотичну роботу серед молоді.

Під час брутального обшуку «визволителі» знайшли кілька фото Євгена Баля з морськими піхотинцями та прикордонниками. А ще членський квиток Національної спілки письменників України. Це й стало додатковими «доказами фашизму»: нашого колегу відвезли до вже окупованого Мангуша, в підвалах якого три дні піддавали моральним і фізичним знущанням. І хоча його потім випустили на волю, жорстокі побої стали фатальними навіть для відносно міцного фізично і морально чоловіка у його 78 років. Точніше, 7 квітня Євгену Балю виповнилося б вже 79, але нелюди не дали дожити до цього: 2 квітня його не стало.    

Не вірите? Зламав шаблюку самому Тарапуньці

У біографічній книзі Євген Баля «Меридіани штурмана Барка» читач, звичайно, впізнав самого автора, який популярно розповів про свою флотську службу на морях-океанах. Проте під час наших зустрічей старший колега розповідав чимало цікавих історій зі свого дитинства, які могли б увійти до наступної книжки. Приміром, якось він, ще малим, зробив шкоду навіть самому Тарапуньці –– народному артистові УРСР Юрію Тимошенкові. Уявіть: хлопець зламав шаблюку, з якою актор виступав на сцені у якомусь героїчному образі. 

Євген Баль народився в Кременчуці на Полтавщині у родині режисера театру та актриси. «Під час гастролей до нас у гості прийшов дебелий дядько з шаблюкою, яка мені сподобалася найбільше. Я її тягав туди-сюди, аж поки батько не зауважив: мовляв залиш, бо ще зламаєш. А чоловік тільки засміявся і зауважив, що цю шаблю ніхто не зламає. Та поки вони пили чай чи щось інше, я серйозно взявся за зброю: стрибав на неї ногами тощо. Коротше, треба було бачити витріщені очі розгубленого актора, коли він побачив свою міцну шаблю, з якої я якось зумів зробив аж дві половинки…», –– згадував старший колега.

А ще якось зізнався: морем він «захворів» після прочитання книжок та фільмів на цю романтичну тематику. Це правда. Проте ще раніше, виявляється, стався випадок, після якого морську службу активно популяризувала для нього ще й мама. Одного вечора на неї, молоду жінку на вулиці напали четверо п’яних мерзотників. Її крик, на щастя, почув незнайомий морський офіцер, який був неподалік і прибіг на допомогу. Цей капітан-лейтенант зумів упоратися з нахабами і навіть провів маму додому. Отож відтоді доля хлопця, котрий ріс за театральними кулісами була вирішена раз і назавжди –– не сцена, а палуба чи відсіки військового корабля.

А як він іноді дещо кумедно наближався до мрії вже в юнацькому віці? Про цей випадок Євген Баль розповідав колись навіть в інтерв’ю для «Урядового кур’єра». Вже після закінчення школи він працював на одній з шахт Луганської області і вперше зустрів там справжнього моряка-підводника. «Звичайно, ходив за ним слідом, набридав розпитуваннями, розповідав про свої морські мрії і той не витримав і скористався довірливістю 17-річного хлопця. Каже: якщо я вип’ю пляшку горілки з горлечка, не відриваючись, обов’язково стану моряком. І я вихилив спиртне. Мої старші друзі сміялися, та не довго. Бо ми разом пішли на танці, але далі їм було не до розваг, бо довелося нести мене, немов важку колоду, додому», –– не без посмішки розповідав Євген Баль.

Не випадково зараз згадую ці усні та письмові спогади старшого колеги і друга. Адже вони стали темою обговорення під час нашої останньої зустрічі. Минулої осені ми побачилися у Пущі-Водиці, куди капітан 1-го рангу приїхав до військового санаторію. Гуляючи парком, обговорювали наступну книжку письменника, яку він готував і куди увійшли певні дитячі та юнацькі веселі пригоди. Євген Миколайович навіть переслав мені рукопис і до 24 лютого ми дружно виношували абсолютно мирні творчі плани.       

«Все нормально. Тримаємося»

А щодо військово-морської кар’єри Євгена Баля, то вона, без перебільшення, йому вдалася. Після закінчення вищого військово-морського училища ім. Фрунзе у Ленінграді служив на підводних човнах Північного та Тихоокеанського флотів. Горів, тонув, тобто пройшов крізь всі «принади» тривалої підводної морської одіссеї. Остання його посада –– флагманський штурман дивізії ракетних підводних човнів стратегічного призначення.

До чого веду? До того, що в минулому підводник, капітан 1-го рангу, член Національних спілок письменників та журналістів України, людина з великим життєвим досвідом Євген Баль, як ніхто інший, знав, що будь-які аналогії нинішніх реалій Приазов’я із підводною «автономкою» дещо штучні. Адже у відсіках човна, нехай навіть вигорілих, задимлених, напівзатоплених чи взагалі заповнених водою за живучість корабля та його екіпажу борються спеціально підготовлені для цього чоловіки у смугастих морських тільниках –– матроси, старшини, мічмани та офіцери. А нині у напівтемних підвалах Маріуполя та довколишніх сіл під час обстрілів здригаються і з надією позирають на стелю (не падає?) переважно цивільні люди старшого віку та малолітні діти… Це проти них, мирних людей, некомбатантів, воюють схильні до звірячої жорстокості путінські загарбники.

Також велика різниця в тому,  що теперішня сухопутна «автономка» нітрохи не навчальна, а справжня. А вона, не секрет, неймовірно важка, нестерпна, моторошна, жахлива, нелюдська і водночас антиукраїнська.

Наприкінці лютого ––– на початку березня ми спілкувалися не так часто насамперед через перебої зі зв’язком. Утім, попри все згадане жахіття, завжди чув у трубці відносно бадьорий голос колеги. А коли не міг говорити, надсилав мені лаконічні повідомлення типу: «Все нормально. Тримаємося».

А своєрідний сигнал «SOS» –– важку звістку про арешт 19 березня отримав вже від дружини Євгена Баля. Зважаючи на донецький відповідний досвід щодо дій після затримання українців та прохання родичів, ми свідомо утримувалися оприлюднювати та поширювати цю інформацію, аби не нашкодити бранцю катівень… Хоча й повідомили до відповідних силових структур. У всіх нас були сподівання і обіцяння від «джерел», що колегу через день-другий випустять. Зрештою, так і сталося 21 березня, що й підтвердив звісткою Євген Миколайович: «Я вдома. Все гаразд».

Втім, наступного дня у телефонній розмові колега таки розповів, що оте «гаразд» є відвертим перебільшенням. Молодих озброєних здорованів нітрохи не зупинило навіть те, що перед ними заслужений морський офіцер, член Національних спілок журналістів і письменників, зрештою немолодий вже чоловік на порозі свого 79-річчя. Його активно «перевиховували», тобто били чим попало й по чому попало. Також потерпілий на мої розпитування підтвердив про деякі серйозні ушкодження, але оптимістично запевнив, що зможе одужати. Ми ще встигли домовитися: через пару днів відпочинку від знущань запропонуємо йому відносно безпечний маршрут, яким вже вдалося «витягти» до України кількох людей із моторошного Маріуполя. Він погодився, хоча раніше про перспективи виїзду навіть не хотів говорити.

І все! Знову настала задовга моторошна пауза мовчання: на дзвінки та повідомлення ні Євген Баль, ні його дружина не відповідали. Так тривало, аж до 7 квітня, коли до мене через соціальні мережі  донесли моторошну звістку про смерть Євгена Баля. Причиною трагедії всі, хто достеменно знає ситуацію, називають наслідки побоїв та катування ветерана флоту, письменника, журналіста, світлої, чесної, принципової, порядної людини. І насамперед –– українця, а якраз це й не могли йому пробачити рашистські нелюди.  

Донецька обласна організація Національної спілки письменників України вийде з проханням до керівників НСПУ щодо клопотання про нагородження Євгена Миколайовича Баля орденом «За мужність». Посмертно.  

Я ж особисто мушу допрацювати рукопис майбутньої книжки старшого колеги і зробити все, аби вона побачила  світ. Вона, певен житиме, як і вічна пам’ять про замученого російськими нелюдами справжнього офіцера, мужнього патріота України Євгена Баля.