Цього липневого дня, як і 100 років тому, коли майбутній митець з’явився на світ, у Ржищеві так само яскраво світило сонце. Воно було скрізь: на Іван-горі, на широченних плесах Дніпра, на вулицях і обличчях людей. Сонечко з цікавістю зазирало у вікна будинку культури, де до 100-річчя художника відкрили виставку «Виходь на світовий рівень». Невтомні промені навідалися і до тінистого місця на старому кладовищі, де поховано художника поруч із мамою Настею, яка померла тоді, коли йому не виповнилося навіть року. І саме завдяки мамі, як розповіли пізніше старожили, він народився під сонцем, а не у темному льоху.

Виявляється, 7 липня 1921 року у Ржищеві гримів запеклий бій загону селянської армії проти підрозділу червоноармійців. Отож майбутній молодій мамі пропонували піти до безпечного підвалу. Та вона навідріз відмовилася. Сказала: мовляв, не хочу, аби найперше, що побачить дитина на білому світі, була темрява.

Іванко народився при яскравому денному світлі, та найпершим, що почув, став гуркіт бою. Тому в наступному житті було те самісіньке: яскрава непересічна творчість, а поряд дуже важка і навіть несправедлива доля, численні перешкоди, тиск, проблеми.

«Це справа не для мене…»

Завдяки зібраним по крихтах ним самим та земляками спогадам є підстави стверджувати, що малювати Іванко почав ще змалку. Можливо, потяг до творчості відчув під впливом мальовничих краєвидів Ржищева: зелені кучеряві садки і левади, висока Іван-гора та кручі над Дніпром, золотий річний пісок. І на цьому піску він захоплено малював паличкою те, що купчилося в багатій дитячій уяві: ніким не бачені квіти і тварини, химерні орнаменти чи візерунки. Та ці твори на піску були недовговічними, а тому якось наважився прикрасити ними стіни хати, які перед святами вже старанно вибілили.

«На Великдень батько з мачухою поїхали до сусіднього села до мачушиних родичів. Часу було достатньо. Вугіллям на стіні, почавши з покуття, де горіла лампадка, намалював богів, ангелів, сонце — зеленим. Працював, видно, з натхненням. Замальовані були всі вікна, всі стіни. Орнаменти з рушників, що обрамляли ікони, було перенесено на білі стіни», — згадував у щоденнику через багато років художник.

А того дня він дуже хвилювався: як батько і особливо мачуха відреагують на його творчість? Не покарають? Утім, дорослі були настільки приголомшені побаченим, що ніхто з них навіть словом не дорікнув йому за розмальовані стіни. А батько невдовзі привіз хлопцеві в подарунок кольорові олівці та папір.

1933 голодного року тато, передбачаючи, що в цих умовах він може не вижити (так незабаром, на жаль, і сталося), аби врятувати сина, відправив його через знайомих до Києва з надією прилаштувати в дитячий будинок. Та хлопець не потрапив у цей заклад і тривалий час жив у незнайомому місті безпритульним, а згодом у прийомній родині. Потім потрапив до художньої школи, куди його з огляду на очевидні здібності прийняли відразу на другий курс. У той непростий період він отримав і друге ім’я Валентин.

Далі були війна, морська піхота, бої під Новоросійськом, два поранення, щоденник і донос від «друзів», СМЕРШ, північні табори, лист на його захист від військового прокурора самому Калініну і нарешті знову Київ і художній інститут.

Творчий шлях талановитого художника Івана-Валентина Задорожного в епоху соцреалізму почався відносно успішно і вже одні з найперших його робіт було відзначено: він отримав звання заслуженого художника УРСР і мав подальші чудові творчі перспективи. Та не забронзовів, бо не міг змиритися з тим, що його оточувало. Про це свідчать і рядки зі щоденника, писані після одного із засідань художньої ради у спілці художників: «Огидне відчуття. Стомився. Це справа не для мене. Атмосфера підлабузництва і лицемірства». Або: «Створи собі такий клімат совісті, коли будь-яке відхилення від істини, всякий нюанс фальші, неправди, несправедливості будуть викликати в тобі, в твоїй душі відверту відсіч».

Керуючись цим постулатом, художник, оселившись на початку 1960-х років у селі Балико-Щучинка біля Ржищева, почав роботу над картиною «Мої земляки». Повернувшись до своєї справжньої сутності, він знову, як і в дитинстві, став розмовляти українською мовою, хоч немало колег обурювалися, насміхалися чи називали націоналістом. А картина вийшла не парадна, а трохи сумна і водночас світла, бо на ній було зображено реальних людей, які переживши війну, голод, руїни і страждання, вистояли і перемогли.

«Мої земляки» («На місці минулих боїв») (1963—1965) — своєрідний протест проти художньої і сюжетної спрямованості світлого майбутнього. Фото з сайту archive-uu.com

Ось так — без патетики і пафосу — тоді не писали, тому його недоброзичливці вже зловтішно потирали руки в очікуванні розправи над автором, але цього не сталося. На всесоюзній виставці робота «На місці минулих боїв» отримала нагороду, а художника навіть назвали новатором. А ще стало очевидно, що відтоді почався інший Задорожний, який в умовах неабиякого тиску зумів обстояти власну ідентичність і виробив унікальний стиль з дуже виразним генетичним кодом української нації. Він трохи пізно прийшов до українства, але прийшов туди дуже впевнено і назавжди.

Стежками Задорожного

Зайве казати, що у Ржищеві неабияк шанують земляка — людину складної долі й неабиякої творчої сили. Чого тільки варто, що тут створено музей образотворчого мистецтва імені Івана-Валентина Задорожного. А до його ювілею відбулося відкриття відразу двох виставок — про життєвий і творчий шлях художника та виставка живопису учасників іменного пленеру «Стежками Задорожного».

«Присутність великої кількості поважаних гостей та урочистості трохи розбудили наше місто від буденності й знову привернули увагу до творчості Івана-Валентина Задорожного. Так і має бути, адже ми всі дуже пишаємося, що тут народився, жив, працював і спочиває художник світового рівня. Його унікальну творчість із яскраво вираженим українством вивчають і вивчатимуть у майбутньому.

А за збереження непересічної творчої спадщини майстра велика вдячність його родині: вдові Надії Яківні, доньці Наталії та синові Богдану, які завжди разом з нами. У місті вже чимало зроблено для вшанування пам’яті нашого земляка, однак хочеться значно більшої уваги і підтримки на рівні обласної й державної влади для популяризації творчості художника», — каже голова Ржищівської об’єднаної територіальної громади Крістіна Чорненька.

До речі, в рідному місті Задорожного напередодні ювілею депутати міської ради одностайно ухвалили рішення про відзначення краянина званням «Почесний громадянин Ржищева». Атрибути цієї поваги голова ОТГ привселюдно вручила музі митця Надії Задорожній. Майже всі присутні на урочистостях висловлювали переконання, що з огляду на величезний внесок у становлення і розвиток української культури й мистецтва існує велика доцільність створення у Ржищеві музею Івана-Валентина Задорожного. Таку перспективну ідею підтримує і місцева влада, і керівники Національної спілки художників України. Інша річ, що втілення в життя цього проєкту не потрібно відкладати до чергової знакової дати чи аж до другого сторіччя художника.

«Переконаний, що найбільша нагорода для мого батька — увага до нього і його творчості. Адже він жив і працював для людей. Життєвий і творчий шлях художника вшановують і в Києві, а вивчаючи його роботи, колеги, мистецтвознавці та звичайні люди щоразу наново відкривають для себе Задорожного як художника-мислителя», — розмірковує його син Богдан.

Після повернення зі Ржищева до Києва вже наступного ранку ноги самі повели мене до річкового вокзалу на Дніпрі. Тут, на Подолі, у важкі 1930-ті малий Іванко щодня приходив на пристань і зустрічав пароплав, що приходив сюди із Ржищева. Хлопчик, який ночував і харчувався де доведеться, уважно вдивлявся в обличчя людей з рідного міста. А раптом його, навіть замурзаного, хтось упізнає? Може, пожаліє, дасть попоїсти і забере із собою додому. Та дива не ставалося, і хлопчик йшов до причалу, де стояли баржі, й за харчі носив вантажі чи виконував іншу роботу.

До речі, трохи символічно, що неподалік місця, де майбутній художник з надією виглядав земляків, Володимирською гіркою рухається фунікулер. І саме на її верхівці знов зустрічає земляків та інших відвідувачів Іван-Валентин Задорожний. Точніше, не він сам, а одна з його фундаментальних робіт — різнобарвні вітражі на верхній станції. А це зайвий привід, що пленер «Стежками Задорожного» варто проводити не тільки на малій батьківщині майстра, а й у столиці, де він ствердився як художник і де досі збереглися його роботи: виразні вітражі, гобелени, різьблення та розписи.

ПРЯМА МОВА

Надія ЗАДОРОЖНА,
вдова художника:

— Скільки пам’ятаю, він дуже багато працював. Весь час був у творчій роботі й жив нею. Усього вчився й у творчості наздоганяв сам себе. Ще він дуже любив людей, особливо земляків, і свої картини для них і з них, а тому чимало жителів довколишніх сіл потім впізнавали себе на цих роботах. А мене просив допомагати ось як. Наші сільські люди не звикли позувати художникові. Тому я трохи відвертала їхню увагу розмовами, доки він малював.

Розпитувала їх про різні життєві історії, які переповідала. Завдяки цьому люди на полотнах були справжніми: з характерами, емоціями. Такою стала й картина «Мої земляки», де всі побачили не трафаретне уславлення «героїв праці», а возвеличення простої людини.

А його любов до української народної творчості відчувалася завжди: наприклад, коли йому позувала, він просив, аби читала українські вірші, співала пісні та розповідала казки.

Фото з сайту ukraineartnews.com

ДОСЬЄ «УК»

Іван-Валентин ЗАДОРОЖНИЙ.  Український художник-монументаліст, графік, живописець.

Народився у селянській родині 7 липня 1921 року в місті Ржищів на Київщині. Малювати почав з малих літ. Під час Голодомору 1932—1933 років батько відправив його до Києва, де він згодом потрапив до Державної художньої середньої школи ім. Тараса Шевченка.

Учасник Другої світової війни. Закінчив Київський державний художній інститут. Створив багато талановитих художньо-мистецьких творів, серед яких живописні полотна, монументальні об’єкти та графіка.

Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1960 року. Відзначений премією Ради міністрів СРСР. Лауреат Шевченківської премії (1995, посмертно).

Помер 21 жовтня 1988 року. Поховали у м. Ржищів.