«Заходьте, будь ласка, до нашої господи, саме капусняк готовий», — запрошує господиня до нової рівненської квартири. Як кажуть, з порога пізнаю в ній землячку, бо тільки на сході й у центрі України улюблена страва — капусняк. Бачимося вперше, а відчуття, що знаю Валентину Миколаївну та Олександра Андрійовича Галичів давно, не полишає. Буває ж таке: споріднені душі!

Вони працюють у Національному університеті водного господарства та природокористування, обоє — професори кафедри державного управління, документознавства та інформаційної діяльності. За їхньої активної участі з початком навчального року тут з’явилася нова спеціальність — журналістика. Валентина Миколаївна — доктор філологічних наук саме за нашою професією, Олександр Андрійович — літературознавець, за його підручниками, зокрема з грифом Міносвіти, вчаться студенти в Україні.

Відчуваю: їм так багато хочеться розповісти — накипіло! І наболіло теж. Коли у твоє усталене й уже імените життя, яке власною працею та розумом  творив не одне десятиліття, вривається війна, не кожен зможе почати його спочатку. Вони змогли: а хіба, кажуть, у нас був вибір?

Мимоволі ставлю себе на їхнє місце: розгубилася б? Так! Але знову з чистого аркуша складала б іспит на вірність цій примхливій пані — журналістиці. Врешті, нічого іншого робити не вмію. І знову ми на одній хвилі.

Родове гніздо Олександрівка

— Моє родове гніздо в Олександрівці поблизу Мар’їнки та Красногорівки на Донеччині, — розповідає Валентина Миколаївна. — Тепер про ці населені пункти вже знають навіть діти. Хата, в якій народилася й виросла, сьома від лінії розмежування: тільки, на жаль, не в наш бік. Не знаю, чи вціліла вона, чи ще виглядає мене.

Олександр Андрійович теж із Донеччини, в Донецькому державному університеті ми вчилися в одній групі. Коли одружилися, разом вирішили йти в науку. Доля закинула нас до Рівненського педагогічного інституту: тут захистили кандидатські дисертації, а чоловік ще й і докторську, в Рівному народилися наші сини Андрій та Артем.

А потім їх запросили до Луганського державного педуніверситету імені Тараса Шевченка, який незадовго (зокрема завдяки їхнім зусиллям) став національним. Старший син Андрій, який уже закінчував інститут, зупинив вибір на Рівному, молодший поїхав з батьками.

На календарі був 1998-й. Доволі стримане (якщо не сказати більше) ставлення до всього українського в російськомовному регіоні. А Галичі були українцями в повному сенсі: не втомлювалися переконувати, що добре знати мову своєї країни — моральний обов’язок кожного, хто тут живе. Не кажучи вже про студентів університету!

Валентина Миколаївна працювала над докторською дисертацією, яку успішно захистила в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, і стала першим доктором наук із журналістики на лівобережжі України. Допоміг Олесь Гончар: вона невтомна дослідниця та упорядник його публіцистики. В основі дисертації — 860 сторінок її монографії «Олесь Гончар — публіцист, журналіст, редактор: еволюція творчої майстерності». І якщо 1998-го Олександр Галич був восьмим доктором наук у Луганському університеті, то 2014-го тут працювало вже 108 докторів у різних галузях. Цей храм науки мав 27 тисяч студентів — більше, ніж у столичному Шевченковому університеті! Під керівництвом ректора Віталія Курила виш дихав на повні груди й жив повноцінним життям. Галичі відкрили аспірантуру й докторантуру з української літератури, теорії літератури та журналістики й видавничої справи (Валентина Миколаївна підготувала 10 кандидатів наук у нашій професії) і наблизилися до створення інституту журналістики та соціальних комунікацій. Обоє заві­дували кафедрами: вона — журналістики та видавничої справи, він — теорії літератури та компративістики.

І раптом — війна

У травні 2014-го з Ізвариного пішла техніка на Донецьк через Луганськ. У липні Луганськ бомбардували: сім’я перейшла жити в коридор — якнайдалі від вікон, у які могли влучити снаряди. Але ще працював інтернет та телефони — міський і мобільний. Тож  на 17 липня купили два квитки на Київ — для Валентини Миколаївни й невістки, яка мала б сісти на поїзд із півторарічною онучкою Улянкою. Олександр Андрійович і молодший син Артем, теж викладач, вирішили залишитися, щоб наглядати за квартирами.

— Розтрощеним обійстям університету Олександр Андрійович вивів мене до зупинки. Після тригодинного бомбардування — абсолютна тиша. Стояли довго — нічого не їхало. Аж раптом удалині побачили якусь цяточку, що начебто збільшувалася: так, маршрутка! — пані Валентина й сьогодні не може приховати емоцій. — Він закидає мої речі, двері зачиняються. У салоні — двоє чоловіків-пасажирів приблизно 40 та 70 років. Відвертаємося від вікон, бо скрізь руїни. Здавалося, їдемо по річці Стікс — у пекло. Але таки доїхали до вокзалу, вщерть заповненого людьми. А із сумок виглядали коти й собаки — ніхто не міг з ними розлучитися. Спочатку в поїзд завантажили поранених, потім зайшли ми. Невістка й онучка не приїхали, зв’язку з ними теж уже не було. Усі мовчали і плакали: чи ж доїдемо до Києва? Доїхали.

Валентина, звісно ж, одразу до Андрія в Рівне. Артем із сім’єю лише через тиждень дивом зміг виїхати з Алчевська: весь цей час родина сиділа в бомбосховищі. А 25 липня в Луганську не стало ні світла, ні води, ні зв’язку. Олександр Андрійович устиг виїхати, а потім разом із переселенцями зі Сватового дістався до Києва.

Ось воно, найбільше в світі щастя: родина знову разом! Нехай усі під дахом однієї квартири, нехай без зимового одягу, але ж  разом!

Вимушені переселенці Валентина і Олександр Галичі переїхали до Рівного, почали з нуля, а зараз сповнені нових планів. Фото надав автор

«Ми їдемо не в «ЛНР», а додому!»

Несподівано у середині вересня зателефонувала сусідка, яка залишилася сама на весь їхній будинок: «Не можу відбити вашу квартиру. Приїжджайте». Купили квитки на поїзд, який вирушав із Києва.

— Стоїмо на пероні. Більшість людей одягнена по-літньому, хоч уже зовсім не спекотно. Аж тут підходить знімальна група одного з національних телеканалів і питає то в одного, то в другого: «А зачєм ви туда єдєтє?» — «Хіба на нашому телебаченні вже російською розмовляють? — прориває мене. — А їдемо ми, — кажу, — не в «ЛНР», а додому, розумієте? До свого українського дому! Туди, де двоє моїх студентів написали пісню «Україна понад усе», туди, де живуть наші мрії й сподівання. Бо я таких, як ви, журналістики навчаю!»

Випалила в емоціях і одразу попросила, щоб не показували в ефірі, адже на неї чигатиме небезпека. Та не встигли доїхати, як зателефонувала колега із Запоріжжя: «Валентино Миколаївно, а ми вас щойно по телевізору бачили!» І що тут сказати про професійність, журналістську (і людську) етику? Тоді вони квартиру відбили. Але таке саме повторювалося двічі.

До речі, пісню «Україна понад усе» попросив Ігор Лубкович із факультету журналістики Франкового університету. Так Львів морально підтримував луганців.

«Україна моя в огні!»

Галичі вирішили нести високі стандарти журналістики тим, хто робить непростий вибір на користь нашого фаху. Їх прихистив технічний виш, і це начебто не його спеціальність. А чому ні: економічна журналістика в Україні, м’яко кажучи, не надто високого рівня, і саме тут можна відкрити цю спеціалізацію. Принаймні, у мирному місті їхньої молодості Галичі повні ідей та планів. Мають підтримку обласної організації Національної спілки журналістів України.

— Разом започатковуємо творчий конкурс «Хай пам’ять у слові озветься», до якого хочемо долучити учнів випускних класів, — розповідає її голова заслужений журналіст України Дмитро Тарасюк. — Нехай запишуть життєві історії учасників бойових дій на сході, волонтерів, воїнів-афганців, адже таких людей чимало серед нас. Маємо зберегти колективну пам’ять і залишити її для тих, хто прийде після нас, зокрема через книжку, роботу над якою розпочала професор Галич.

Ця ідея народилася у Валентини Миколаївни на лікуванні в обласному госпіталі ветеранів під Рівним. У кімнаті вона жила з Тетяною Маринич, мамою 22-річного героя з Рокитнівського району, який віддав життя за Україну. Її спогади, які записала професор, теж будуть у майбутній книжці. А ще матеріали про наших земляків Ігоря Волошина, першого загиблого рівнянина, «кіборга» Федора Мисюру, Героя України  Ігоря Гордійчука, оприлюднені на сторінках «УК».

— Україна моя в огні, я не можу мовчати, — каже Валентина Галич. — Доки події та деталі не стерлися з пам’яті їхніх учасників, маємо їх задокументувати, осмислити. А невдовзі це стане підґрунтям для історичних наукових досліджень та громадянським уроком для нащадків. Може, занадто пафосно звучить, але ж, погодьтеся, справедливо.

Це те, що можемо й просто зобов’язані ми зробити сьогодні, не відкладаючи на завтра. Про стільки життєвих хитросплетінь довідалася вона в госпіталі з перших вуст, від самих захисників, яких по-материнськи підтримувала, інколи витирала сльози, бо саме їй наважувалися вилити душу. Чи не найкращими ліками там стала арт-терапія: виготовляють ляльки-мотанки, пишуть картини. Та які!

— Максим з Олешок на Херсон­щині намалював двоє коней — чорного й білого: чорний — то образ чоловіка-захисника, білий — його ніжної супутниці, про яку мріяв цей сильний духом хлопець. А Євген, у якого на голові були шрами завбільшки з палець, створив жінку-ангела, крила якої склалися у вигляді серця. Уявляєте, як тонко й глибоко вони відчувають це життя?! Я теж виливала душу через картини, хоч ніколи раніше не тримала в руках пензля. Обрала за сюжет найрідніший для мене степ Донбасу, а крапля роси на ньому у вигляді великого, на всю картину, серця — втілення любові до рідного краю. Ось ця робота, вона дуже дорога для мене, — демонструє Валентина Миколаївна.

Тоді до госпіталю приїхав Президент, і там зробили виставку картин хлопців. Через невимовний біль, страждання, а часто й розпач вони тягнулися до прекрасного. Не зламалися, не зневірилися, не пішли в себе. Тож маємо частіше вклонятися їм аж до самісінької землі-матінки. Нашої української землі, бо з нами ж бо правда.

Галичі такі самі відкриті для світу, як і до 2014-го, коли, попри роки, були ще абсолютними романтиками. Хіба що романтизму трохи поменшало: світ, на жаль, виявився не таким відкритим до них, як вони до нього. Підсвідомо відчувають оте тавро: ви ж із Луганська. Їхні прізвища вилучили зі складу спеціалізованої ради із захисту дисертацій, редколегій — без жодних пояснень, позбавляли пенсії. Вони ж приходять до студентів зі світлими й відкритими серцями й вишуканою українською ставлять на крило майбутніх журналістів.