Нині єдина в Луганській області жінка-скульптор — вимушений переселенець. З Луганська виїхала 2014 року влітку, коли таксисти вже боялися везти на залізничний вокзал через обстріли. Кілька місяців провела в Києві, шукала роботу, але не склалося. Повернулася на Луганщину, бо покликали викладати в один з переміщених вишів, який тепер працює у Кремінній.

Її батьки — живописці Григорій Домненко і Маргарита Толоконникова. Три сестри, три доньки народилися в сім’ї луганських художників. Старша Галина теж стала живописцем. Молодша Любов — дизайнером. І тільки Катерина віддала перевагу пластиліну, глині, каменю.

Назустріч вітрам з Марусею Чурай

У дитинстві у відпустку найчастіше всі разом їхали до Алма-Ати, де кілька століть тому вкорінився відомий купецький рід Толоконникових. Піднімалися в гори до дідуся, який майстрував скрипки. А потім поверталися на улюблену батькову благодатну Полтавщину.

Батьків не стало водночас — через автодорожню аварію. Тоді Катерина була першокурсницею. Відтоді все сама. Ідея, виконання, вибір матеріалу для скульптури. Боротьба за власне художнє рішення: де межа дозволеного в мистецтві, грань, за яку не можна заходити, щоб не перетворитися на ремісника. Одне слово, майбутнього творця чекали дуже нелегкі роки.

Для дипломної роботи у київському художньому виші вона обрала Марусю Чурай — напівлегендарну українську народну співачку і поетесу часів Хмельниччини, яка жила в Полтаві.

«Обрала Марусю Чурай, бо в ній тісно переплелися містика, лірика і героїка», — розповідає Катерина Домненко. Вона не говорить про батька, про Полтавщину. Просто цитує рядки поеми Ліни Костенко.

П’ять разів Катерина Домненко в перші роки самостійної роботи в Луганську поверталася до образу поеми. І це її Маруся Чурай перемогла в 1992 році на конкурсі в Полтаві, коли там вирішили встановити пам’ятник. А за кілька років Катерина вступила до Національної спілки художників України.

Коли в Луганську заговорили про необхідність встановити пам’ятник воїнам-афганцям, знаходилися люди, котрі всерйоз вважали: «Якщо поставити БТР, до нього більше підуть і понесуть квіти». А ось скульптор Катерина Домненко та її колеги говорили містянам, що пам’ятник — не плакат і не шматок хліба, який купили, щоб з’їсти його сьогодні. Його встановлюють не на день, не на рік, а щоб прийдешні покоління змогли відчути трагізм і каяття. Тільки в такому разі пам’ятнику бути, а не припадати пилом в захаращеному і незалюдненому місці.

У 2006 році пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам в Луганську таки встановили. Його створила Катерина Домненко у співавторстві з архітектором Володимиром Знаменським.

«Цей пам’ятник має нагадувати, що немає нічого вищого за ціну людського життя», — вважає скульптор.

Грецькі герої, яких створила луганчанка

У 1990-ті дві сестри Домненко перебралися жити у Грецію. 1993 року викликали до себе Катерину. Хотіли підтримати матеріально. Але гордість ніколи не дозволяла їй жити за рахунок інших, нехай навіть найрідніших людей. Тож роботу знайшла і в Елладі. Спочатку на прохання гречанки, у якої зберігалася стара фотокартка коханої людини — єдина пам’ять часів Другої світової війни про бравого партизана, скульпторка виконала барельєф.

«Це був образ, швидше, вгаданий», — каже Катерина. Але він виявився настільки точним, що чутки про українську художницю миттю облетіли північ країни.

Очільники містечка Іринополіса побачили фотографії іншої її роботи «Музи», встановленої у клубі творчої інтелігенції Луганська. В Іринополісі саме збиралися спорудити на головній площі фігуру святої покровительки міста. Легенда оповідає, що Ірина зупинила битву з турками і стала символом миротвориці для всіх православних. Посадовці містечка звернулися із проханням до Катерини Домненко.

Майже рік роботи, і постала білосніжна фігура святої. Вона і тепер стоїть в Іринополісі, за задумом скульптора, назавжди опинившись ближче до синього неба, ніж до обпаленої сонцем землі.

Згодом у місті Едеса оголосили конкурс на монумент прославленому полководцеві Александрові Македонському і запросили Катерину Домненко взяти участь. Вона разом з архітектором Володимиром Знаменським терміново розробила проект  за надзвичайно короткий термін. Працювали день і ніч і зробили макет. Їхня ідея відкривала новий аспект: багатофігурна композиція втілювала винахід Александра Македонського нової тактики у військовій справі. Проект переміг у конкурсі. Але гроші на його реалізацію в Греції збирають і досі.

Коли настане час здійснення мрії?

Не можу не поставити художниці запитання: якби в Луганську з культурою було інакше, може, нічого й не сталося б 2014-го?

«Звичайно, — погоджується Катерина. — Стільки років зомбували населення, щоб воно не було суспільством, громадою, витруювали справжнє мистецтво, натомість віддавали перевагу сурогату від культури. Ось і підсумок: роз’єднання, безвір’я в істинні цінності, розвиток стадного інстинкту».

Щоправда, сама вона вибір на користь України зробила свідомо й одразу. І ось уже п’ятий рік поневірянь в орендованих квартирах. Та й на українській Луганщині поки що небагато місця для творчості. Нові пам’ятні знаки найчастіше являють собою звичайні плити — в межах передбачених коштів. Хоч неможливо визначити, що первинне — злидні духовні чи порожнеча в гаманці й кишені.

«Війна», — коротко коментує Катерина Домненко.

А яку роботу вона мріє виконати?

«Мені дуже прикро, що проект монумента «Соборна Україна» в Луганську так і не реалізували. Стільки всього було зроблено, стільки узгоджень і конкурсів пройдено. У Луганській області переміг спільний  з моїм чоловіком архітектором Володимиром Знаменським проект», — нагадує Катерина Домненко.

Ідея встановити в Україні монумент, який символізує єдність країни, давня, їй багато десятиліть. Луганський пам’ятник мав стати одним із п’яти: чотири по сторонах світу — в Ужгороді, Луганську, Чернігові, Миколаєві й один у столиці. Ідея давня, і вже немає живого Володимира Знаменського, її автора. Є тільки спільний проект, немов наказ.

«Яким мав бути монумент? — перепитує Катерина Домненко. — Арка, що сягала б висоти майже 40 метрів. У монументі використано ідею рушника. У народному трактуванні тканина рушника символізує природу рідного краю, а вишивка — місце людини у природі. У монументі форма рушника — це портал храму природи і духу українського народу. З боків рушника — вишивка, в яку поступово вплітаються рельєфи, що відображають найбільш значущі історичні події України. Крізь самий звід арки високо пролітає сокіл як символ незламної жаги волі. Внизу, під аркою, співає кобзар — як квінтесенція українського духу.

Ідея була дуже красива. Навіть не вірилося, що ми змогли таке створити. Але вже тоді я відчувала, що цей «рускій мір» просто тисне у всіх луганських інстанціях. То хтось викупив відведену під монумент землю, то ненависне ставлення до самої теми в архітектурній раді», — розповідає Катерина Домненко.

З Луганськом зрозуміло. Але як склалася доля монументів соборності в інших містах?

«За моїми даними, проектів так і не реалізували, — каже Катерина. — Хоч це чотири вектори, які мали зв’язати, зшити, об’єднати Україну».

Напевно, все це невипадково. Та коли ж настане час виконувати таке завдання?

«Думаю, більшість українців загартувалися у протистоянні з гібридом і усвідомлено борються за свою країну. Нині кількість таких людей стрімко зростає, бачу, яка патріотична й розумна в нас молодь. І це радує!» — стверджує Катерина Домненко.

Поруч з нею віриться, що попереду час здійснення мрій.