— Усе, більше ніколи не піду на Башмета! — обурено випалила фанатично закохана у музичне мистецтво пані Ірина. — Ну свій же хлопець, у Львові ріс, як же він міг поставити свій підпис під таким відвертим наклепом, яким намагаються виправдати загарбницьку політику Путіна у Криму? Замість заступитися за краян, як це роблять видатні особистості світу, підтримав агресію.

Утім, так, мабуть, скаже не лише пані Ірина, а й багато хто із львів’ян, закоханих у творчість маестро-альтиста, його віртуозно-експресивний стиль виконання музичних творів. А нагадав про себе відомий альтист, московський маестро із львівським корінням Юрій Башмет не черговим візитом до міста свого дитинства і юності чи черговим концертом, а появою його прізвища серед групи провладних російських митців, які підтримали антиукраїнські дії Путіна. Вчинок краянина залишив по собі надзвичайно гіркий осад, кажуть колеги-музиканти із Львівської національної музичної академії імені М. Лисенка, де завжди радо зустрічали маестро, а два роки тому присвоїли звання почесного професора.

То коли ж сфальшивив Башмет? Коли зі сцени Львівської опери клявся у вічній любові до древнього міста Лева на концерті з нагоди 750-річчя від часу заснування княжого міста чи на церемонії відкриття, а відтак і закриття IV Молодіжної музичної академії країн СНД, у переповненій актовій залі музичної академії, на якій міський голова Львова Андрій Садовий від імені громади вручив йому почесну відзнаку — «Золотий герб міста Львова»?

— Я горжусь, — наголосив музикант, виступаючи на церемонії закриття Молодіжної музичної академії країн СНД, — що мер мого рідного міста таким чином виказав любов та повагу до мене. Це енергія, з якої я набираюся сили. Я міг би годинами розказувати про Львів, про своїх учителів. Тут було все найперше і найдорожче у моєму житті — перші помилки, любов, перша перемога. Львів — це культурне серце!

За що так боляче вразив Юрій Башмет оте культурне серце — Львів, який вважав «унікальним містом», бо тут, повторював, «дуже красиво, такої краси, мабуть більше ніде не побачиш? Попри свою мультикультурність, місто, як він казав, змогло «з кожного взяти лише найкраще. Львів неповторний своєю українською мовою, вона тут особлива. Я завжди вважатиму цю мову рідною, хоча я вчився у російській школі, можу досі говорити нею фактично вільно. Радий з кожної нагоди бувати у Львові передовсім тому, що я вважаю це місто рідним. Тут поховані мої рідні, залишилось багато друзів».

То чому ж музикант так легко відкинув усе мовлене раніше та із вдячного і зачарованого красою і високою духовністю колишніх краян пристав до табору кремлівських агресорів? Не знаю, якими критеріями він керувався, але раніше ніколи не чула ані від самого Юрія Абрамовича, ані від його покійного батька Абрама Борисовича, аби хтось дискримінував родину Башметів за те, що розмовляли російською. Зрештою, і не тільки Башметів. Чи то панові Башмету якісь фобії вкупі з розгулом «фашизму» і «бандерівщиною» наснилися, що так раптово змінив думку про мультикультурність Львова  українського (Львова інших періодів він просто не знав!) і підтримав загарбницьку політику Путіна щодо Криму і України загалом.

Саме тому хотілося б запитати у пана Башмета: де й коли йому у Львові так допекли «фашисти» й «бандерівці»? Коли з місцевими хлопцями-однолітками російськомовні Башмети-молодші бігали на «басік» (басейн, а точніше, невеликий ставок, що був по сусідству) улітку купатися, а взимку кататися на ковзанах, грати в хокей чи коли на лижах гасали з Цитаделі поруч із бібліотекою Стефаника, чи грали у козаків-розбійників та «войнушку», а у футбол гасали на стадіоні, на місці якого згодом спорудили сучасний готель «Дністер», чи годинами пропадали на дитячому майданчику, що був на задньому дворі палацу Потоцьких, чи коли навчались у школі №9, до речі, російській?

І що, запитують колеги-музиканти й громада міста, все те добре, що було у його львівському періоді, бо родина тут таки й залишилась, і тут могили найрідніших людей, про що сам маестро не раз говорив, можна так легко викреслити з життя одним розчерком пера? А копійчану ціну своїм словам щирого, як здавалося, захоплення толерантністю полікультурного міста лише одним своїм вчинком продемонстрував сучасникам сам музикант. Коли суспільство чекало від митця (не обивателя!) такого рівня якщо не слів підтримки у скрутну хвилину, коли совість Росії не мовчить і десятки російських інтелігентів категорично висловилися проти вторгнення на територію України, то бодай об’єктивності в оцінці сьогоденних реалій. То коли маестро фальшивив — коли на сцені говорив одне, а у думках було інше?

P.S. Вчена рада Львівської національної музичної академії імені М.В. Лисенка позбавила російського альтиста і диригента Юрія Башмета звання почесного професора.