На скромній рівненській сцені стояла Вона — Ада Роговцева. Цього разу не в чиїйсь ролі: разом із донькою Катериною Степанковою вона приїхала до нас на сповідь.

Актриси з великої літери грали, здається, на невидимих, але таких чутливих струнах душі кожного з нас. Адже на сповідь прийшли ті, хто праг глибокої поезії, мудрої життєвої поради, філософії сьогоднішнього життя-буття.

Вийти на таке відверте й щире спілкування важче, ніж зіграти навіть найскладнішу роль. Бо там ти відтворюєш чийсь текст і режисерський задум і нібито ні за що й не відповідаєш. Тут сотні очей прискіпливо дивляться на тебе й неначе питають поради: як жити далі? Чи то шукають розради у вкрай не прихильних до нас, українців, буднях.

«Просто жити!» — відповідає Ада Роговцева всім своїм єством. Жити достойно й гордо: так, як живе вона у свої 78 (уявляєте?), маючи особливу внутрішню потребу поговорити з нами в ці нелегкі часи.

Вона 60 років пропрацювала в Росії. Коли ж минулого літа зіграла благодійну «Варшавську мелодію-2» і зібрані 54 тисячі гривень передала до Київського військового госпіталю, там проти неї відкрили кримінальну справу. Тепер, якщо перетне кордон, її… заарештують. Їй, щирій українці родом із Сумщини, до болю прикро. Але сподівається, що це тимчасово, і тепер викладається перед українським глядачем, їдучи в регіони. Є в тому щось символічне й водночас величне: таки настав час «звірити годинники» із тими, кого вважаємо совістю нації, її моральними авторитетами. І свідчення цього — переповнена зала: не замінять жодні соціальні мережі живого пристрасного слова!

Разом із донькою вона читала нам Ліну Костенко, Марину Цвєтаєву і Костя Степанкова-молодшого. Це він на одному з життєвих віражів ось так прямо запитав: «Коли ж нам будуть видавати крила?» Якщо чесно, то й сама в себе дедалі частіше про це питаю: відлетіти б у якийсь вирій, заховатися за обрій від суцільних проблем, які обсіли звідусіль, наче надокучливі осінні мухи. Та чи маю таке моральне право?

…Ада Миколаївна втратила сина три роки тому — доля відміряла йому на цьому світі рівно півстоліття. Побивалася, сумувала й плакала: але то, каже, не той сум, який відчувають жінки, котрі втрачають синів на війні. Тому всю себе віддає Матерям та їхнім Синам, що боронять Україну. Бо вони, сильні й сміливі, каже, так хочуть пригорнутися до мами і хоч на мить відчути її ласку там, далеко від дому. І цим збірним образом Жінки-Матері, до якої хочеться прийти на пораду, без перебільшення, стала Вона. Спасибі Вам, Адо Миколаївно, за те, що Ви у нас є.

З такими берегинями  нації запитання, коли ж нам будуть видавати крила, гадаю, швидко втратить актуальність.