Нещодавно мав чудову нагоду поїздити Полтавщиною і подивитися, що росте на полях наших сільгосппідприємств. Правду кажучи, був вражений засиллям монокультур: сої, соняшнику і кукурудзи. Особливо качанистої, її в нас цьогоріч посіяли найбільше в Україні, майже 650 тисяч гектарів — 38,1% загальної площі ріллі.

Чому загинули гуси?

Кому це вигідно? Тільки не фермерові, який не може реалізувати навіть невелику кількість вирощеного зерна. Це вигідно великим агрохолдингам, тому що у них є необхідний набір сучасної сільгосптехніки й усього іншого. Обробив ґрунт, вніс добрива, гербіциди, посіяв, зібрав, завантажив зерно у великовагові автомобілі, які розбивають дороги, і вивіз, забувши до наступної осені селян, їхні проблеми, позбавивши їх робочих місць.

А чому експортувати в Ізраїль, інші країни зерно кукурудзи, а не продукти його переробки? Це ж, мабуть, економічно вигідніше.

Уже стало закономірністю, що частину площ кукурудзи залишають на зиму в полях і збирають навесні. Який із цієї кукурудзи зиск, якщо за осінь і зиму її зерно зіпсується від хвороб рослин? Його й тваринам небезпечно згодовувати.

Прочитав, що в одному господарстві на Харківщині на кукурудзяному полі загинуло багато диких гусей. Журналіст, який про це писав, мабуть, не зовсім зрозумів, що сталося, і повідомив, що гуси наїлися протруєного зерна. Але ж хто в той час, навесні, сіяв кукурудзу, як ще на полях лежав сніг? Мабуть, гуси наїлися зерна залишеної на полі торішньої кукурудзи, яке було заражене фузаріозом.

Збирають цю кукурудзу навесні, коли просохнуть стебла, велика кількість маси залишається на полі. І тут горе-господарі замість того, щоб заробити її у ґрунт і збагатити його органічною речовиною, спалюють цю масу та ще і стверджують, що так знищують насіння бур’янів, шкідників. Вони не думають, що під час спалювання вигорає органічна речовина ґрунту й знищуються різні корисні комахи та мікроорганізми.

Монокультурність призводить до деградації ґрунту. Відомий у світі австрійський фермер Зеп Гольцер, який у себе на батьківщині на 45 гектарах за 40 років створив унікальну біосистему, зазначає, що монокультурність — одна зі страшних бід сучасного рослинництва. Відбувається надмірна централізація, експлуатація земель, застосування хімічних препаратів. За його словами, монокультурність — це не співпраця полів і природи, а протистояння. Одне проти іншого. Хтось хоче вирощувати тільки рис, хтось — тільки кукурудзу.

Складні погодні умови, брак ефективних опадів під час другого періоду вегетації, надто високі температури повітря призводять до передчасного засихання рослин, різкого зменшення врожайності. Так, торік одержали значно менший урожай кукурудзи, ніж у попередні роки. Та й цього року качаниста на Полтавщині потерпає. Якщо найближчим часом в області не пройдуть ефективні дощі, ситуація на кукурудзяних полях іще ускладниться. Через підсихання листя не виросло достатньо зеленої маси на корм худобі, а це може бути великою проблемою для тваринників.

Фото з сайту agroexp.com.ua

Погода вносить корективи

Мабуть, у таку погоду, яка стає вже звичною, аграріям необхідно у перспективі більше орієнтуватися на ранні й середньоранні гібриди цієї культури, збільшувати посіви кормового сорго, яке не так боїться високих температур. Ближче до зими сіяти буряки, моркву, часник і цибулю.

У ПП «Агроекологія» Шишацького району практикують посів з осені зимового гороху, доброго попередника озимої пшениці.

Озима пшениця — основна хлібна культура, затребувана на світовому ринку. Вона ефективно використовує осінню і весняну вологу й забезпечує високі врожаї. Тому не зрозуміло, чому останніми роками її ігнорують багато керівників і агрономів. 2005 року в області її було посіяно 295 тисяч гектарів, 2019-го — 226 тисяч, 2021 року її зібрали на площі 247,8 тисячі гектарів за середньої врожайності 50,3 центнера з гектара.

Ще менше уваги на Полтавщині приділяють житу. А даремно, тому що воно невибагливе, непогано росте навіть на піщаних та супіщаних ґрунтах і не боїться холодів. На Полтавській державній сільськогосподарській дослідній станції ім. М.І. Вавилова з 1885 року проводять унікальний дослід з вирощування беззмінного жита, і за цей час воно не вимерзало.

Жито дуже корисне, забезпечує перший ранній зелений корм, це один з найкращих попередників для всіх сільськогосподарських культур. Речовини, які виділяє його коренева система, здатні перетворювати важкодоступні для рослин форми фосфору й калію на водорозчинні сполуки, що особливо важливо на бідних легких ґрунтах. Воно антагоніст таких злісних бур’янів, як осот рожевий, пирій повзучий, різні види гірчаків. І не зрозуміло, чому ця культура потрапила у немилість сільгоспвиробників. Статистичні дані свідчать про різке зменшення його посівних площ. 2000 року на Полтавщині його сіяли 27 тисяч гектарів, 2010-го — 10 тисяч, 2015-го — 5, 2019 року — лише 4 тисячі гектарів. Приємно констатувати, що 2020-го жита було посіяно 5,8 тисячі гектарів, урожайність нині становила 45,2 центнера з гектара.

У гонитві за надприбутками ігнорують дотримання науково обґрунтованих чергувань культур у просторі й часі, тобто сівозміну. А вона максимально виконує основну біологічну функцію — фітосанітарну і захищає посіви від зайвого застосування хімічних засобів захисту рослин. У сівозміні порівняно з беззмінними посівами культур ураженість рослин хворобами і шкідниками зменшується удвічі-вчетверо.

Дотримання науково обґрунтованої сівозміни дає змогу без будь-яких додаткових затрат матеріально-технічних, трудових ресурсів підвищувати продуктивність сільськогосподарських земель на 15—23%.

З огляду на різний рівень водоспоживання сільгоспкультур та особливості ґрунтово-кліматичних умов слід дотримуватись оптимального набору і співвідношення зернових, технічних та кормових культур. Це забезпечує раціональне використання вологи.

Відомий у світі австрійський фермер Зеп Гольцер, який у себе на батьківщині на 45 гектарах за 40 років створив унікальну біосистему, зазначає, що монокультурність — одна зі страшних бід сучасного рослинництва.

Кадри вирішують усе

Нині на Полтавщині ситуація така: із загальною площею ріллі 1 мільйон 720 тисяч гектарів посівні площі кукурудзи збільшилися із 124 тисяч гектарів 2000 року до 648 тисяч гектарів 2021-го, соняшнику — із 164 тисяч до 384 тисяч, сої — з 11 тисяч до 120 тисяч гектарів. Гречки 2000 року в області сіяли 48 тисяч гектарів, 2015-го — 4 тисячі, а 2019-го — лише 2 тисячі гектарів. Зернобобових 2000 року було посіяно 26 тисяч гектарів, 2019-го — 13 тисяч гектарів. Площі під цукровими буряками зменшилися із 77 тисяч гектарів 2000-го до 26 тисяч гектарів у 2019-му.

На мою думку, треба не завозити крупи гороху, проса, нуту, чини, сочевиці з-за кордону, а вирощувати їх у себе і зробити ціни на них доступними для більшості громадян. Це саме можна сказати і про цукор з його захмарними цінами.

Про яке співвідношення у сівозміні можна говорити, якщо катастрофічно зменшилися посіви кормових культур — із 398 тисяч гектарів 2000 року до 98 тисяч гектарів 2019-го. А багаторічні бобові трави (еспарцет, люцерна) тепер майже зовсім не сіють, і це попри те, що їх наявність у сівозміні дає змогу на 20—40% компенсувати витрати азоту і так істотно зменшити застосування мінеральних добрив.

Насичення сівозміни бобовими культурами — один із засобів її біологізації. Чи можна з таким ставленням до кормових культур говорити про розвиток тваринництва?

На щастя, є на Полтавщині керівники, які це розуміють і господарюють добросовісно і з розумом. Наприклад генеральний директор СТОВ «Воскобійники» Шишацького району Валерій Капленко. Це один зі стабільних агровиробників в області, який вийшов на світовий рівень реалізації продукції, запроваджує інновації у виробництві, сплачує найбільший податок з гектара в області, виплачуючи своїм працівникам достойну заробітну плату.

У господарстві в обробітку 7 тисяч гектарів землі, одержують високі врожаї сільськогосподарських культур. Цього року врожайність озимої пшениці становить майже 60 центнерів з гектара, ячменю — 62 центнери, гороху — 36 центнерів, намолотили 12 тисяч тонн зерна ярих зернових.

На утриманні в господарстві 6300 голів ВРХ, з них 2970 корів. Там щодня надоюють 70 тонн молока вищого ґатунку. А ще така кількість поголів’я — це тисячі тонн головного органічного добрива — гною. І в господарстві планують ще збільшити поголів’я дійної череди до 3500 голів і побудувати потужності для власної переробки продукції. Більше б нам таких керівників і господарників.

Згоден із Зепом Гольцером, який сказав, що світ потребує людей, які мислять співзвучно із природою, намагаються читати її, розуміти її мову й закони. В Україні чимало людей навіть не замислюються, що можна вести господарство по-іншому і жити інакше.

Справжній аграрій повинен робити для майбутніх поколінь те, що робили наші предки для нас, — примножувати силу землі, берегти її красу. Бездумна гонитва за надприбутками, непосильна для землі експлуатація призводить до того, що годувальниця втрачає чорний колір, стає сірою від втрати органічної речовини — гумусу. Час уже нарешті це усвідомити.

Микола ОПАРА,
кандидат сільськогосподарських наук,
професор Полтавського державного аграрного університету,
заслужений працівник сільського господарства України,
для «
Урядового кур’єра»