В Ужгороді на вулиці Волошина (за радянського часу Жовтневій, а до того Підвальні Ряди) з 1900 року стояв будинок за номером 47. Переживши кілька епох — Австро-Угорської імперії, Чехословацької Республіки, Угорщини, Радянського Союзу, — він нарешті цілим і неушкодженим увійшов у добу незалежної України. Незвичним виглядом він являв собою цікаву історію однієї ужгородської сім’ї та її родинного бізнесу. Це відбулося в такий спосіб, немовби ця сім’я не захотіла розлучатися з рідним містом, виринувши з глибини десятиліть.

Як це було? Власники будинку, придбавши його на початку 1950-х, багато десятиліть боролися з написами на фронтоні, які свідчили про те, що тут була крамниця. Одна з вивісок була такою: «Кирил Фунданич. Ужгород. Напроти монастиря ОО Василіян. Руський торговець змішаными товарами. Свіжый мед, чайовое масло, саламы і всякого роду лікеры. Все на складі».

Назви товарів, які покупець міг знайти щодня, наведено кількома мовами. Над масивними дубовими дверима проглядала назва крамниці латинськими літерами «Cyrill Fundanic». Хоч би скільки власники будинку зафарбовували ці назви, через якийсь час вони все одно пробивалися на поверхню. Господарі не могли протистояти цьому і змирилися.

Тож будівля, власником якої в довоєнні роки був торговець крамом Кирило Фунданич, перенеслася з минулого в сучасне і зовні, принаймні, знову стала тією крамницею.

Усім відкрилася її краса! До того ж будівля перебуває в історичному оточенні: неподалік Ужгородського замку, поряд із монастирем та іншими давніми спорудами, які формують цілісний архітектурний ансамбль. Привабливий вигляд крамниці Фунданича, двері, вікна і решітки на них, різномовні назви товарів змушували зупинятися і задивлятися на неї. Екскурсоводи обов’язково розповідали туристам про «експонат» на вулиці Волошина.

Будинок було запропоновано внести до переліку історико-архітектурних пам’яток, і з цим погодилася відповідна комісія міської ради. Але подальша історія крамниці Фунданича перекреслила ці плани.

Цими днями відео, зняте на вулиці Волошина, поширилося в соціальних мережах. Воно зафіксувало руйнування старовинного будинку, яке здійснював екскаватор. Для замовника це, мабуть, була підготовка будмайданчика, для громади — пограбування рідного міста, катування. І за кілька годин каральну операцію було завершено: від будинку залишився фрагмент зовнішньої стіни, а навколо — самі руїни.

Опам’ятавшись, громадяни почали діяти. Створили комітет порятунку і влаштували багатолюдне віче: на ньому засудили дії міської влади зі знесення крамниці Фунданича. Зібрали сотні підписів за відсторонення головного архітектора міста і притягнення до відповідальності винних. Відреагував і прокурор, розпочавши кримінальну справу за фактом.

Головомийку, якої міський голова Богдан Андріїв не знав із часу його обрання, влаштували йому активісти — захисники старовини. Богдан Євстафійович запевнив, що якщо хтось із посадовців міської ради винен, його покарають. Проте головний архітектор Ужгорода, якого допитували з особливою пристрастю, відбувся тим, що крамниця Фунданича — приватна власність. На твердження, що цей будинок офіційно міська влада пропонувала до переліку нововиявлених об’єктів культурної спадщини, Олег Боршовський відреагував дуже оригінально: але ж іще не внесли!

Уже пізно вносити! Нічого!

Далі — більше. З’ясувалося, що головний архітектор не лише передбачав можливе знесення пам’ятки в історичному ареалі комплексу Замкової гори, а навіть санкціонував його. В управлінні містобудування та архітектури, яке почало реконструкцію ще не внесеної в реєстр, але вже зафіксованої як пам’ятка будівлі на вулиці Волошина, вказали, що було висловлено «кілька зауважень». Серед них: «перший поверх будівлі залишити без змін, а надбудову зробити більш сучасною».

Головний архітектор знав, що будівля змінить вигляд, однак допустив знищення однієї з принад Ужгорода. Може після цього тисячу разів клястися в любові до міста, в збереженні історичного середовища. Це неправда. І за винними, яких голова міста хоче «десь там» шукати, далеко не треба ходити. Одного з цих людей, а саме головного архітектора, він призначав на цю посаду. Отже, відповідальність за знесення об’єкта нарівні з ним несе і він сам, очільник міста над Ужем.

А уроки? На них в Ужгороді, де одну за одною втрачають цінні пам’ятки минувшини, спочатку прихватизовуючи їх, а потім змінюючи до невпізнаваності, не вчаться. Їх повторюють свідомо, щоразу запевняючи: «випадково». І винних завжди шукають, не знаходячи.

Після знесення крамниці Фунданича громадськість знову почувається ошуканою. Чи проковтне вона черговий ляпас від керівництва міста — ще побачимо.