ПРЕМ’ЄРА

Вистава чернівецького режисера Людмили Скрипки закликає дихати вільно
 

Ще задовго до «Лавини», прем’єрної вистави Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської за п’єсою Тунджера Джудженоглу, в усіх анонсах і прес-конференціях щодо інсценізації цієї філософської притчі здивувала «програмна» фраза постановників: «Ми прагнули показати породження страху в людській свідомості».

Хай би що там замислював турецький драматург у своїй знаменитій і, кажуть, нині дуже популярній на світових підмостках п’єсі, але режисер вистави — художній керівник Чернівецького театру заслужена артистка України Людмила Скрипка вирішила з її допомогою видобути з національної свідомості, як зі старої родинної шафи (і їй це цілком вдалося), головний «скелет» — страх перед державною владою, закрутивши довкола цього задавненого комплексу все сценічне дійство.

Ось під нестерпно-пронизливе завивання сирени із гучномовця на все селище лунає повідомлення-попередження його жителям: поводитися дуже тихо, смиренно, бо інакше, мовляв, навіть від їхнього необережного надмірного звуку може зірватися смертоносна лавина й поховати під собою все живе в цій гірській місцині. Голос той (цікава знахідка!) надто знайомий — диктора обласної телерадіокомпанії, який щодня повідомляє буковинцям новини…

Жителі гірського селища, попри очевидні розбіжності між словами глашатая влади і їхніми наслідками (лавина не сходить!), від покоління до покоління сліпо вірять повідомленню й покірливо дотримуються суворого закону предків: жити в страху, говорити пошепки, жодної емоції, жодного співу й крику, доки не буде на те дозволу згори — в прямому й переносному сенсі. А того, хто надумає здіймати галас (навіть коли це породілля з немовлям), без жалю стратять  — закон, як здавна мовиться, суворий, але на те він і закон.

Загальну матрицю страху в людських душах Людмила Скрипка ділить на складові, також легко впізнавані за метафоричністю. Людські долі, приміром, вершить рада старійшин: трійка забронзовілих постатей, таких собі воскреслих у хворобливій уяві пам’ятників вождям марксизму-ленінізму. Їхні  вироки виконують натреновані хлопці в камуфляжах і чорних масках.

Шаблонна гра акторів, шаблонні образи, що заполонили виставу, казармена атмосфера мізансцен (художник-постановник — Наталія Руденко-Краєвська) дратують, як задушливий сон, якого хочеться якнайшвидше позбутися. Створюючи ефект алюзії, вони зрушують у свідомості глядачів лавину асоціацій, емоційно втягуючи у сценічне дійство наростаючим бажанням розірвати коло надуманого страху. Проте тонкий режисерський задум остаточно відкривається мало не у фінальній сцені, коли один із героїв (у виконанні заслуженого артиста України Богдана Братка), наважуючись нарешті на схилі віку вчинити опір представникам закону, починає раптом надривно співати «Ще не вмерла…».

Проженіть страх і радійте життю. Фото Миколи КОСТИНЯНА 

Ні лавини, ні сталінських «трійок» насправді давно немає, але ці образи, глибоко вкорінені в народну свідомість, продовжують отруювати життя —  і не лише героїв вистави. Бо з ними зручно жити. Завжди є чим виправдати своє вроджене боягузтво перед можновладцями і сліпу ненависть до них, є на кого звалити провину за життєві невдачі, є перед ким демонструвати дешеве геройство…

У Чернівецькому театрі виставу одразу назвали сценічним експериментом. Певно, для того, аби виправдати вельми вільне трактування драматичного матеріалу. Це справді зірвало шквал критики на адресу постановників. Але хто сказав, що режисер має неодмінно дотримуватися задуму драматурга? Він, по суті, створює на основі літературного твору власний мистецький твір — сценічний, так чи так зачіпаючи в ньому «нерв часу». Бо, на відміну від п’єси, вистава завжди живе лише «тут і зараз», доки дивиться у вічі своєму глядачеві. «Лавина» Людмили Скрипки, говорячи ніби про якесь безіменне гірське селище, наскрізь пройнята гострим політичним підтекстом сьогодення. «Дихайте вільно! — закликає вона. — Проженіть страх і радійте життю». Коло розірвано — лавина зникла…