Лужицькі серби (венди, полаби) — найменший за чисельністю західнослов’янський народ, котрий зумів зберегти власне неповторне обличчя, мову, створив цікаву і самобутню літературу, хоч і був повсякчас під загрозою асиміляції потужною німецькою культурою. Оскільки питання національної ідентичності не байдужі для українців, я з радістю сприйняла можливість ближче ознайомитися з життям та історією цієї гілочки слов’янського дерева.

На святі серболужицької поезії. Фото надане автором

Їх дедалі менше…

Верхньолужицькі серби компактно проживають неподалік Дрездена, їхня неофіційна столиця — Баутцен (Будишин). У місті багато вивісок двома мовами, які свідчать про подвійну лояльність його жителів. Функціонують серболужицькі культурні, освітні та наукові інституції, зокрема такі, як лужицький ансамбль, сербський музей, видавництво, книгарня, Сербський дім, серболужицька гімназія, Сербський науковий інститут.

Інтерес українців до серболужицького феномену закономірний ще й тому, що між нашими народами чимало спільного, скажімо, в давньому урядженні побуту. У цьому я переконалася, відвідавши сербський музей у Баутцені та стилізовану сільську садибу в Роні — з її колодязем-журавлем, а також виставленими в експозиції прядкою, розписаними рослинним орнаментом тарілками і глечиками та вишитими рушниками. В ритуалах та традиціях аналог українського писанкарства — серболужицький розпис яєць до Великодня (тією ж восковою технікою). Цей звичай зберігся й донині.

Існують паралелі і в демонології, усній народній словесності. Коли венди співають: «Вьєчор є блізко, а свонєчко є нізко…», як не пригадати українську пісню: «Сонце низенько, вечір близенько, вийди до мене, моє серденько». Існує спільний для наших обох мов великий пласт лексики. У серболужичан, як і в українців, збережено кличну форму, яку втратили в інших слов’янських мовах. Трапляються однакові фразеологізми, приміром «Помагай, Біг!» — «Боже, помагай!»

Багато аналогій можна знайти в історичному ствердженні та збереженні національного ототожнення в українців та в лужицьких сербів, їх опорі поглинанню сусідніми народами, відповідно — зросійщенню та онімеченню. Цікаво, що навіть деякі організації, які слугували справі національного поступу, мали ідентичні назви.

Хоча, на жаль, чисельність лужицьких сербів неухильно скорочується. За деякими джерелами, вона сягає лише 60 тисяч, і про причини зменшення представників цього народу можна написати окрему статтю.

Поетична екскурсія

Ширше осягнути стан сучасної літератури полабів і їхню духовність загалом мені вдалося завдяки участі у 36-му Міжнародному святі серболужицької поезії, присвяченому поету і публіцисту Яну Скалі (1889—1945). На фестивалі яскраво було представлено лірику чільних лужицьких митців, а також гостей — поетів і перекладачів із різних країн світу.

У програмі щільно переплелися: презентація серболужицької антології лірики «Сонячні моменти», виступи у серболужицьких та німецько-сербських навчальних закладах, ніч поезії у Баутцені під вежами старої водонапірної башти і церкви святого Михайла, автобусна літературна подорож із декламацією поезій у місцях, пов’язаних з іменами видатних серболужицьких майстрів слова, а також на тлі культурних ландшафтів, які перебувають під загрозою індустріального знищення.

Цікавим було спілкування з нинішніми серболужицькими подвижниками: відомим вченим-славістом професором Дитріхом Шольце, різнобічно ерудованим доктором медицини професором Клаусом Тільманом, публіцистом «Сербських новин» Альфонсом Вітязем, талановитим поетом і організатором численних серболужицьких імпрез Бенедиктом Дирліхом та багатьма іншими.

Під час мандрівки наш автобус прикрашав листок липи — символу серболужицького народу. А обабіч шляху ми бачили придорожні кам’яні хрести, знаки незнищенного духу лужичан. На них викарбувані слова: «Були. Є. Будемо».

Тетяна ДЗЮБА
для «Урядового кур’єра»
(Чернігів — Дрезден)