Відомий вислів Антона Чехова про рушницю, яка на початку п’єси висить на стіні, а наприкінці обов’язково має вистрелити, давно витримав випробування часом. І в драматургії, і в житті. Тим більш, що із класики відомо: життя — ще той театр.

А тепер кілька риторичних запитань. Чи вистрелить та рушниця, якщо вона не на стіні, а у чиїйсь голові? Якщо не невинно висить і припадає пилом, а зі зведеним курком вже готова до стрільби? І якщо це не допотопна дубельтівка з позаминулого століття, а найсучасніша зброя, використати яку зможе навіть дошкільня? Чи вистрелить вона, якщо до різноманітної зброї дитину починають наполегливо і цілеспрямовано привчати мало не з камуфльованого горщика? Чи з памперсів кольору хакі?

Якщо зброя, ріки крові та гори трупів знищених ворогів лавиною пруть на неї з екранів телевізорів? Якщо те саме планомірно вбивають у не дуже нерозумну голову примітивними «танчиками» чи іншими комп’ютерними іграми? Якщо носій цієї голови з агресивними в ній тарганами під час цих «розваг» безжально вбиває, вбиває, вбиває вже навіть не жахливих небачених потвор із підземелля чи жорстоких загарбників з космосу, а собі подібних?

Чи натисне палець на курок не комп’ютерної, а справжньої зброї, якщо мале спить у колисці або ліжечку у вигляді танка чи авіаносця? Якщо на прогулянку його везуть у дитячому візочку, скопійованому із смертоносних реактивних систем залпового вогню «Град» чи «Ураган»? Якщо змалку вдягають у військовий однострій і фактично готують до необхідності з кимось воювати і вбивати? Якщо вдень і вночі переконують, що всі довкола вороги, які тільки й чекають, щоб підло вистрілити в його мирну спину? Хіба, щоб цього ніколи не сталося, він не повинен встигнути вистрілити першим? Хіба не мусить убити всіх, кого підозрює в тому, що вони мають намір узяти його на мушку?

Чи використає зброю спершу подумки, а потім насправді вчорашнє невинне дитя, якщо воно приречене виживати у мілітаризованій державі з культом жорстокості й ненависті? Якщо дорослі «дяді» свідомо перетворюють недавнє дитинча на один із гвинтиків потужного механізму для вбивства людей? Якщо вони криком кричать про необхідність захищатися від агресивних ворогів, які, мовляв, оточили з усіх боків і тільки прикидаються друзями й сусідами, а насправді хочуть напасти і загарбати мирну-премирну державу?

Якщо вдома, в дитсадку, школі, коледжі, виші вчать на прикладах «героїв Новоросії» та «захисників Донбасу», які загинули в битвах із «бандерівцями» чи «фашистами»? Якщо вбивають у дитячі голови, що недавні безпросвітні п’яниці, нероби, звільнені із в’язниць убивці, ґвалтівники чи грабіжники –– насправді «герої», які скрізь і завжди захищали й захищають усіх російськомовних людей Грузії, України, Сирії? Якщо їх виховують на спогадах «ветеранів Новоросії» — психопатів і закінчених садистів, які, хизуючись, цинічно розповідають, що «укри» насправді також розмовляють «панашему», бо, коли їм відрізали голови, ті перед смертю кричали: «Мама!» російською мовою.

Коли вже протягом п’ятирічки про події на Донбасі брешуть не тільки на кухнях та вулицях, а й на вищому державному рівні, повторюючи примітивні аргументи про військовослужбовців «іхтамнєт» та «відпускників», чиїми могилами досі поповнюються місцеві кладовища?

Чи схопиться воно за рушницю і почне стріляти у всіх підряд, якщо отримало пропагандистське щеплення параної й тепер також повірило: довкола самі вороги, які на ворогах їдуть і ворогами поганяють? Хіба не натисне на курок, якщо лякали і лякають ворожими розвідниками, шпигунами і диверсантами не десь далеко, а поряд — у шкільних класах і коридорах, у дворі, а може, вдома у сусідній квартирі чи навіть кімнаті? Коли довго і вперто втелющували в юні голови, що найкращий захист — це напад й, аби не стати жертвою, треба випередити твого можливого вбивцю? І хіба зрештою не для цього «гуманний» закон тепер дозволяє придбати вогнепальну зброю у значно молодшому віці, ніж раніше?

Звичайно, жорстока трагедія у політехнічному коледжі в Керчі на території анексованого Росією Криму вразила всіх жителів мілітаризованого за останні роки півострова. Бо ті, хто ще недавно із захватом кричали: «Кримнаш!», — зіштовхнувшись із реаліями «руского міра», зрозуміли, що вони тепер насправді повернулися «додому» — в державу, де диверсії та терористичні акти стали майже звичними.

Зрештою, прогнозованою була й реакція Кремля на надзвичайну для колись мирного Криму подію: причини трагедії звично почали шукати десь дуже далеко чи трохи ближче, але за межами Росії. І тому очевидно: спільною величезною проблемою стало оте людиноподібне з рушницею, автоматом чи «Градом», навчене і запрограмоване вбивати. Проте навіть воно, загрозливе й непередбачуване, — це тільки півбіди. Бо ще більшою загальнолюдською трагедією стало людиноподібне з ядерною зброєю — останнім аргументом, яким воно на шляху до уявного раю почало хвалитися і погрожувати дедалі частіше.