Мар’янівський Орфей

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА КОЗЛОВСЬКОГО

ПОСТАТЬ. Видатний кінорежисер і письменник Олександр Довженко, згадуючи співака Івана Козловського, писав: «Ось чиє життя варте наслідування». Зайве пояснювати, що митець мав на увазі не лише унікальний голос, яким зазвичай вирізняються достоїнства більшості геніальних оперних виконавців.

Важко повірити, однак лауреат двох Сталінських премій, народний артист СРСР, п’ятиразовий кавалер ордена Леніна і Герой Соціалістичної Праці Іван Козловський навіть за часів войовничого атеїзму залишився глибоко віруючою людиною. Нескладно уявити емоції партноменклатурних чиновників, коли знаменитий соліст уславленого Большого театру у великі церковні свята співав у хорі нічим не примітного московського храму, прихожанином якого був.

Утім, коли начебто всесильний нарком внутрішніх справ якось обмовився, що пора відправити «впертого хохла» на перевиховання до білих ведмедів, Сталін відповів: «А пєть будєтє ви, таваріщ Бєрія?» Уже за брежнєвських часів, коли вирішували питання про відзначення співака Ленінською премією, Іван Козловський на сольному концерті (обов’язковому за процедурою подання на високу відзнаку) несподівано виконав романс Рахманінова «Христос воскрес!» Тоді зворушена до сліз публіка влаштувала овацію, а давно заслужена нагорода оминула незручного для влади митця, валютні надходження від продажу прав на звукозапис творів якого були справжньою золотою жилою для СРСР.

Не менш трепетно, ніж до питань віри, співак ставився до рідного краю.Та на відміну від більшості нинішніх «благодійників», Іван Козловський робив добрі справи не за бюджетний, а власний кошт. Не стало винятком навіть будівництво єдиної в СРСР сільської музичної школи у Мар’янівці Васильківського району на Київщині, звідки родом видатний співак.

З концертного репертуару митця ніколи не зникали українські народні пісні і твори вітчизняної класики. На початку 1970-х Козловський якось примудрився записати колядки українською мовою. Грамплатівки розійшлись у продажу по всій країні, за винятком… України. Навіть коли всупереч суворій рознарядці частина тиражу потрапила до Львова, ніким офіційно не заборонене «релігійне мракобісся» вилучали з магазинів.

Про унікальний голос і манеру виконання Козловського написано багато книжок і проведено досліджень, та чи не найвлучнішу характеристику таланту нашого земляка дав єврейський театральний режисер і громадський діяч Соломон Міхоелс, підступно вбитий за наказом Сталіна: «Є співаки, які читають ноти, як гриби збирають, а самої пісні немає. А Іван і голосом, і серцем співає».

До речі, в часи сталінського терору далеко не кожен міг, як Іван Козловський, відкрито допомагати вдові Міхоелса, оголошеного «єврейським націоналістом» і «агентом США», надсилати теплі речі, ліки, продукти, гроші знайомим, які опинились у ГУЛАГу.

У роки війни з гітлерівською Німеччиною видатний митець пожертвував особисті заощадження на придбання танка для Червоної армії, впродовж кількох десятиріч опікувався сирітським будинком, регулярно перераховуючи на нього кошти від благодійних концертів. Тим страшнішим ударом для співака став фейлетон у газеті «Комсомольская правда», автор якого звинуватив всесвітньо відомого тенора у зажерливості й користолюбстві, вимаганні подвійних, порівняно з іншими артистами, ставок. Лише у країні тотальної зрівнялівки на повний голос могло пролунати поставлене у публікації запитання: «Як не соромно заробляти (підкреслення моє. — Авт.) стільки грошей?» За словами онуки Козловського Анни, саме через цей фейлетон видатний митець 1954 року в розквіті творчих сил звільнився із Большого театру, де ніхто з колег не став на його захист. 

Ще один унікальний факт біографії Козловського: знаменитий артист аж до 70 років активно давав концерти, навіть ще 90-річним інколи співав на великій сцені. Секрет — у здоровому способі життя та прекрасній фізичній формі, адже у кабінеті видатного тенора поряд із нотами на не менш почесному місці завжди були гантелі.

60-РІЧЧЯ ПРЕМ’ЄРИ ТРЕТЬОЇ РЕДАКЦІЇ ОПЕРИ «ТАРАС БУЛЬБА»

Незручна для інтерпретаторів

ПАРАЛЕЛІ. Нас привчили сприймати українців і росіян чи не як два однакові народи зі спільною історією. Та навіть горілку ми п’ємо по-різному: одні «на посошок» (палиця для пішої ходьби), другі — «на коня». Духовним гімном Росії стало «Боже, царя храні», а у нас — «Боже, Україну бережи» Миколи Лисенка.

Його опера «Тарас Бульба» має аж три редакції, бо твір «за духом брата Тараса», як характеризували композитора, виявився надто незручним для інтерпретаторів української історії в «общерусскоє» русло.

60 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІГОРЯ БІЛОЗОРА

Просто похуліганили

НАШЕ ПРАВОСУДДЯ. 8 травня 2000 року в центрі давнього Львова вбивали співака, композитора, народного артиста України начебто за те, що його друзі за столиком кнайпи «Цісарська кава» посміли виконати на честь автора пісню Білозора. Поблизу кафе чергував наряд міліції, за викликом на місце події двічі приїжджав автопатруль, що не завадило офіцеру контррозвідки Збройних сил України Дмитрові Воронову з товаришем по застіллю Калініним робити свою чорну справу. Композитора, який стікав кров’ю, добивали вже на вулиці — якраз напроти обласної прокуратури, яку цілодобово охороняли.

Доставленій у лікарню жертві поставили потрібний убивцям діагноз «легкі тілесні ушкодження», що дало змогу впродовж трьох діб не порушувати кримінальної справи. Це відіграло фатальну роль як у лікуванні пацієнта, який помер від важкої черепно-мозкової травми, так і в розслідуванні вбивства, вчиненого сином тодішнього заступника начальника львівської міліції Воронова. Попри величезний суспільний резонанс, злочинців засудили за злісне хуліганство. Тож винуватців можуть  достроково звільнити у разі «доброї поведінки» в місцях відбування покарання.

90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА ГНАТЮКА

Співочий повпред України

ОСОБИСТІСТЬ. «Пісня про рушник», «Два кольори», «Черемшина», «Ясени», «Чорнобривці», «Моя стежина», «Летять ніби чайки», «Києве мій» — це лише невелика частина безцінного скарбу, що асоціюється з голосом одного з кращих у світі оперних баритонів і виконавця українських пісень, які нині язик не повертається назвати естрадними, прирівнявши їх до «шлягерів» «Поющіх трусов» та не менш «іменитих» псевдоталантів.

Йдеться про справжні музичні шедеври, які знаходили свого вдячного слухача на всіх континентах, де нашу пісню розуміли без перекладу. Її виконавець Дмитро Гнатюк справедливо заслужив найвище дипломатичне звання повпреда України, бо іноземні слухачі, відвідавши концерт видатного оперного співака, неодмінно відкривали для себе унікальну милозвучність і красу української музичної культури.

Комусь це може видатись анекдотом, однак один із радянських послів на американському континенті після гастролей Дмитра Гнатюка відправив донос, мовляв, компетентним органам слід розібратись із репертуаром артиста, бо це провокація, коли зі сцени лунає звернення «О дайте, дайте мне свободу!» Страшно, коли посадова особа, яка ніколи не чула опери Бородіна «Князь Ігор», представляє за кордоном свою державу. Та ще страшніше, що юнак, якому судилося стати пісенною гордістю України, кілька разів лише дивом уникав страшної долі.

Дмитро Гнатюк родом із Буковини, яка ввійшла до складу СРСР лише у 1940 році. Місцеві українці вітали прихід Червоної армії хлібом-сіллю, а коли невдовзі, як згадує співак, молодь закликали їхати на навчання до Києва, Харкова, Сталіного (нині Донецька), багато хто сприйняв це за правду. Та тисячі хлопців і дівчат замість вишів опинились у Сибіру на «будовах соціалізму», а сталінський досвід згодом взяли на озброєння нацисти, які в роки окупації агітували українців їхати «навчатись робітничих професій» до великого Рейху.

Та особливо трагічно склалась доля старшого брата майбутнього співака — першокурсника морської школи у румунській Констанці, який приїхав додому на літні канікули. Його заарештували як іноземного шпигуна, на допитах переламали хребет, а потім застрелили.

По закінченні війни з гітлерівською Німеччиною, коли Дмитро Гнатюк уже навчався в київській консерваторії, йому пригадали і забитого брата, і сестру, яка ще за часів Румунії разом із чоловіком виїхала до Канади. Втім, як з гіркотою згадуватиме відомий митець, під час «профілактичного» відпрацювання Києва у 1947 році допитували із застосуванням сили практично всіх вихідців із Західної України. Тим, хто зізнавався в неіснуючих гріхах, призначали шість років таборів, а стійкіших відпускали на свободу.

Дмитро Гнатюк не раз потерпав через свій волелюбний характер. Зокрема в рідній Київській опері йому відмовились дати позитивну характеристику, без якої не відпускали в закордонні гастролі. Врятував тодішній очільник ЦК КП України Шелест, згодом звинувачений у націоналізмі. Він особисто поручився, що Гнатюк не втече на Захід. Слід нагадати, що йшлося про митця, який лише під час двомісячного турне Австралією дав 57 сольних концертів, заробивши для СРСР півмільйона доларів, а вже у 1970-х роках тираж грамплатівок із записами голосу співака перевищував 60 мільйонів.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)