Рідна мова для кожного з нас — наче вода, повітря. Це духовний простір, у якому почуваємося зручно й затишно. У рідній мові — пам’ять минулого, пошана батьків та естафета прийдешніх поколінь. Забуття рідної мови прирікає на втрату зв’язку з минулим, усього набутого попередніми поколіннями.

Нещодавно зустрічався з українцями Воєводини, автономного краю Сербії, з-поміж яких є ті, хто у п’ятому поколінні свято бережуть рідну мову, традиції, готують підручники й навчальні посібники для школи, дослухаються до кожного слова з такої дорогої для них України. Можна поміркувати, що їх спонукає самоідентифікувати себе українцями, трепетно ставитися до всього рідного, а на день народження Кобзаря збирати велелюдну авдиторію в народному театрі Воєводини. Відповідь на це запитання одна: знаючи своє, пізнаємо й інше. Без рідного людина втрачає самодостатність, стає елементом чужого.

Мовна державність

Щодо державності мови, то навіть пересічному громадянинові зрозуміло, що в цьому разі потрібно говорити про встановлення функційного навантаження мови, визначення переліку завдань, які реалізує мова. Сталість державності мови співвідносна з ідеологією країни, силою її внутрішніх доцентрових сил. Ви­окремлення мовної державності як поняттєвої сполуки викликає певний спротив, оскільки не зовсім звичний такий порядок слів. Мовна державність охоплює сукупність різних законодавчих актів удержавлення мови, силове навантаження державної мови в інтернеті, інформаційно-медійному та інших просторах.

Використовуючи заявлене, легко констатувати: українська мова державна в Україні. Це підтверджено законодавчо, розвинуто у відомчих наказах, актах, постановах тощо. Але немає повноцінної мовної державності.

Якщо поглянути на сучасний інформаційний простір, то легко помітити в ньому кілька сегментів, кожний із яких важливий і відіграє певну роль у відповідному напрямі. Один з найбільш репрезентативних — простір друкованих засобів масової інформації — часописів і газет, більшість яких мають електронні версії в інтернеті. В аргументованій публікації Вікторії Солодкої «Мова має значення» («Слово Просвіти», №4 (848), 2016) ідеться: «Відкрите питання простору інтернету, який найменше піддається контролю держави. 2008 року, за даними Телекритики, сегмент українськомовних блоків, соціальних мереж становив 7—8%, з 10 найвідвідуваніших сайтів два українські і п’ять російських. Навіть після Революції гідності, російської агресії спостерігається негативна тенденція у ЗМІ та книгодрукуванні щодо вжитку державної мови».

Переконатися в жалюгідності кількості українськомовних видань легко, підійшовши до будь-якої ятки із пресою сучасної України, де одна чи дві будуть українськомовні газети, а все решта — суцільний російськомовний масив. Біля станцій метро у столиці продають аж ніяк не українськомовні видання. Важко уявити таку картину в котрійсь зі слов’янських держав, крім Білорусі, де стан білоруської мови завдяки ухваленому закону про двомовність просто катастрофічний.

За кілька останніх років трохи поліпшилася ситуація на телевізійному й радійному просторах, хоч на окремих телеканалах мовна державність не лише не стала пріоритетною, а повністю відкинута на маргінеси. Підтвердження цього — нещодавня дискусія про можливість використання української мови в мелодраматичних серіалах (телеканал «1+1»), обмежуючи контент лише комедійними серіалами. Складається враження, що завдання телевізійних каналів та окремих радійників — консервація мовної ситуації минулого з постійним акцентуванням збереження прав національних меншин. Хоч тут наявна певна асиметрія: дотримання прав національних меншин мають забезпечувати певні телеканали з регулярним виходом програм такого спрямування. Інколи на телеканалах з’являються фільми радянського зразка про Другу світову війну, визвольні змагання 1941—1945 років, так званий радянський спосіб життя. Здавалося б, у цьому є позитив. Але переглянувши кілька з них, легко переконатися, що про українців там нічого немає. Та й цінності в таких фільмах сповідують насамперед у сенсі дружби народів колишньої імперії.

За станом українськомовного компонента друкованих ЗМІ й телевізійного та радійного просторів можна стверджувати, що в ньому відчутна державність мови, про що свідчить: 1) виступи очільників держави — Президента України, Прем’єр-міністра, Голови Верховної Ради українською мовою; 2) у новинарному просторі домінує українська мова; 3) прогноз погоди здебільшого українською мовою; 4) окремі шоу мають за основну українську мову. Але в цьому просторі немає мовної державності, бо навіть пересічний гість не може зрозуміти, в якій державі він живе. Адже мовна державність — це повноцінний територіально-просторовий вияв, тяглість використання державної мови в різних соціально-корпоративних групах та представниками різних поколінь.

Виміри сучасної школи

Питання мовного простору школи надзвичайно ємне, і в цьому разі варто обійтися тільки певними штрихами. Безперечно, Закон України «Про освіту» (остання редакція від 16.01.2020) дає відповіді на багато запитань, хоч не менше їх повисає в повітрі. Свого часу академік Юрій Шевельов наголошував: «Важить у формуванні поглядів школа. Школа навчає, але вона й прищеплює брехні. Часом менше, часом більше».

Початкова й середня школа спільно із сім’єю формують основи світогляду. Тому таке дражливе питання функційного навантаження мови у школі, через яку учень пізнає світ, формує цілісне уявлення про державу, стає її патріотом. Адже патріотизм — це основний постулат любові до своєї нації, пошанування держави. Розгляд цього питання потребує оперування цифрами, скільки шкіл українськомовних і який відсоток учнів вони охоплюють. Такі кількісні показники не завжди адекватно відображають силове навантаження державної мови, що може зводитися до суто парадності державної мови: гімн, проведення уроків, а в усіх інших заходах — уже не українська у школі.

У радянській школі існував закон про єдиний мовний режим, який передбачав обов’язкове використання мови навчання в усіх шкільних та позашкільних заходах. Це сприяло максималізації силового поля мови навчання в освітньому просторі, а переведення більшості шкіл у російськомовні активізувало відповідне мовне середовище, витісняючи українську не лише на периферію, а й вилучаючи з активного використання й перетворюючи на звичайний шкільний предмет.

Показово, що за перших років незалежної України, коли багато громадських організацій різними засобами прагнули збільшити поле функціонування української мови — створювали товариства української мови, сприяли відкриттю українських шкіл, напрацьовували моделі формування українськомовних потоків студентів. Обласні державні адміністрації не підтримували таких дій, а як спротив створювали ради з питань мовної політики та мовних меншин.

Так сформовано потужний механізм протидії поширенню української мови як державної, послаблення її ролі в загальнодержавному просторі. А згодом запущено механізм другої державної мови, формування думки про регіони з особливим мовним режимом (друга половина 1990х). Виокремлення регіонів з функційним навантаженням однієї з мов національних меншин було добре замаскованою мовно-ідеологічною диверсією, розрахованою не на одне десятиліття, кінцевим етапом якої були два варіанти: створення надійного підґрунтя для двох державних мов (варіант Білорусі, Казахстану) або цілісного територіального простору із силовим навантаженням мови, що повністю конкурувала б із державною, заступаючи її функційно.

Останнє було вмонтовано в Закон України «Про засади державної мовної політики» (№ 5029VI), основною метою якого було впровадження другої державної мови російської. Якби цей сценарій спрацював, то поділ України на дві — українськомовну й російськомовну став би реальністю. Більш єзуїтського підходу до управління державою годі уявити, оскільки заздалегідь було продумано модель, яка врешті-решт призводила до повної втрати власної державності.

У шкільництві впроваджувані різними способами директиви в цей час давали відповідні наслідки: поступовий відступ від засадничих основ мовної доцентровості, коли вона не посилює зв’язки всіх регіонів і земель у цілісний духовно-мовний простір, а спричиняє мовну відцентровість, регіоналізацію.

Працювати на випередження

Розвиток держави без чіткого формулювання принципів її мовної ідеології приречений. Ця ідеологія має ґрунтуватися на двох взаємодоповнюваних постулатах: мовна державність і державність мови, що відображають у цілісності мовну тяглість поколінь і безперервність територій. Незаперечна заслуга й подвиг українського народу — збереження власної мови в усі віки бездержавності, постійного переслідування, численних заборон.

Здавалося б, сучасний поступ України мав би лише сприяти розбудові всього того, що зорієнтовано на її розбудову. А в цей час ідеологічна машина недоутворення «ДНР» чи «ЛНР» шукає в сучасних умовах будь-які важелі впливу на населення, утримує його в ідеологічних антиукраїнських лещатах. І це тоді, коли у школах на окупованих землях українську мову й літературу якщо й вивчають, то протягом одного уроку на весь тиждень, а до 2014 року це було вісім щотижневих годин.

Кожна військова загарбницька операція завжди розпочинається із забезпечення надійної основи її проведення на відповідних землях, що і здійснювали тривалий час на нині окупованих територіях Донецької та Луганської областей з послідовним нав’язуванням ідеї мовної та ментальної, культурної й етнічної особливості. У сучасному вимірі обстоювання українськості освячено кров’ю тих її захисників, хто пішов під кулі на її захист, муками й стражданнями тих, хто пішов на двобій із винищувальною радянською системою. І пам’ять про них має єднати всіх в обстоюванні істинно національного, рідномовного та ріднослівного.

Нині надважливо не наздоганяти втрачене, а працювати на випередження, що передбачає: а) створення надійного лінгвокомп’ютерного забезпечення для активізації захисту мовно-інформаційного простору від різноманітних кібератак; б) залучення якнайширшого кола молодих науковців до творчих пошуків у царині опрацювання українських мовних багатств, організація й проведення всеукраїнського мовного віча на ґрунті спільних мовних і культурних цінностей; в) формування мовно-дослідницьких груп для витворення протидії механізмам мовного навіювання; г) створення державного фонду національної героїки з належним висвітленням у ньому всіх періодів історії України; ґ) формування мовного кодексу України.

Анатолій ЗАГНІТКО,
доктор філологічних наук,
професор, завідувач кафедри
Донецького національного університету ім. В. Стуса,
для «Урядового кур’єра»