Відправною точкою життя Надії Кульчицької стало село Великі Чорнокінці, що на Тернопіллі. Тут зростала в сім’ї педагогів, але не пішла стежкою батьків, а вступила до кооперативного технікуму. Так сталося, що одразу після його закінчення стала на рушник з військовослужбовцем Петром Кульчицьким.

І вже з перших хвилин сімейного життя відчула, яку важку ношу офіцерської дружини взяла на себе. Чоловіка відправили служити у Вірменію. Приїхали в надвечір’я. Петра одразу викликали на полігон. Надія три дні залишалася сама в помешканні, нікуди не виходила. Каже, добре, що хоч харчі мала, які привезла з Тернопільщини.

Свіча материнського смутку й болю Надії Кульчицької. Фото з родинного архіву Кульчицьких

Тільки роззнайомилася, облаштувала побут — чоловіка перевели до тодішньої Демократичної Республіки Німеччини. В життєписі Кульчицьких з’явилося знамените на весь світ місто Веймар, де жили Й. ¢ете, Ф. Шиллер та Й.-С. Бах. Тут Петро й Надія стали батьками двох синів — Сергія та Ігоря.

 Ще, як-то кажуть, сім’я добре не роздивилася те закордоння, як потяг повіз її на Далекий Схід. Падь Кочівна, Падь Піщана в Приморському краї — справжня глухомань, де лише казарми та два будиночки для офіцерських родин. Воду до помешкання носили з двору, їсти варили на гасі, по який доводилося їздити за 20 кілометрів, як, зрештою, і до лазні. Тут і пізнавали свої перші життєві університети Сергій та Ігор: завжди у солдатському гурті, часто перебували на полігоні разом із батьком. Ігри в хлопчаків також були військові: то виставляли пост біля собачої будки й несли варту, то стріляли із вдаваних дерев’яних гвинтівок. Про обрання синами іншої, крім військової, спеціальності, звісно, не йшлося. «Нічого більше вони просто не бачили», — з гіркотою каже нині Надія Іванівна.

З часом Петра Івановича перевели до Уссурійська. Сергій вступив там у суворовське училище, а згодом став курсантом Далекосхідного вищого військового командного училища в Благовєщенську. Ігор пішов уторованою дорогою брата — закінчив ті самі навчальні заклади.

Отримавши офіцерські погони, Сергій розпочав службу командиром взводу батальйону морської піхоти Північного флоту, Ігор — у Німеччині.

Після демобілізації Петро Кульчицький із дружиною повернулися на батьківщину до Тернополя. Тут згодом отримали квартиру, де Надія Іванівна проживає й нині. Петро Іванович відійшов уже в засвіти.

Після здобуття Україною незалежності Сергій зробив свій вибір. Бо хоч і не народився на українській землі, не проходив тут професійного становлення, але жив Україною, краєм, де глибоко закорінений рід Кульчицьких. Хоч де батько служив, удома лунала українська мова. А закінчуючи військове училище, гадаєте, куди гайнув у пошуках коханої? Звісно, у Великі Чорнокінці. Ба більше — дружину тут також знайшов на ім’я, як у мами, — Надія.

Тож щойно Україна покликала своїх синів додому, Сергій Кульчицький одразу приїхав. 1992 року розпочав службу в Національній гвардії України, відтак у внутрішніх військах МВС. Ігор теж повернувся в Україну. Своє кохання знайшов на Харківщині, офіцерський обов’язок виконував на Дніпропетровщині. Після чергових військових навчань на полігоні його не стало. Пішов з життя лише в 30 років, залишивши маленького синочка Андрійка та дружину.

Для матері це був страшний удар. Ігоря поховали в Тернополі. Серце ж стало ще дужче тривожитися за старшого сина Сергія. Казала йому: може, ішов би вже на пенсію. «Ще трохи, мамо, почекай», — відповідав. Для нього завжди була на першому місці турбота про підлеглих. 1996 року його призначили командиром нацгвардійців у Тернополі. Переймався, щоб солдати мали і овочі та фрукти, і навіть варення. Прийшов до матері та й каже: «Дай мені, будь ласка, насіння кропу, бо роблю теплицю, хочу посіяти, щоб зелень була в раціоні військових».

Із Сергієвих рис характеру мати насамперед підкреслює чесність, турботливість, відповідальність. Цього він вимагав і від підлеглих. 2013 року на День Незалежності України Сергієві Кульчицькому присвоїли звання генерал-майора. Але, як і раніше, перебував серед особового складу, а не в кабінеті. У генеральській формі Надія Іванівна вперше і, що найстрашніше, востаннє побачила сина у вересні 2013 року, коли він приїхав на кілька днів до неї погостювати.

Пані Надія день народження відзначає в травні. 2014 року Сергій із самого ранку привітав її. Подивувалася: чого так спозаранку? Правди не сказав. Уже пізніше дізналася, що син її на Донбасі, де російський агресор спопеляє українську землю. 29 травня неподалік гори Карачун біля Слов’янська вороги збили гелікоптер, на якому перебував разом з іншими військовими й генерал-майор Сергій Кульчицький. Президент України присвоїв йому звання Героя України. Спочатку мати хотіла, щоб Сергій також спочив на цвинтарі поруч із батьком і братом. Але зважила на прохання невістки. Тепер його могила — на Личаківському кладовищі у Львові.

Примітно, що іменем генерала назвали вулиці у Львові та Івано-Франківську. Але чомусь не в Тернополі. Узагалі про те, що мати Героя України мешкає в цьому місті, мало хто знає. Як на мене, дивно, що ні місцева влада, ні військові не запросили її на зустріч з главою держави, яка відбулася в січні цього року в обласному центрі.

Нині згорьована мати чекає тепла, щоб робити свою улюблену справу — вирощувати овочі. Перець у її міській квартирі вже буяє в горщиках. Ще трохи — і його та іншу розсаду посіє-посадить на дачі. Без земельної ділянки пані Надія не може. Каже, хоч у яких би гарнізонах жила, завжди шукала клаптик землі й вирощувала овочі та квіти, серед яких — улюблені чорнобривці.